16 лютого Президент України Володимир Зеленський підписав угоди про співпрацю у сфері безпеки з двома ключовими членами ЄС – Німеччиною та Францією. Близько місяця тому така сама угода була підписана з Великобританією. Європейці дедалі менше орієнтуються на Вашингтон у цьому питанні.
Угоди про співробітництво у сфері безпеки є рамковими домовленостями, які укладені у розвиток Спільної декларації про підтримку України, схваленої Групою Семи на полях саміту НАТО у Вільнюсі у липні 2023 року.
На думку експертів КБФ, ці угоди слід розглядати як важливі політичні документи щодо намірів. Як відомо, набрання чинності цими документами не передбачає ратифікації в парламентах, що нагадує характер Будапештського меморандуму.
Тих гарантій безпеки, які визначали б колективну відсіч ворогові, ці документи не містять. У разі нової агресії проти України, партнери зобов'язуються провести консультації протягом 24 годин для визначення подальших кроків. Серед таких кроків фігурує надання Україні швидкої та тривалої допомоги у сфері безпеки, сучасної військової техніки відповідно до потреб, економічної допомоги, накладення на РФ економічних витрат. Одним словом, майбутню підтримку планується здійснювати нинішнім способом.
Однією з причин відсутності гарантій безпеки в належному розумінні цього слова є те, що всі три держави є членами НАТО, і рішення, які потенційно здатні втягнути Альянс у війну, повинні бути прийняті союзниками одноголосно.
Жодних принципово нових елементів, які на якісно новому рівні посилили б безпеку України, зокрема у питаннях надання військової допомоги у війні з Росією, у повоєнному відновленні держави, у її вступі до ЄС та НАТО, у притягненні Росії до відповідальності, у т.ч. год. фінансової угоди не привносять.
Хоча документи розраховані на 10 років та їх метою є підтримка та посилення військового потенціалу України для відновлення територіальної цілісності держави та протистояння можливим новим нападам, питання щодо фінансування обмежені лише 2024 роком. Жодних гарантій того, що вони виконуватимуться хоча б на тому ж рівні та наступними урядами країн-підписантів, немає.
Але назвати угоди зовнішньополітичними провалами чи абстрактними деклараціями, на думку експертів КБФ, було б некоректно та неправильно.
В умовах невизначеності перспектив вступу України до НАТО до завершення війни, враховуючи тенденції до посилення праворадикальних та популістських сил у Європі та США, навіть такі документи щодо довгострокової військової, політичної та економічної підтримки України є важливими.
Важливим є визначення мети угод — відновлення територіальної цілісності України у міжнародно визнаних кордонах 1991 року. Такий акцент свідчить про незмінну позицію наших партнерів та відсутність намірів досягати миру в обмін на відмову України від тимчасово окупованих територій.
Рівень деталізації та конкретне наповнення різних аспектів угод відрізняється. Їх характер насамперед відповідає наявним на сьогодні напрямкам надання підтримки Україні згаданими державами і не виходить за межі існуючих реалій та планів. Більше того, в деяких випадках угоди є досить загальними та консервативними та не враховують останніх дискусій щодо можливості виділення нових видів озброєння. Наприклад, у випадку Франції – літаків, Німеччини – далекобійної зброї.
При цьому, як зазначають експерти КБФ, деякі застереження щодо надання зброї є не цілком виправданими чи зрозумілими. Зокрема співпрацю з Францією у військовій сфері планується здійснювати «без шкоди для своєї позиції в контексті агресивної війни Росії проти України». У німецькій угоді здивування викликає положення щодо використання зброї з обмеженнями, встановленими окремими угодами з Німеччиною та законодавством останньої, а Німеччина створить механізм контролю за використанням зброї Україною. Хоча така можливість передбачається контрактами та не викликає заперечень.
Чітких цифр про конкретні обсяги військово-технічної та фінансової допомоги (за винятком окремих цифр уже виділеної допомоги протягом останніх років та на 2024 рік) документи не містять. Тому їхня практична реалізація залежатиме як від потреб України у конкретний період, так і від політичної та економічної кон'юнктури у згаданих державах.
Свідченням цього, зокрема, є те, що Франція майже одночасно з підписанням угоди заблокувала виділення коштів ЄС на придбання терміново необхідних Україні боєприпасів за межами Євросоюзу. На думку Парижа, таку можливість можна розглянути лише за умови нездатності ЄС надати обіцяний мільйон боєприпасів до березня. Той факт, що це вже фактично очевидно, а будь-яка затримка вартує життя українських солдатів, не переважив інтереси французького ВПК.
Документи дають чіткі політико-правові оцінки агресивним діям Росії, включають положення про санкції проти Москви та про притягнення Росії до міжнародно-правової відповідальності. Але відповідні положення не виходять за межі вже досягнутого на Заході консенсусу. Наприклад, угоди не закріплюють мети військової поразки Росії чи її роззброєння після війни.
Усі угоди включають положення щодо підтримки, у тій чи іншій формі, курсу України на членство України в ЄС. Однак щодо НАТО — тут різниця впадає у вічі. У той час, як Великобританія та Франція підтверджують, що майбутній вступ України до НАТО зробить корисний внесок у мир та стабільність у Європі, та обіцяють координувати та посилювати спільні зусилля для підтримки вступу України до НАТО, Німеччина обмежується згадкою про те, що угода не перешкоджає шляхи України до майбутнього членства в Євроатлантичній спільноті.
Важливим аспектом є і підтримка притягнення Росії до міжнародно-правової відповідальності за агресію проти України, за військові та інші міжнародні злочини та заподіяння шкоди. У цьому контексті найбільш розгорнутим є відповідний розділ угоди з Німеччиною, що передбачає, зокрема. створення трибуналу задля забезпечення ефективної ответственности.
Угоди передбачають також компенсацію збитків, завданих на території України. З цією метою зазначається, що російські суверенні активи мають залишатися замороженими доти, доки РФ не заплатить за шкоду, яку вона завдала Україні. Водночас висловлюється готовність до продовження опрацювання разом із партнерами всіх законних шляхів використання російських активів для підтримки України.
У угодах визнається цінність санкцій обмеження доступу РФ до фінансів, товарам, технологіям і послуг, які вона використовує для агресії, і зменшення джерел її доходів. Наголошується і на необхідності працювати для боротьби з усіма формами обходу санкцій.
Досить детально прописані і положення про сприяння інвестиціям, співробітництво в галузі ВПК, захист критичної інфраструктури, у сфері інформаційної та кібербезпеки, у боротьбі з небезпечною інспірованою Росією організованою злочинністю, у розмінуванні, медичному забезпеченні, навчанні та тренуваннях у секторі.
Однак, незважаючи на різноплановість та наявність позитивних моментів, відсутність у угодах реальних гарантій безпеки, порівнянних зі ст. 5 Вашингтонського договору, в черговий раз підтверджує давно озвучену експертами Київського безпекового форуму думку, що згадані та всі наступні аналогічні документи, підписані із західними партнерами, жодним чином не здатні замінити необхідність продовження курсу України на вступ до НАТО
