Насправді ми ведемо дві війни. Одна традиційна — проти ворога, який на нас напав, окупував наші землі та декларує плани стерти Україну з політичної карти світу.
Тут все більш-менш зрозуміло: доки ми не доведемо орді на полі бою, що чіпати нас собі дорожче, треба зчепити зуби та воювати. Хоч би як важко і як би не хотілося світу. За стіл переговорів можна сідати лише змусивши Росію визнати fait accompli: Україна існує і вона сама вирішуватиме, як їй жити, з ким дружити, якою мовою говорити тощо.
Все, що ми можемо обговорювати з Росією: прикордонний режим, повоєнну торгівлю, транспортні коридори тощо. Навіть повоєнні кордони. Але! Жодного права голосу, а тим більше вето росія в українських справах не матиме. І ця формула набагато важливіша за межі і навіть (поки примарного) вступу до НАТО або (більш реалістичного) приєднання до ЄС. Ця війна за українську суб'єктність. Чи ми її відстоїмо (причому не лише щодо Росії) чи, незважаючи на всі жертви та героїзм, ми програли війну. Це справді той випадок, коли суб'єктність чи смерть.
Друга війна більш підступна та небезпечна. Тому що ми воюємо за повернення вкраденої української держави. На жаль, українська держава не є республікою в тому оригінальному сенсі, в якому це слово звучить латиною: Res Publica — спільна справа. Безперечно, українці (і етнічні, і політичні) є бенефіціарами української державності. Найбільше у плані окремої ідентичності.
Незважаючи на те, що держава втручається в це тонке, делікатне і я навіть сказав би «інтимне» питання, прокрустове ложе, яке вважало за краще зробити з українців (і не тільки) «радянських людей» без роду і без пам'яті, давно на звалищі історії. Ми можемо дискутувати та дискутуємо, що означає бути українцем, наскільки інклюзивними мають бути українська культура та український історичний пантеон, але це наша дискусія. І лише нам, українцям, шукати та давати відповіді на ці непрості запитання.
А ось з бенефіціарами матеріальних благ, які дає українська державність, все набагато сумніше. влада заможних. Причому їхні імена змінюються: позавчора це був Янукович і донецькі, до нього. — Кучма з виводком олігархів, які фактично приватизували державу, потім — Порошенка з Медведчуком і зі своїми кононенком і свинарчуками, сьогодні Зеленський — із «п'ятьма-шістьма ефективними менеджерами». що влада у такій приватизованій державі — найбільш маржинальний товар. Носії якої активно конвертують його в гроші інші активи. Причому від керівників АМКУ, губернаторів та прокурорів до районних військкоматів.
Але є суттєва відмінність між російською та українською державністю. Одна стає все більше спадковою (династія патрушевих та ідея «недворянства», яку просував Патрушев-старший — яскравий приклад), друга — короткостроковою. Тому що тут кожен електоральний цикл схожий на кадровий землетрус, а нові чиновники у найгірших комуністичних традиціях вірять, що справжня історія має розпочатися саме з них. Тому і крадуть примітивно, несистемно, як останній день. Бо ніхто в цій державі не рахує навіть на кілька років уперед: ніч би протриматися і день простоятиме. А там хоч трава не рости.
Наша війна така складна, бо нам потрібно звільнити не лише окуповані території, а й репреватизувати державу, яка має стати «спільною справою», а не інструментом збагачення носіїв владних повноважень та наближених до них «бізнесменів». Якщо ми не хочемо, щоб результатом цієї страшної війни стала реалізація принципу «Україну мають грабувати українці» плюс дозвіл посполитим на окрему українську ідентичність, ми маємо зрозуміти, чому американці називають свою війну за незалежність Revolutionary War. Тому що war — це про війну за незалежність від англійців, а revolutionary — це про соціальні та політичні зміни, які протягом півтора століття перетворили далекі заокеанські колонії, світову периферію на лідера вільного світу.
Тому що будь-які перемоги на фронті, будь-яка технологічна революція в озброєннях, будь-яке геройство на передовій та волонтерство в тилу, будь-яка Курська офензива дають нам лише шанс на іншу Україну. На реприватизацію держави та створення справжньої Res Publica — спільної справи мільйонів українців. Держави, яка служитиме нам, а не касті міністрів, губернаторів, генералів, прокурорів та інших «ефективних менеджерів».
Вже тричі ми — вигравши було — програвали, змарнувавши шанс на радикальні перетворення, які давали нам наші повстання, які ми називаємо «революціями». Бо коли незалежність – мета, а не шанс на створення ефективної держави, тоді «ідентичність – наше все». Запитайте у алжирців. Сьогодні ніхто їх більше не назве французькою колонією. Але й успішною нацією теж...
