Станом на початок 2024 року Україна зіткнулася з вагомим зростанням держборгу, яке тепер досягло $145,3 млрд. Ці цифри, оприлюднені Міністерством фінансів, відображають складний шлях країни через фінансові виклики, посилені війною та необхідність відновлення інфраструктури.
Як змінювався борг української держави протягом понад 30 років незалежності, і що на цей показник найбільше вплинуло, розглянемо докладніше у нашому матеріалі.
Від «нульового варіанту» до боргових тягарів: Україна у перші роки незалежності
У момент здобуття незалежності Україна стояла на порозі нової ери без зовнішнього боргу, згідно з так званим «нульовим варіантом» розподілу пасивів та активів СРСР. Однак початок 90-х років ознаменувався для молодої держави серією фінансових викликів: від хронічного бюджетного дефіциту до гіперінфляції та відсутності досвіду в секторі міжнародних кредитних відносин.
Ринкові реформи, розрив економічних зв'язків із колишніми радянськими республіками, і навіть падіння виробництва – це призвело до катастрофічного зниження податкових надходжень. Це, у свою чергу, скоротило бюджет на соціальні потреби та зарплату працівникам державного сектору. У відповідь на ці виклики уряд звернувся за фінансовою допомогою до зовнішніх кредиторів, що спричинило стрімке накопичення держборгу.
Зовнішній державний борг зростав внаслідок позик від країн, зокрема Росії, і через кредити Національного Банку. Але відсутність прозорого механізму оцінки кредитних проектів та корупційні схеми посилювали ситуацію. Для покриття боргу за енергоносії держава переносила заборгованість із приватного сектора на свої плечі, збільшуючи фінансову кризу.
Постанова КМУ з 1995 р. стала спробою впорядкувати хаос у сфері зовнішнього кредитування, обмеживши державні гарантії та розробивши інструменти боргової політики. Тим не менш, внутрішній ринок держпозик не розвивався, і частка зовнішнього боргу до 1996 досягла 80%.
Роль МФІ, таких як Світовий Банк та МВФ, почала зростати, і лише за 1995 рік зовнішній борг збільшився на $3,2 млрд. Такі дії були вимушеним кроком для виходу України на нові ринки позичкового капіталу, однак вони спричинили зростання боргового навантаження з якою країною довелося боротися протягом наступних десятиліть
Новий етап у фінансовій системі України розпочався із запровадженням національної валюти, гривні, 1996 року. Власна валюта дозволила Україні розширити джерела кредитування від міжнародних фінансових інституцій до випуску єврооблігацій та залучення кредитів від іноземних банків.
Проте зростання напрямів фінансування не змогло змінити фундаментальної проблеми — нові позички йшли на погашення старих боргів, створюючи замкнене коло боргових зобов'язань. У 1997 році Міжнародні фінансові інститути стали основним джерелом позикових ресурсів, а кредити від урядів інших країн продовжували залишатися значним борговим тягарем.
Таким чином, Державний борг України досяг 2000 року $15,2 млрд або 48,8% ВВП країни.
Економічні віражі України: від реструктуризації боргів до сировинної залежності
На рубежі тисячоліть Україні важко було керувати гарантованим державним боргом, а виплати за кредитами під держгарантії значно обтяжували бюджет. Прострочені борги підприємств-позичальників, які не виконували своїх зобов'язань, підвищували фінансові ризики держави та її бюджету, зумовлюючи необхідність пошуку нових шляхів виходу з боргової кризи.
Після періоду накопичення боргів та фінансових труднощів у 90-х, у 200-х роках Україна змогла знизити свій державний борг до ВВП до 12% у 2007 році. Це було значним досягненням порівняно з 61% 1999 року. Як же вдалося досягти такого результату?
Зміни у фінансовій політиці та реструктуризація боргів, безперечно, відіграли свою роль. Але основну відповідь слід шукати у глобальних економічних тенденціях того часу. Висока кон'юнктура світових цін на сировину стала вирішальним фактором, який сприяв економічному зростанню України. Зростання експорту, особливо в металургії та машинобудуванні, допомогло збільшити державні доходи та зменшити потребу у зовнішньому кредитуванні.
Однак це економічне зростання було переважно екстенсивним і базувалося на старому промисловому потенціалі, який перейшов під контроль олігархічних структур після приватизації. Відсутність інвестування у новітні технології та переоснащення виробництва зробили це зростання нестійким.
Світова фінансова криза 2008 року виявила всю крихкість такої моделі розвитку, і Україні довелося знову звертатися за підтримкою до міжнародних фінансових інститутів. Країна постала перед новими викликами, пов'язаними з пошуком шляхів виходу з фінансової кризи та зменшенням залежності від зовнішнього фінансування. Історія повторилася: недалекоглядна боргова політика та відсутність структурних реформ знову поставили Україну перед необхідністю реструктуризації боргів та пошуком шляхів економічної незалежності
Дорога до боргової яму: як Україна опинилася в обіймах міжнародних кредитів
Українська економіка завжди була як на мінному полі: один невірний крок, і можна висадити в повітря не тільки сьогодення, а й майбутнє країни. Особливо це стало помітно в період правління Юлії Тимошенко, коли за менш як два роки Україна залучила вражаючі $26 млрд від МВФ, Світового банку та інших кредиторів.
У 2008-2009 роках програма Stand-by відкрила для країни фінансові потоки в розмірі $10,6 млрд, з яких перший транш $4,5 млрд пішов на підтримку золотовалютних резервів Нацбанку. Що ж сталося з рештою коштів?
Однак гроші були використані з недалекоглядністю, адже значна частина їх пішла на порятунок окремих банків, які вже балансували на межі банкрутства через свою сумнівну політику. Такий хід не сприяв зменшенню боргового навантаження, а скорочення експортних доходів та уповільнення внутрішніх економічних процесів лише посилювали проблему.
2010 рік приніс додаткових $14 млрд боргу через кредити, залучені як урядом Тимошенко, так і наступним кабінетом Миколи Азарова, який прийшов до влади після президентських виборів. Хоча у 2011 році відбулося певне покращення, до 2013 року ситуація знову стала критичною. Незважаючи на 2 транші від МВФ на загальну суму $3,4 млрд, уряд продовжував накопичувати зовнішні та внутрішні запозичення, незважаючи на зростаючі фінансові ризики.
Але найбільшою помилкою, мабуть, стали «російські мільярди для Януковича», які не змогли стати дієвим інструментом для вирішення економічних проблем. Замість стати джерелом стабілізації, вони лише посилили вразливість економіки.
Порожня державна скарбниця та спроби подолати фінансовий зашморг
На початку 2014 року нова влада України зіткнулася з гігантським боргом у $73,23 млрд, у спадок від «гаманців». Ще кілька років тому цей показник не перевищував 50%. Ця ситуація стала результатом значного. фінансовий тягар через війну війни, що негативно вплинуло на економіку країни.
З одного боку, зростання держборгу в абсолютних цифрах є наслідком падіння економічного виробництва, а не лише через збільшення боргових зобов'язань. З іншого боку, Україні вдалося залучити значні кошти у формі грантів, що дозволило уникнути критичного зростання боргу в короткостроковій перспективі. Однак, незважаючи на стабільний попит на облігації внутрішньої державної позики, більшість яких перебуває у власності НБУ, та низькі відсотки з міжнародних позик, зовнішній борг залишається великим тягарем.
Платежі за єврооблігаціями наближаються, і без реструктуризації цього боргу, 2024 року Україні доведеться сплатити комерційним кредиторам значні суми, які можуть виявитися непосильними для країни, яка й так перебуває в умовах збройного конфлікту.
Реструктуризація боргу є важливою частиною програми МВФ і, схоже, уряд розпочав переговори із кредиторами раніше запланованого терміну, щоб забезпечити стабільне фінансове майбутнє для України.
Поки що питання державного боргу залишається однією з головних економічних проблем нашої держави, від якої залежатиме економічне майбутнє України.
