Хто чинить насильство? Який реальний стан справ
В Україні багато людей мають досвід травматичних подій, тому рівень насильства в суспільстві може рости. ?
На мою думку, сьогодні в суспільстві мимоволі маргіналізують певну групу, надто «підсвічують» саме її, узагальнюють та переносять кілька епізодів на всю групу. Мова, звісно, про ветеранів.
Нещодавно міністр внутрішніх справ Ігор Клименко в інтерв'ю заявив, що 60% випадків насильства чинять ветерани та військові. Ці дані, вирвані з контексту, миттєво набули різних інтерпретацій у медіа, і ця цифра була подана так, що створюється враження, ніби серед ветеранів кожен другий робить насильство
Наведу лише кілька прикладів «гучних» заголовків:
«Після війни частина людей навчилася холоднокровно вбивати».
«Кожен військовий повертається з передової з посттравматичним стресовим розладом».
«Що робить людина з ПТСР, яка має якісь ментальні зміни після війни? Він може бути чи алкоголіком, чи наркоманом, чи піти в кримінальне середовище, чи це все поєднувати між собою».
Через кілька узагальнень та «точний» заголовок, посилений жахливою фотографією дитячої чи жіночої руки, схопленої чоловічою п'ятірнею, такі тексти залишають після себе враження, ніби домашнє насильство існує лише в сім'ях ветеранів. Мало хто читатиме статтю повністю та критично аналізувати інформацію, зрештою враховуватиме той факт, що в країні зараз значна кількість дорослого населення — це і є військові чи ветерани. Армія є зрізом суспільства.
Приблизно та сама історія з діагнозом або ознаками ПТСР. Наявність чи відсутність ПТСР не стосується виключно ветеранів. Громадянські також потрапляють у ситуації, які становлять загрозу їхньому життю, — потрапляють під ракетні обстріли, живуть на прифронтових територіях тощо. З таких ситуацій будь-хто може вийти із ознаками ПТСР. Або без них. Приналежність до тієї чи іншої професії на це не впливає.
На мою думку, немає жодного переконливого факту, який міг би вказувати на прямий зв'язок між вибором людиною тієї чи іншої професії (у тому числі й служби в армії) та схильністю до насильства.
Окремо зауважу, що при розгляді проблеми слід спиратися на статистичні дані та дослідження щодо домашнього насильства серед різних соціальних груп. Зазначу, що статистика базується на зверненнях жертв насильства і не може врахувати тих, хто не звернувся. А таких, швидше за все, набагато більше. Отже, точно ми не знаємо реального стану справ. Чи знаємо ми? Якщо знаємо, наведіть дані, рефлексії.
Згадаймо, що «культура» насильства, на жаль, толерувалась нашим суспільством задовго до великої війни. Анекдоти, гостроти в соцмережах чи «смішні картинки» про зґвалтування, коли жертва виставляється як недорікувата, яка сама напрошується на проблеми, тому люди перестають співчувати їй, переносячи на неї відповідальність за злочин агресора, — все це було в нас і раніше.
Наприклад, у 2019 році український сегмент соцмереж розважався з новини про те, що до Кримінального кодексу пропонувалося внести правки щодо обов'язкової згоди на секс. Жарти про те, що інтим буде дозволений лише за згодою дільничного насправді розкрив величезну проблему: українці десятиліттями жили і не замислювалися, що секс без згоди у шлюбі — зґвалтування, яке також є насильством. Скільки таких питань залишається за кадром?
Повертаючись до інтерв'ю глави МВС, у якому він заявив, що 60% випадків насильства зараз здійснюють ветерани та військові, хочу зазначити, що не існує домашнього насильства окремо у сім'ях ветеранів. Вважаю, що якщо вже говорити про домашнє насильство, слід розглядати проблему в загальноукраїнському контексті як таку, яка не має жодних професійних характеристик.
Багато разів промовляло ветеранське співтовариство: ми такі, як ви, громадянські, не треба нас відокремлювати. Але суспільство залишається глухим. Навішування ярликів про те, що захисники та захисниці мають ПТСР, це стигматизація, адже ПТСР є медичним діагнозом, який може встановити лише психіатр. Що стосується саме групи людей з військовим досвідом, то так, вони можуть гостріше реагувати на побутові стресові ситуації, проте це не означає, що їх треба виділяти до групи, адже, по суті, це дискримінація.
Нині на громадському рівні мають підтримувати ветеранів та ветеранок, щоб вони зверталися за кваліфікованою допомогою у разі, якщо відчувають гостру реакцію на стрес (так-так, це і є той так званий «побутовий ПТСР», яким намагаються наділити кожного захисника чи захисницю).
Домашнє насильство – це не лише побиття чи тілесні ушкодження. Це потворне зло, викорінення якого є показником формування нового, безпечного суспільства. Виходячи з цього, слід було б зосередитися не на пошуку винних, а на пошуку вирішення проблеми. Адже коли в публікаціях ставлять в один ряд: ветеран — психологічні проблеми — насильство, ймовірність, що людина звернеться за допомогою знижується, адже вона автоматично почуватиметься злочинцем. Тому рухатися до викорінення мають усі разом, надаючи підтримку, розуміння і не цькуючи людей.
Що можна порадити людям, які стали жертвою домашнього насильства?
Не варто радитися з близькими та рідними, щоб не застрягти серед особистих історій та виправдань, краще звернутися до психолога. Наприклад, коли сім'я чи близьке оточення всіляко намагається «зберегти сім'ю» і не виносити на загальний огляд проблеми. Це небезпечна порада, адже раптово може статися так, що допомога надаватиметься пізно.
Варто негайно припинити спілкування з агресором, адже часто жертва насильства та кривдник перебувають у співзалежних стосунках. Такі відносини йдуть по колу і згодом усе повторюється.
У разі загрози діяти треба швидко та рішуче. Постраждалому члену сім'ї варто звернутися до поліції та медустанови — зафіксувати побої, якщо вони сталися.
Зателефонувати на Національну гарячу лінію протидії домашньому насильству: 0800500335 (зі стаціонарних) або 116123 (з мобільних).
Юридичну консультацію можна отримати у контакт-центрі системи безоплатної правової допомоги: 0800213103.
Також фахівці Гарячої лінії Українського ветеранського фонду надають підтримку щодня та цілодобово: 0800332029
