У період, коли депутат Мар'яна Безугла, також заступник голови комітету з нацбезпеки та оборони, активно висловлювала свою позицію щодо необхідності відставки Залужного, Давид Арахамія, голова її фракції «Слуга народу» у Верховній Раді, минулого тижня став об'єктом підвищеної уваги, отримавши свої 15 хвилин слави.
Світові інформаційні агенції, радіостанції, видання цитували його заяви, зроблені під час інтерв'ю Наталії Мосейчук. Видання ZAXID.net цитує його пасажі, адже заяви цікаві та дивні одночасно, а може тому й цікаві, що дивні.
Отже, в цьому інтерв'ю Арахамія приголомшив усіх звісткою, що кровопролитна російсько-українська війна могла закінчитися майже не розпочавшись ще в березні 2022 року. А що для цього має зробити Україна? Фактично дурень – відмовитись від вступу до НАТО, до якого нас і так, м'яко кажучи, надто поспішали приймати.
Це якщо вірити словам Арахамії, який розповідав Мосейчук про перебіг українсько-російських переговорів, які розпочалися ще у лютому 2022 року в Білорусі та продовжились у Стамбулі у березні. А як йому не вірити, адже він очолював українську переговорну делегацію від імені президента України Володимира Зеленського.
Наведемо пряму цитату відповіді Арахамії на запитання інтерв'ю про цілі російської делегації на переговорах:
«- Мета російської делегації, на мою думку... вони справді майже до останнього сподівалися, що вони нас дотиснуть до підписання такої угоди, щоб ми взяли нейтралітет. Це була найбільша для них справа. Вони готові були закінчити війну, якщо ми візьмемо – як Фінляндія колись – нейтралітет і зобов'яжемося, що ми не вступатимемо до НАТО.
– Лише один пункт?
– Ну, фактично, ключовий пункт був цей. Решта – там косметичні, політичні приправки.
Ось як усі, виявляється, було просто, за словами Арахамії. Виконати один єдиний пункт – не вступати до Північноатлантичного альянсу, в який нам і зараз як до неба рачки, а тоді – ще довше.
Пам'ятайте, як у березні 2022 року провладні спікери несподівано активно взялися до дискредитації ідеї вступу до НАТО. Стверджували, що нас туди не поспішають приймати, а воно нам і не потрібне, ми самі ого-го. Ми зараз Росію розіб'ємо, тож НАТО саме до нас попроситься. Та й ненадійне воно якесь навряд чи готове когось захищати, незважаючи на існування 5-ї статті Альянсу.
Одне слово, легко від цієї ідеї відмовлятися. Хоча ще зовсім недавно риторика провладного табору була протилежною. Декількома місяцями раніше вони також активно накинулися на ідею деяких опозиційних політиків домогтися стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами за межами НАТО. Зчинилися крики, що, мовляв, так хтось хоче відвернути нас від головної мети – повноцінного членства в Альянсі. Хоча насправді одне одному зовсім не заважало.
Отже, офіс президента у будь-якому разі готувався до можливості відмовитися від перспективи членства. Принаймні, промацувала суспільний ґрунт для такого кроку. Зрештою, чому ні? Багато українців готові були б це акцептувати, адже війна набагато гірша за альтернативу.
Але чи справді саме це був головний пункт, а решта – дрібнички, «косметичні, політичні приправки», як запевняв Арахамія? Він нічого не забув за півтора року? Можемо йому нагадати й інші хотілки росіян. Наприклад, визнання «ДНР» та «ЛНР» незалежними республіками у межах Донецької та Луганської областей та виведення українських військ з їхньої території.
Тобто Україна мала погодитися на втрату не лише тих коротких невизнаних республік, а й віддати набагато більші території, які навіть ще не були окуповані. Той самий Маріуполь, який на момент переговорів героїчно оборонявся, а ще Краматорськ, Слов'янськ, Бахмут тощо.
Ідемо далі за російськими вимогами. Україна, згідно з ними, має визнати Крим суб'єктом РФ. І ви думаєте про це все? Не. Ще Україна має визнати Запорізьку та Херсонську області новими губерніями РФ та вивести війська України з їхніх територій.
Ось тепер уже все – з територіальними претензіями (принаймні артикулованими на переговорах). Росіяни «любовно» погоджувалися повернути захоплені території Київської, Чернігівської та Сумської областей (з Харківської, до речі, зрозуміло не до кінця). Проте наші героїчні захисники відобразили ці території і без російської згоди.
Але територіальними вимогами росіяни не обмежувалися. Про НАТО ми вже сказали, йдемо далі. Про «демілітаризацію» не забули? Що конкретно малося на увазі: скоротити склад ЗСУ з 250 тисяч до 83 500 осіб. Нічого, правда? Щоб потім захопити Україну малою кров'ю.
А ще «денацифікація», яка передбачала, за словами міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, «широкі права російської мови в Україні» та «зупинити переслідування УПЦ МП в Україні».
Ось нічого така "косметика", яка фактично нагадує капітуляцію. На її тлі саме вимога відмови від НАТО має дрібничку. Нагадаю, що Україна вже вкотре відмовлялася від такої стратегічної мети – за президентства Віктора Януковича. А після Євромайдану все це вдалося легко переграти та внести прагнення до членства в Альянсі до тексту Конституції.
Але на цьому «чудеса» Арахамії не скінчилися. В інтерв'ю він несподівано приплив до справи колишнього британського прем'єр-міністра Бориса Джонсона. І не просто приплів, а зробив його чи не головним винуватцем зриву мирного плану.
"Більш того, коли ми повернулися зі Стамбула, приїхав Борис Джонсон до Києва і сказав, що ми взагалі не будемо з ними нічого підписувати - і давайте просто воювати", - розповів Арахамія.
Навряд голова фракції «Слуга народу», даючи інтерв'ю, мав намір нашкодити своєму патрону Володимиру Зеленському. Але все сталося саме так. Західні оглядачі вже починають обсмоктувати тему, мовляв, Україна могла припинити кровопролиття ще першого місяця війни, але її керівництво через свої незрозумілі амбіції відмовилося від мирного процесу.
Більше того, ввівши в дискурс Бориса Джонсона, Арахамія немовби підтвердила тезу про несамостійність української влади, про славне «зовнішнє управління». Хоча насправді теза про Джонсона спростовується дуже легко. Просто треба згадати, що тодішній британський прем'єр приїхав до Києва (де йому подарували васильківського керамічного півника) лише 9 квітня.
На той момент, по-перше, переговори (тобто черговий їхній раунд) вже завершилися.
По-друге, у деокупованій Бучі було виявлено масові поховання місцевих жителів, закатованих російськими воїнами. Не тільки Україна, весь світ жахнувся від цих кадрів. І зрозуміло, що про жодні переговори з таким бузувіром не могло бути й мови. А тим більше Україна не має ні морального, ні політичного права добровільно, без бою залишати окупанту хоч сантиметр своєї території.
