Останнім часом у західній, російській та деякій українській пресі часто з'являються статті із заголовками на кшталт «український контрнаступ провалився». Я прочитав більшість із них і можу сказати одне: автори або виконують політичне замовлення, або просто не здатні об'єктивно оцінити ситуацію. Насправді, наш наступ не провалився – і кожен українець це безпосередньо відчуває.
Відповідь на питання про успіх чи неуспіх будь-якої справи, зокрема війни, залежить від системи координат, пише Сергій Громенко для Gazeta.ua. В одному випадку досягнуті результати можна порівняти з нашими кінцевими планами, у протилежному – з початковими позиціями. І так, якщо ви збиралися цього літа пити каву на набережній Ялти — тоді «український контрнаступ провалився», і я ніяк не зможу переконати вас у протилежному. І якщо ви сподівалися до кінця року побачити українські «Абрамси» на Червоній площі Москви — мені нема чого сказати. Натомість, якщо ви добре пам'ятаєте події минулого року, і можете порівняти тодішній стан України із сьогоднішнім — цей текст для вас.
Почнемо з визначення того, що таке "провал контрнаступу". У нашому випадку правильніше говорити про український наступ на півдні, а не контрнаступ, і хоча словосполучення вже прижилося, я говоритиму правильно. Контрнаступ — це дію у відповідь на дію ворога, і цього року ЗСУ вели контрнаступ у районі Бахмута. Якщо ж бойові дії ініціюєте ви самі — це наступ, і саме це відбувається на Запорізькому напрямку.
Тепер дамо пораду із «провалами». Мінімальний провал — це коли ви витратили безліч людських життів, техніки та боєприпасів, а жодного покращення ситуації на фронті не досягли (захоплення у процесі кількох десятків квадратних кілометрів — це ще не успіх).
Канонічний приклад — Верденська м'ясорубка 1916 року, одна з найдовших і найкривавіших битв у західній історії, коли за понад 300 днів було втрачено понад 300 тисяч французів та німців убитими. У нашій частині Європи ще гірша бійня сталася під Ржевом — там радянське командування в марних спробах відбити місто у німців поклало протягом 1942 — весни 1943 року лише загиблими понад 400 тисяч осіб (втрата німців була в 4-6 разів менша).
Максимальний провал — це коли війська під час контрнаступу зазнають такої поразки, що не лише відкочуються на попередні рубежі, а й відступають далеко назад. Мало хто пам'ятає «Червневий наступ» російської армії 1917 року, коли планували захопити Львів, а зрештою втратили Станіславів (нинішній Івано-Франківськ), Тернопіль та Чернівці. Якби не ця катастрофа, Тимчасовий уряд ще мав шанси втриматися, але після неї ліворадикальний переворот став лише питанням часу.
Набагато більш відомі радянські настання весни 1942 року. Натхненний недавньою перемогою під Москвою, Йосип Сталін розпорядився спланувати відкид Вермахту до кордонів СРСР до кінця року. У травні-червні в районі Барвінкового з'єднання Червоної армії спочатку пішли в наступ у бік Харкова, потім опинилися в казані, а потім були знищені. Це радянське фіаско того ж місяця відкрило німцям шлях до самої Волги. Тому війна біля Радянського Союзу тривала два роки довше.
Чи було хоч щось подібне під час українського наступу на Запорізькому напрямку у бік Токмака чи на плацдармах на лівобережжі Дніпра? Звичайно, якщо ви чекали, що наші танки дійдуть до Джанкоя, результати відверто розчаровують. Але правильніше дивитися на співвідношення не мрії та реальності, а витрат та досягнень. Очевидно, дані щодо українських загиблих нам невідомі, а щодо російських — недиференційовані, тож нічого однозначно тут сказати не можна. Проте втрати у техніці дозволяють припустити, що жодної катастрофи не сталося. Після того, як у липні надія на швидкий масовий прорив випарувалася, українські війська змінили тактику замість того, щоб пробивати в лоб російську оборону (як німці під Верденом чи радянські під Ржевом). Таким чином, припинення просування вперед на півдні навряд можна назвати перемогою, але й поразкою це теж не є.
Зрештою 2023 рік на суші закінчився чимось на зразок бойової нічиєї: Росія здобула піррову перемогу в Бахмуті, а Україна відвоювала певні території на Запоріжжі та Херсонщині без фатальних втрат. А створені ЗСУ плацдарми дозволять, за потреби, відновити наступ наступного року.
Однак це далеко не все. Чомусь більшість журналістів і блогерів, підводячи результати наступу, згадують лише бойові дії на суші. .
І ось тут ситуація відрізняється принципово!
На морі Україна за допомогою ракет і морських та повітряних дронів продовжувала ефективно знищувати Чорноморський флот Росії. 2023 приніс щонайменше два символічні тріумфи, подібні до потоплення крейсера «Москва» у попередньому році — поразка штабу ЧФ РФ і пошкодження підводного човна «Ростов-на-Дону» при атаці на Севморзавод. Українські атаки на Севастополь та Керч призвели до того, що російський флот був змушений розпочати перебазування до Новоросійська. Західна частина Чорного моря фактично звільнена від російської присутності. Ворожі ракетні кораблі вже кілька місяців майже не випускають «Калібри» Україною, а зерновий коридор працює і без згоди Кремля.
Певний перелом відбувається у повітрі. Нехай за цей рік Україна збила набагато менше російських літаків, ніж за попередній, і керовані авіабомби досі завдають чималих збитків нашим підрозділам на фронті. Але в тилу України ситуація набагато краща, ніж минулого року.
Просто згадайте, як торік чи не всю зиму діяв не графік відключень світла, а графік його включень. Енергомережа України страждала від чи не щоденних російських ракетних атак. Натомість цього року жоден ворожий удар не призвів до аналогічних наслідків — і не просто тому, що росіяни закінчили ракети, а тому що Україна значно щільніше закрила своє небо. Ну і удари наших безпілотників по російській території відбувалися набагато частіше саме в 2023 році.
Коротше кажучи, український наступ на море та контрнаступ у повітрі виявилися напрочуд успішними, якщо порівнювати початкову міць обох сторін. І зважаючи на все, Україна продовжуватиме нарощувати свою перевагу в цих просторах, тож наступний рік принесе нам ще більше морських та повітряних перемог.
Таким чином, хоча підстав для тріумфу ще немає, підстав для непереборної смути вже немає. Так, ми ще не вийшли до берегів Азовського моря, на що сподівалися, але й не зазнали поразки. А якщо хтось не бачить українських успіхів у Чорному морі чи в небі — це ознака чи непрофесіоналізму, чи зрадофілії (іноді навіть не безоплатної).
І хоча мій власний оптимізм щодо перемоги у 2024 році вже здається надмірним, на песиміста я теж не перетворився. Тому що ми не програли війну і навіть не провалили наступ. Ми просто стали на паузу. А іноді пауза – це просто пауза.
І якщо у вас зараз горить світло в лампі, є гаряча вода в крані і тепло в батареях — це тому, що наш наступ значно успішніший, ніж це деяким досі здається.
