2023 рік, коли все пішло не так

На відміну від нинішнього 2024-го, вже зараз не обіцяє нам нічого хорошого і мова тут навіть не про театр військових дій. Насамперед, це про ситуацію в тилу, у тому числі за межами України.

Допомога Заходу

Стратегічною помилкою офісу Зеленського наприкінці 2022 року став розрахунок на те, що Україна має в запасі 2 роки до того моменту, як до влади в США може прийти Трамп (зараз це здається вже практично безальтернативним варіантом). Насправді цей термін втиснувся до одного року. Сьогодні навіть Сенат, де більшість у демократів, не здатний проголосувати за фінансову підтримку нашої країни і очевидно, що наступного року ситуація на американській політичній кухні стане для нас ще гіршою.

На тлі того, що відбувається в Штатах, імпотентні потуги Євросоюзу якось замінити американську допомогу виглядають трагікомедією, що розігрується на публіку, суть якої саботаж виділення 50 млрд євро за рахунок використання "корисних ідіотів" Путіна в особі Угорщини, Словаччини, і що стало повною несподіванкою, Польща. В результаті ця "група товаришів" виявилася тактично корисною не тільки кремлівському карлику, а й офіційному Брюсселю.

Підтримка глобального Півдня

Майже весь рік українські дипломати намагалися побудувати відносини з тим, що прийнято називати світовим Півднем. А це не тільки убогі африканські failed states, а й серед іншого Індія та багаті монархії Перської затоки (Китай це вже окрема історія). Фактично 7 жовтня, коли ХАМАС напав на Ізраїль, усі ці зусилля пішли прахом. Україна висловила підтримку Тель-Авіву (і поклавши руку на серце, навряд чи могла вчинити інакше) та заверті…

У результаті зараз ми спостерігаємо не тільки дефіцит поставок снарядів нашій країні, що посилився, через відправлення їх для "замирення" Палестини, а й урочисту зустріч Путіна в ОАЕ, де на американських F-16 (які нам все ніяк не передадуть) місцеві пілоти "малювали" ” у небі російський триколор. У Саудівській Аравії на нього чекав менш теплий прийом, але все ж таки. Для розуміння всієї трагічності цього інциндента: ще рік тому суверенні фонди цих двох країн збиралися енергійно скуповувати українські активи “за дрібний прайс” та демонстрували нам усіляку підтримку.

Захист та підтримка енергетичної інфраструктури

Було очевидно, що з погляду обстрілів наших електростанцій та енергомереж нинішній опалювальний сезон буде набагато “спекотнішим”, ніж попередній. Щоб сконцентрувати максимально можливий запас ракет під ялинку (очевидно, буде обраний період, коли на більшій частині нашої країни встановиться як мінімум на тиждень стійкий мінус в районі -10) росія їх зараз практично не витрачає, обмежуючись безпілотникам. За даними української розвідки, у Росії в запасі майже 1000 ракет, які можуть бути використані для атаки на енергоінфраструктуру.

Для того, щоб проілюструвати рівень нашої готовності до такого варіанту подій наведемо лише 2 факти. Ахметівська ДТЕК, яка контролює левову частку потужностей, що балансують енергосистему України, напередодні прозвітував, що зумів відремонтувати до нинішньої зими лише 21 з 27 раніше пошкоджених росією енергоблоків. Не дивно, що вже сьогодні, ще до початку жорсткого обстрілу “Укренерго” змушений вдаватися до аварійного імпорту електроенергії з сусідніх держав.

Ну і відверто доставила заяву глави Агентства з відновлення Наейма про те, що 22 ключові підстанції вітчизняної енергосистеми у 15 регіонах будуть захищені спеціальними фортифікаційними спорудами, які вбережуть їх одночасно і від дронів, і від ракет. Щоправда, станеться це до кінця зими 2024 року . Що робити в першій половині опалювального сезону, а найголовніше — чому це не можна було зробити за цілий рік, Мустафа сором'язливо промовчав.

Переведення економіки на військові рейки

Для України такий шок, як війна, був гарною можливістю перебудувати економіку. Повернути країні славу не лише житниці, а й кузні. На жаль, можливість "нової індустріалізації" натрапила на бажання ВП вести business as usual: потужностей з виробництва зброї не будувати, сподіваючись на постачання західної зброї.

До кінця року остаточно стало зрозуміло, що це також було стратегічною помилкою. І сьогодні влада в режимі ошпареної кішки намагається інтенсифікувати процеси відродження оборонного комплексу. Про успіхи можна судити за свіжою заявою Зеленського, що Україна вийшла на виробництво 6 САУ “Богдан” на місяць. Для довідки: відсталий Радянський Союз (до речі, 80 років тому) через півтора роки війни щомісяця виробляв понад тисячу Т-34.

Зрозуміло, що проводити прямі аналогії тут не можна, але коли чуєш від міністра з питань стратегічних галузей промисловості Камишина, що виробництво снарядів 155 калібру налагодять лише через 2 роки стає відверто не по собі від перспектив, що відкриваються для нас у цій війні.

Боротьба з корупцією

Окрім іншого, війна дала Україні шанс нарешті розібратися з таким родовим прокляттям як корупція. Цього не просто не відбулося, але і як це прийнято в наших умовах потворне явище мутувало найнесподіванішим чином. На додаток до зростання рівня відкатів у всіх сегментах, пов'язаних з обороною та безпекою (довелося навіть відправити у відставку цілого міністра оборони разом із усією його гоп-командою), у країні розквіт величезний корупційний ринок, фактично побудований на ціні чоловічого життя.

І це не лише про корупцію у військкоматах та лікарських комісіях. Це і про систему “Путь”, і про інші подібні лазівки як на самому кордоні, так і на рівні облдержадміністрацій плюс профільних міністерств та відомств. Очевидно, що в нинішній ситуації цей ринок приречений лише зростати.

Олігархат

Щось подібне сталося і у випадку з головним хребтом України — олігархами. Втім, якщо глибоко не замислюватися, то все виглядає цілком оптимістично. Коломойський — у СІЗО, Жеваго, Новинський, Ярославський та ще з десяток менших діячів — у бігах, газорозподільну імперію Фірташа “Нафтогаз” буквально розтягнув по шматках.

Спокою не дає друга половина пазла, в якій лежать дві брили, два запеклих людища — Ахметов і Пінчук. Особливо не сумує донецький олігарх: його люди вже окупували багато відповідальних посад у країні та підтягують до органів влади дедалі більше вихідців зі структур “СКМ”. І все це на тлі відвертої нездатності тієї ж ДТЕКу відповідати на виклики воєнного часу (дивись історію про 21 енергоблок).

Подібне "вибіркове правосуддя", в умовах коли закон про олігархів поставлено "на стоп", народжує закономірні питання, чим ці двоє заслужили подібне розташування. Припустимо, небажання чіпати зятя Кучми пояснюється його ефективними зв'язками в західному політикумі. Але чим це заслужив Ахметов, який навіть не намагається виглядати пристойною людиною: напередодні стало відомо, що в 2022 році він придбав чергові апартаменти в центрі Лондона за ціною приблизно рівної допомоги всіх його структур ЗСУ за півтора роки війни, — величезне питання особисто до президента .

Будівництво ліній оборони

Тільки до кінця року Зеленський зміг прийняти реальність того, що відбувається (для цього серед іншого знадобилася стаття Залужного в The Economist) і наказав не просто перейти до оборони, а й починати будувати глибоко ешелоновані лінії по всій країні — аж до Західної України.

Рішення очевидно вкрай запізніле, особливо з огляду на особливу насолоду щось копати/зводити взимку, але краще пізніше, ніж ніколи.

Збереження стабільності у тилу

За національною традицією, що глибоко укорінилася, в умовах відсутності хороших новин на фронті і зради союзників ми спостерігаємо щось до болю схоже на ситуацію столітньої давності. Лінії конфліктів (Зеленський - Залужний, СБУ - ГУР, ВП - КМДА, Подоляк-Арестович) з'являються в найнесподіваніших місцях і безконтрольно множаться. І це ще в справу до ладу не вступив полк запасної руки під назвою "Євросолідарність".

Цікавою особливістю сучасної України (при тому в результаті війни близько 40% населення, за даними Світового банку, перебуває на межі злиднів або вже за нею) є те, що напруженість у суспільстві розвивається аж ніяк не в рамках традиційної дихотомії "бідні - багаті", а легко каналізується у мовні конфлікти та спроби з'ясувати, хто тут найбільший патріот.

Очевидно, що політичне життя країни чітко реагує на наші успіхи на фронті. А без таких легко мутує в “полювання на відьом”. І таких кампаній у 2024 році в Україні буде дедалі більше.

Нова діаспора

Ситуація будинку є протверезним чинником навіть для тих біженців, які ще недавно збиралися повертатися додому. За даними НБУ, із понад 6 млн біженців сьогодні твердо вирішили залишитися на “новій батьківщині” близько 20%. Очевидно, що новини 2024 року педалюватимуть серед цієї групи наших співгромадян настрої з розряду “ніколи більше”

З іншого боку, більшість країн, що приймають наших біженців, поступово закручуватиме гайки і навіть прямо пропонуватиме вирушати на вихід з речами. Першими ластівками тут уже стали Швейцарія та Норвегія. Тому з тих, хто прибув до Європи після початку повномасштабної агресії, зможуть зачепитися на новому місці проживання від сили мільйона два українці. Інші повернуться і стануть фактором нестабільності в повоєнній Україні: познайомившись із вищими стандартами життя вони, очевидно, вимагатимуть від влади неможливого.

Санкції проти Росії

У якихось точкових моментах вони спрацювали, але загалом стали ще одним доказом нездатності Заходу впливати навіть на своїх партнерів. Мабуть, найбільшим провалом стала спроба встановити цінову стелю для російської нафти на рівні 60 доларів за барель. Вона буквально озолотила групи контрабандистів у всьому світі та цілі держави типу Індії. Навіть ВМС США сьогодні не цураються купувати російську нафту.

В Україні із санкціями теж все не але. Зв'язки з російським бізнесом були настільки міцні, що зараз практично у кожної вітчизняної ФПГ "приймочка в гармату" на предмет спільних проектів з ворогом. Інше питання - що з питаннями "звідки дровики" приходять далеко не до всіх. Той самий Роман Абрамович зберіг частку на Південному ГЗК Ріната Ахметова. І навіть там, де держава не миття, то катанням вдалося відібрати російські активи, їхні українські партнери загрожують судом. Свіжий приклад — бізнесмен із прізвищем Іванов, який говорить, збирається битися з Україною за столичний ТРЦ “Оушен Плаза”.

Мобілізація

Мабуть, найскандальніша тема в нашому внутрішньому порядку. Військові наполягають на необхідності мобілізації сотень тисяч щоб зберегти хоч якийсь паритет з росією, що масово відправляє своїх маргіналів "на м'ясо"; громадянська влада дивується, чому в країні, де кількість силовиків ще перед війною наближалася до мільйона, не можна проводити ротацію частин за рахунок підрозділів, наприклад, що знаходяться на білоруському кордоні, а на фронті потрібні саме ненавчені/необстріляні.

Очевидно, що в 2024 році крім примусової мобілізації почнеться активне залучення до лав ЗСУ тих, для кого це спосіб поправити матеріальне становище (що особливо актуально в умовах бідності, що розростається як ракова пухлина). Однак головний наголос все ж таки буде робитися на максимальне звуження кола громадян, які мають право на відстрочку від служби в армії. На військовий облік поставлять навіть зеків, одночасно передбачивши жорсткішу кримінальну відповідальність тим, хто намагається “відкосити”.

У будь-якому випадку, український мобілізаційний ресурс (близько 3 млн осіб) не йде в жодне порівняння з можливостями ворога (навіть оптимісти визнають, що це більше 10 млн, песимісти називають цифру 25 млн). Тому очевидно, що якщо ми виграємо цю війну, то станеться це не завдяки мобілізації. Втім, остання (точніше її відсутність у необхідному обсязі) точно може стати причиною її програшу.