Він зворушливо згадує про своїх вихованців-пластунів із рідного Чорткова, що на Тернопільщині. Про те, як їздив з ними на рибалку і вибирався в подорожі, як діти багаття розпалювали, намети ставили. Вчилися доглядати та ремонтувати велосипед.
«Вже на початку великої війни, коли я ніс службу в роті охорони в Чорткові, ми їздили у веломандрівку, — розповідає сержант Анатолій Петльований і розчулюється, — Тоді, щоправда, ми замість 17 кілометрів проїхали 37. Усі з таким задоволенням крутили педалі, що потім просилися ще продовжувати нашу подорож».
Але це ще, на жаль, буде нескоро, пише видання «Новинарня». Адже Анатолій Петльований — бізнесмен та громадський активіст — нині на фронті. З червня 2022-го він воює на Донеччині як командир бойової машини БМ-21 «Град» у складі 81-ї аеромобільної бригади десантно-штурмових військ.
Насправді 49-річний Анатолій міг би не поспішати на фронт — він батько п'ятьох дітей, троє з яких — неповнолітні.
«Дуже хочеться виграти війну, повернутися, щоб знову розвивати свій бізнес, рідне місто. Хочеться знову повернутися до дітей, ходити з ними в подорожі, навчити їх дуже багатьом речам (а на війні я здобув чимало нових корисних навичок!), — розмірковує Анатолій. — Хочеться, щоб наші юнаки та дівчата були краще підготовлені до життя, ніж були ми. Моя мета — виховувати нових громадян, які любили б і шанували свою країну. Тільки так ми матимемо майбутнє».
Ювелір, активіст, бізнесмен
До великої війни Анатолій був підприємцем, 20 років займався ювелірним бізнесом, мав магазини та майстерню у Чорткові. Менеджер-економіст за фахом, але вивчився на ювеліра. Ця справа припала йому до душі — сам виготовляв та ремонтував прикраси, міг просидіти до ранку над своїми виробами у майстерні, мріяв про власне виробництво. Але завадила війна.
Анатолій завжди був активним і патріотичним, брав участь в обох революціях — Помаранчевій та Революції гідності. А коли розпочалася війна на сході України, почав волонтерити, допомагати хлопцям.
«На жаль, воювати з ними пліч-о-пліч зі зброєю не міг, бо мав чимало кредитів, які мав віддавати. Але вже тоді я собі пообіцяв: якщо, не дай Боже, війна зайде у глибшу фазу, якщо ситуація на фронті погіршиться, обов'язково піду туди», — згадує Петльований.
Була ще одна причина, яка тоді тримала його в Чорткові – діти. І не лише свої власні.
«Після Революції гідності, коли покотилася хвиля патріотичного піднесення, я повірив, що все у нашій державі зміниться. Але розумів, що варто не просто чекати на це — треба й самому докладати зусиль. Саме тому ми із дружиною Яною та іншими активістами створили громадську організацію «Альтернатива-Чортків». І почали працювати, допомагаючи розвитку міста.
Тоді ми з дружиною організували п'ять науково-практичних конференцій на тему «Чортківська офензива», що проходили у Чорткові, військово-історичні фестивалі «Чортківська офензива», один із яких припав на святкування сторіччя цієї славної події (історична назва наступальної військової операції Галицької Армії, здійсненої в 1919 році, яка була однією з найвидатніших під час польсько-української війни в Галичині - "Н").
Фестивалі вийшли вдалими — з «Галицьким ярмарком у Чорткові», історичними реконструкціями, музеями просто неба. Однак працюючи над розвитком нашого міста, ми дійшли такої думки, що дорослих, сформованих людей, дуже складно змінити. «нового люду». Створили, вірніше, відродили скаутську організацію «Пласт» у Чортків.
У 2019-му році, на сторіччя Чортківської офензиви, ми пов'язали перші хустки нашому новацтву та юнацтву. Зважаючи на молодь, я дійсно побачив, як діти змінюються. Інакше бачать історію, природу, саме життя. І їхні батьки починають змінюватись разом із дітьми».
Анатолій зі світлим сумом згадує, як напередодні великої війни ще встиг виховати своїх пластових новачків і новачків. перевів їх у гуртки «Відьмаки» і «Чарівниця». Саме тому в мене й позивний «Відьмак».
Каже, передчував, що буде велика війна, бо багато спілкувався із знайомими військовими. Коли проходили збори резервістів і дзвонили з військкомату з питанням «Чи поїдеш?», завжди з радістю відгукнувся. Під час одних таких зборів на Новояворівському полігоні Анатолій уперше, сім років тому, освоїв навички командира бойової машини БМ-21 «Град»:
«Мені дуже зайшло. Наприкінці тренувань так сталося, що наших сержантів відправили на фронт. І я замість них залишився інструктором. До нас надіслали новий гурт — хлопці з фронту, черевики. Вони мені кажуть: нам це зараз зовсім не потрібне — дай трохи відпочити. Але я їм: хлопці, от дивіться — ситуація. Ви воюєте, а раптом доведеться працювати з «Градом». Що ви з ним робитимете? А так матимете мінімальні навички і хоча б один пакет у бік ворога зможете випустити. Вони й зацікавились. А наступного дня приходять інші: навчи, кажуть, ще нас».
"Коли щось йде не за планом, починається пригода. Так я сприймаю і війну".
24 лютого 2022 року Анатолій одразу пішов у військкомат. Спочатку служив солдатом у роті охорони при Чортківському РТЦК та СП у рідному місті. Дружина також записалася до резерву. Разом розгорнули у приміщенні свого магазину волонтерський штаб, щоб допомагати біженцям та військовим. Але хотів на фронт — до бойової частини.
«Мої рапорти з проханням про переклад потихеньку ховали, говорили прямим текстом: куди тобі — стільки дітей, тут теж є що робити нам такі, як ти, потрібні на місці. А потім так сталося, що ми поїхали на стрілянини. А туди прибули представники 81 окремої аеромобільної бригади, щоб набрати додатковий особовий склад. Я та ще вісім хлопців пішли до них служити».
Ось тут і став у нагоді минулий досвід тренувань — Анатолій Петльований пішов до артилерії, старшого навідника БМ-21 «Град».
«10 днів — і одразу потрапили до бойової частини. А ще за тиждень я вже воював. За місяць став командиром бойової машини. На цій посаді служу й досі. Маю своє відділення, – розповідає Анатолій. Він добре пам'ятає цей перший бойовий виїзд: — Чітко навелися, чітко відстрілялися, згорнулися і нас уже там немає».
Військовий зізнається, що того разу все виглядало «майже так, як на тренуваннях». Це вже потім будуть і численні у відповідь обстріли, і контрбатарейна боротьба.
«Дуже часто, коли ми на позиціях чекаємо на команди на виїзд, по нас працюють і «кабанами» (ворожими снярядами), і касетними боєприпасами, і КАБами. Скажу вам — це досить неприємно перебувати з того боку, коли по тобі працюють «градами».
Але один із найгірших наших ворогів — це «Ланцет». Коли ми стріляємо, коли працюємо, командир бойової машини завжди знаходиться біля навідника. Передає йому команду та перевіряє, чи правильно наведено. Того дня ми відстрілялися, і мій навідник Юра Самойлик почав наводити коректуру як чую — кричать мені: «Небо! Летить!»
Це зайняло секунди, але я впав, а потім відбіг і заскочив до ями. Маю звичку: коли ми з пластунами ходимо до походів, то я завжди перераховую своїх дітей, щоб не втратити. І ось я залітаю в ту яму, своїх хлопців теж перераховую, а Юри ні. Озираюся на машину — Юрко заліг під нею. Лежить і не рухається. Я кличу: «Юро! Юра!» А потім зрозумів, що його поранено, і ми з побратимом побігли за ним. Перетягнули його з «червоної» зони до «жовтої» і почали надавати першу домомедичну допомогу. На жаль, тоді він отримав тяжкі поранення, зокрема на думку».
Анатолій упевнений: ухвалити суворі умови життя на війні йому допоміг «Пласт».
«Саме він виховав у мене такі якості, як відповідальність, самоорганізація. Військові, як відомо, мешкають далеко не в домашніх умовах — якщо не в бліндажах, то у старих підвалах. Але якби ви, наприклад, зайшли до нашого підвалу, то побачили б: він облаштований, чистий. Ми самі собі прагнемо забезпечити комфорт. Тому що дуже важливо, як ти сприймаєш ситуацію, в якій виявився, як ти до неї ставишся.
Я завжди казав своїм дітям: тоді, коли щось іде не за планом, починається пригода. Ось і війну намагаюся сприймати як свою пригоду.
Звісно, є речі, з якими важко миритись. Наприклад, усвідомлення, що мої діти ростуть без мене. Коли ти приїжджаєш додому за півроку, а вони вже зовсім змінилися, стали старшими. І ти цього не бачиш. Але тут дуже важливою є підтримка сім'ї, дружини — як вона сприймає твоє перебування на війні — чи підтримує, чи готова розуміти твоє рішення, твою тривалу відсутність будинку.
Мені з цим дуже пощастило. Моя дружина не просто розуміє мене — вона виховує наших дітей, яким 13, 11 та 9 років, тягне на собі «Пласт», нашу волонтерську та громадську діяльність. І ще має власну роботу — вона заступник директора з навчально-виховної роботи у ВСП «Чортківський професійний коледж економіки та підприємництва ЗУНУ».
Насправді жінки, чоловіки яких воюють, несуть історичну місію: вони самостійно виховують дітей, підтримують сім'ю, часто ведуть сімейний бізнес, це справжній подвиг. І моя дружина для мене — героїня».
«Навколо будинків нерозірвані касети — і діти бігають»
Любов до дітей, небайдужість до їхньої долі призвела Анатолія до ще однієї сторінки його біографії — опіки над дітьми, які мешкають у фронтових регіонах.
«Це було напередодні новорічних свят, два роки тому, – згадує чоловік, – Ми вирішили привітати хлопців зі святом Миколи. Потрібно було доставити подарунки вздовж лінії фронту. І я зголосився побути у ролі святого Миколая. Діти дуже раділи привітанням, та й нам було приємно.
У Сіверську ми переходили від дому до будинку. І побачили на вулиці групу людей, які просто неба готували їжу — вдома всі розбиті, ні води, ні електрики. А довкола діти бігають. Я говорю до Оленки, помічниці святого Миколая, яку зі мною відправили: «Давай і цим дітям подарунки роздамо?»
Одному дали, іншому. А тут підходить чоловік, каже: та у нас тут повно дітей, я вас відведу до них. У мене аж серце стислося: тут постійні прильоти, все знищено — і купа дітей! Заходимо в один будинок, інший: там двоє, там троє. Завели нас до одного дому, а там — земляна підлога, уявляєте? Я був шокований, бо такого ще не бачив.
Роздали ми подарунки. І я собі думаю: ну що ж потрібна реальна допомога. Дівочу своїм друзям волонтерам. по лінії фронту. Приїхала, і ми вирушили знову шукати тих дітей.
На це важко було дивитись: деякі діти настільки налякані, що не могли говорити. П'ятиповерхівку розбито, вони живуть у підвалі, у найближчій посадці через озеро вже стоять росіяни, а мама не хоче їхати. І жодні аргументи не діють. Ми їй: знайдемо квартиру, вивеземо вас. А вона: ні, я працювала у школі, і мені не заплатили за три місяці зарплатню. І доки її не віддадуть — не поїду.
Таня запитує: то скільки вам тієї зарплати винні? — О, у мене дуже хороша зарплата була! Маємо 36 тисяч». — Так давайте ми вам зберемо ці гроші. А ви їдьте прямо зараз, пошкодуйте дитину! Над головою ж літає». Ми так і не змогли їх умовити, скільки б не благали…
Одна багатодітна родина – п'ятеро дітей! - Виїхала. А за кілька днів рознесли будинок їхнього сусіда, де теж жили діти. На щастя, вони встигли виїхати на три дні раніше».
Діти, які залишаються практично у зоні бойових дій, – це постійний біль. Анатолій зізнається: не вкладається в голові, як батьки свідомо наражають дітей на смертельну небезпеку, приймають рішення самостійно, не беручи до уваги, як пережите потім позначиться на психічному стані дітей. І це якщо вони взагалі виживуть.
«Там запросто можна навколо будинків побачити міни, що не розірвалися, з касетних боєприпасів — такі речі просто валяються під ногами. Міни-«пелюстки», якими буквально закидали. А тепер там ще й дрони літають, і ситуація погіршала. І серед цього там залишаються діти».
Анатолій каже, що майже всіх тих, кого вони з волонтерами взяли під опіку, за півроку вдалося вивезти до безпечніших регіонів — на це пішло багато зусиль та умовлянь. І не одноразових візитів: «Мені запам'яталася дівчина Яна, їй було 16 років, — розповідає Анатолій. — Вона просила подарувати їй книги — дуже хотіла саме про Гаррі Поттера. Я їй привіз повний комплект — зі своєї домашньої бібліотеки забрав».
Саме на дітей як на «новий народ» Анатолій покладає свої надії, коли говорить про зміну світогляду жителів сходу. Тому що на старших людей, які часто сповідують проросійські погляди, надій, мовляв, немає:
«Пам'ятаю, як ми їхали у Слов'янську. Я, як навідник, їздив машиною зверху — тобто, «на пакеті». І ось ми «пилимо» на виїзд, бо треба відпрацювати, а назустріч нам хлопець із дівчиною — років по 20. Вони до нас привіталися. І це було настільки приємно, аж здіймається бойовий дух! Тому що вже через день там же проїжджаємо повз зупинку, з якої вибігає якась старша жінка. І плює, прокляття кричить у наш бік. Зовсім інші емоції сповнюють — прикро.
Було й таке, коли нас знімали телефоном. Вибіг командир бойової машини (а ми тільки приїхали), відібрав той телефон, там же його й розтрощив. Каже: що ви робите? Ми вас захищаємо. А ви нас здаєте? А йому: йдіть звідси, ми вас не кликали!
Мовляв, «якби вас тут не було, по нас би і не стріляли. Коли ви звідси заберетеся?
І таких людей чимало. Чи зміниться вони? Дуже сумнівно. А ось діти, молодь — це те, над чим нам варто працювати, у що потрібно інвестувати час та зусилля. Тільки тоді можемо сподіватися зміни».
Анатолій не шкодує про своє рішення піти на фронт. Каже: відчуває, що він зараз саме там, де й має бути.
«Мені дуже подобалась моя робота. Я займався громадською діяльністю, розвивав місто — і це також було важливим для мене. Але я не міг би сидіти вдома. Мене це так мучило: тут, на сході, відбуваються події історичного масштабу!
І головне — щоб ми не пропустили момент відродження нашої країни. Ми нарешті маємо шанс перестати бути закомплексованими жертвами. І це перейти до психології переможців, борців.
