Він зворушливо згадує про своїх вихованців-пластунів із рідного Чорткова, що на Тернопільщині. Про те, як їздив з ними на рибалку і вибирався у подорожі – як діти багаття розпалювали, намети ставили. Вчилися доглядати та ремонтувати велосипед.
“Вже на початку великої війни, коли я ніс службу в роті охорони у Чорткові, ми їздили у веломандрівку, – розповідає сержант Анатолій Петльований і розчулюється, – Тоді, щоправда, ми замість 17 кілометрів проїхали 37. Усі з таким задоволенням крутили педалі, що потім просилися ще продовжувати нашу подорож”.
Але це "ще", на жаль, буде нескоро, пише видання "Новинарня". Адже Анатолій Петльований – бізнесмен та громадський активіст – зараз на фронті. З червня 2022-го він воює на Донеччині як командир бойової машини БМ-21 “Град” у складі 81-ї аеромобільної бригади десантно-штурмових військ.
Насправді 49-річний Анатолій міг би не поспішати на фронт – він є батьком п'ятьох дітей, троє з яких – неповнолітні. Але Петльований каже, що має бути прикладом для дітей, а отже, не час відсиджуватися вдома:
“Дуже хочеться виграти війну, повернутися, щоб знову розвивати свій бізнес, рідне місто. Хочеться знову повернутися до дітей, ходити з ними в подорожі, навчити їх дуже багатьом речам (а на війні я здобув чимало нових корисних навичок!), – розмірковує Анатолій. – Хочеться, щоб наші юнаки та дівчата були краще підготовлені до життя, ніж були ми. Моя мета – виховувати нових громадян, які любили б та поважали свою країну. Тільки так ми матимемо майбутнє”.
Ювелір, активіст, бізнесмен
До великої війни Анатолій був підприємцем, 20 років займався ювелірним бізнесом, мав магазини та майстерню у Чорткові. Менеджер-економіст за фахом, але вивчився на ювеліра. Ця справа припала йому до душі – сам виготовляв та ремонтував прикраси, міг просидіти до ранку над своїми виробами у майстерні, мріяв про власне виробництво. Але завадила війна.
Анатолій завжди був активним і патріотичним, брав участь в обох революціях – Помаранчевій та Революції гідності. А коли розпочалася війна на сході України, почав волонтерити, допомагати хлопцям.
“На жаль, воювати з ними пліч-о-пліч зі зброєю не міг, бо мав чимало кредитів, які мав віддавати. Але вже тоді я собі пообіцяв: якщо, не дай Боже, війна зайде у глибшу фазу, якщо ситуація на фронті погіршиться, обов'язково піду туди”, – згадує Петльований.
Була ще одна причина, яка тоді тримала його в Чорткові – діти. І не лише свої власні .
“Після Революції гідності, коли покотилася хвиля патріотичного піднесення, я повірив, що все у нашій державі зміниться. Але розумів, що варто не просто чекати цього – треба й самому докладати зусиль. Саме тому ми із дружиною Яною та іншими активістами створили громадську організацію “Альтернатива-Чортків”. І почали працювати, допомагаючи розвитку міста.
Тоді ми з дружиною організували п'ять науково-практичних конференцій на тему “Чортківська офензива”, що проходили у Чорткові, військово-історичні фестивалі “Чортківська офензива”, один із яких припав на святкування сторіччя цієї славної події (історична назва наступальної військової операції Галицької Армії, здійсненої у 1919 році, яка була однією з найвидатніших під час польсько-української війни у Галичині – “Н”).
Фестивалі вийшли вдалими – з “Галицьким ярмарком у Чорткові”, історичними реконструкціями, музеями просто неба. Однак, працюючи над розвитком нашого міста, ми дійшли такої думки, що дорослих, сформованих людей, дуже складно змінити. Тому вирішили зосередитись на вихованні дітей – “нового люду”. Створили, вірніше, відродили скаутську організацію "Пласт" у Чорткові.
У 2019-му році, на сторіччя Чортківської офензиви, ми пов'язали перші хустки нашому новацтву та юнацтву. Зважаючи на молодь, я дійсно побачив, як діти змінюються. Інакше бачать історію, природу, саме життя. І їхні батьки починають змінюватись разом із дітьми”.
Анатолій зі світлим сумом згадує, як напередодні великої війни ще встиг виховати своїх пластових новачків та новачків. І у свою першу фронтову відпустку перевів дітей у юнацтво: “Я мав два рої – дівочий та хлопчачий. "Чорні пантери" та "Єдиноріжки". Потім перевів їх у гуртки “Відьмаки” та “Чародійки”. Саме тому в мене й позивний “Відьмак”.
Каже, передчував, що буде велика війна, бо багато спілкувався із знайомими військовими. Коли проходили збори резервістів і дзвонили з військкомату з питанням «Чи поїдеш?», завжди з радістю відгукнувся. Під час одних таких зборів на Новояворівському полігоні Анатолій уперше, сім років тому, освоїв навички командира бойової машини БМ-21 "Град":
“Мені дуже зайшло. Наприкінці тренувань так сталося, що наших сержантів відправили на фронт. І я замість них залишився інструктором. До нас надіслали нову групу – хлопці з фронту, черевики. Вони мені кажуть: нам це зараз зовсім не потрібне – дай трохи відпочити. Але я їм: хлопці, от дивіться – ситуація. Ви воюєте, а раптом доведеться працювати з “Градом”. Що ви з ним робитимете? А так матимете мінімальні навички і хоча б один пакет у бік ворога зможете випустити. Вони й зацікавились. А наступного дня приходять інші: навчи, кажуть, ще й нас”.
“Коли щось іде не за планом, починається пригода. Так я сприймаю і війну”
24 лютого 2022 року Анатолій одразу пішов у військкомат. Спочатку служив солдатом у роті охорони при Чортківському РТЦК та СП у рідному місті. Дружина також записалася до резерву. Разом розгорнули у приміщенні свого магазину волонтерський штаб, щоб допомагати біженцям та військовим. Але хотів на фронт – до бойової частини.
“Мої рапорти з проханням про переклад потихеньку ховали, говорили прямим текстом: куди тобі – стільки дітей, тут теж є що робити – нам такі, як ти, потрібні на місці. А потім так сталося, що ми поїхали на стрілянини. А туди прибули представники 81 окремої аеромобільної бригади, щоб набрати додатковий особовий склад. Я та ще вісім хлопців пішли до них служити”.
Ось тут і став у нагоді минулий досвід тренувань – Анатолій Петльований пішов у артилерію, старшим навідником БМ-21 “Град”.
“10 днів – і одразу потрапили до бойової частини. А ще за тиждень я вже воював. За місяць став командиром бойової машини. На цій посаді служу й досі. Маю своє відділення, – розповідає Анатолій. Він добре пам'ятає цей перший бойовий виїзд: - Чітко навелися, чітко відстрілялися, згорнулися і нас уже там немає”.
Військовий зізнається, що того разу все виглядало "майже так, як на тренуваннях". Це вже потім будуть і численні у відповідь обстріли, і контрбатарейна боротьба.
“Дуже часто, коли ми на позиціях чекаємо на команди на виїзд, по нас працюють і “кабанами” (ворожими снярядами), і касетними боєприпасами, і КАБами. Скажу вам - це досить неприємно перебувати по той бік, коли по тобі працюють "градами".
Але один із найгірших наших ворогів – це “Ланцет”. Коли ми стріляємо, коли працюємо, командир бойової машини завжди знаходиться біля навідника. Передає йому команду та перевіряє, чи правильно наведено. Того дня ми відстрілялися, і мій навідник Юра Самойлик почав наводити коректуру як чую – кричать мені: “Небо! Летить!”
Це зайняло секунди, але я впав, а потім відбіг і заскочив до ями. Маю звичку: коли ми з пластунами ходимо до походів, то я завжди перераховую своїх дітей, щоб не втратити. І ось я залітаю в ту яму, своїх хлопців теж перераховую, а Юри ні. Озираюся на машину – Юрко заліг під нею. Лежить і не рухається. Я кличу: “Юро! Юра!” А потім зрозумів, що його поранено, і ми з побратимом побігли за ним. Перетягнули його з "червоної" зони в "жовту" і почали надавати першу домомедичну допомогу. На жаль, тоді він зазнав тяжких поранень, зокрема в голову”.
Анатолій упевнений: прийняти суворі умови життя на війні йому допоміг "Пласт".
“Саме він виховав у мене такі якості, як відповідальність, самоорганізація. Військові, як відомо, мешкають далеко не в домашніх умовах – якщо не в бліндажах, то у старих підвалах. Але якби ви, наприклад, зайшли до нашого підвалу, то побачили б: він облаштований, чистий. Ми самі собі прагнемо забезпечити комфорт. Тому що дуже важливо, як ти сприймаєш ситуацію, в якій виявився, як ти до неї ставишся.
Я завжди казав своїм дітям: тоді, коли щось іде не за планом, починається пригода. Ось і війну намагаюся сприймати як свою пригоду.
Звісно, є речі, з якими важко миритись. Наприклад, усвідомлення, що мої діти ростуть без мене. Коли ти приїжджаєш додому за півроку, а вони вже зовсім змінилися, стали старшими. І ти цього не бачиш. Але тут дуже важливою є підтримка сім'ї, дружини – як вона сприймає твоє перебування на війні – чи підтримує, чи готова розуміти твоє рішення, твою тривалу відсутність будинку.
Мені з цим дуже пощастило. Моя дружина не просто розуміє мене – вона виховує наших дітей, яким 13, 11 та 9 років, тягне на собі “Пласт”, нашу волонтерську та громадську діяльність. І ще має власну роботу – вона заступник директора з навчально-виховної роботи у ВСП “Чортківський професійний коледж економіки та підприємництва ЗУНУ”.
Насправді жінки, чоловіки яких воюють, несуть історичну місію: вони самостійно виховують дітей, підтримують сім'ю, часто ведуть сімейний бізнес – справжній подвиг. І моя дружина для мене – героїня”.
"Навколо будинків нерозірвані касети - і діти бігають"
Любов до дітей, небайдужість до їхньої долі призвела Анатолія до ще однієї сторінки його біографії - опіки над дітьми, які живуть у фронтових регіонах.
“Це було напередодні новорічних свят, два роки тому, – згадує чоловік, – Ми вирішили привітати хлопців зі святом Миколи. Потрібно було доставити подарунки вздовж лінії фронту. І я зголосився побути у ролі святого Миколая. Діти дуже раділи привітанням, та й нам було приємно.
У Сіверську ми переходили від дому до будинку. І побачили на вулиці групу людей, які просто неба готували їжу – вдома всі розбиті, ні води, ні електрики. А довкола діти бігають. Я говорю до Оленки, помічниці святого Миколая, яку зі мною відправили: "Давай і цим дітям подарунки роздамо?"
Одному дали, іншому. А тут підходить чоловік, каже: та у нас тут повно дітей, я вас відведу до них. У мене аж серце стислося: тут постійні "прильоти", все знищено – і купа дітей! Заходимо до одного дому, іншого: там – двоє, там – троє. Завели нас в один будинок, а там – земляна підлога, уявляєте? Я був шокований, бо такого ще не бачив.
Роздали ми подарунки. І я собі думаю: що ж ті цукерки – їм потрібна реальна допомога. Діти під обстрілами сидять! Дзвоню своїм друзям волонтерам. Кажу, слухайте, у нас тут така ситуація. Зголосилася Таня Люлька. Вона волонтерка, яка допомагає дітям по лінії фронту. Приїхала, і ми вирушили знову шукати тих дітей. Їх виявилося понад півсотні.
На це важко було дивитись: деякі діти настільки налякані, що не могли говорити. П'ятиповерхівку розбито, вони живуть у підвалі, у найближчій посадці через озеро вже стоять росіяни, а мама не хоче їхати. І жодні аргументи не діють. Ми їй: знайдемо квартиру, вивеземо вас. А вона: ні, я працювала у школі, і мені не заплатили за три місяці зарплатню. І поки її не віддадуть – не поїду.
Таня запитує: то скільки вам тієї зарплати винні? – “О, у мене дуже гарна зарплатня була! Маємо 36 тисяч”. - Так давайте ми вам зберемо ці гроші. А ви їдьте прямо зараз, пошкодуйте дитину! А над головою літає”. Ми так і не змогли їх умовити, скільки б не благали…
Одна багатодітна родина – п'ятеро дітей! - Виїхала. А за кілька днів рознесли будинок їхнього сусіда, де теж жили діти. На щастя, вони встигли виїхати на три дні раніше”.
Діти, які залишаються практично у зоні бойових дій, – це постійний біль. Анатолій зізнається: не вкладається в голові, як батьки свідомо наражають дітей на смертельну небезпеку, приймають рішення самостійно, не беручи до уваги, як пережите потім позначиться на психічному стані дітей. І це якщо вони взагалі виживуть.
“Там запросто можна навколо будинків побачити міни, що не розірвалися, з касетних боєприпасів – такі речі просто валяються під ногами. Міни-"пелюстки", якими буквально закидали. А тепер там ще й дрони літають, і ситуація погіршала. І серед цього там залишаються діти”.
Анатолій каже, що майже всіх тих, кого вони з волонтерами взяли під опіку, за півроку вдалося вивезти до безпечніших регіонів – на це пішло багато зусиль та умовлянь. І не одноразових візитів: “Мені запам'яталася дівчина Яна, їй було 16 років, – розповідає Анатолій, – Вона просила подарувати їй книги – дуже хотіла саме про Гаррі Поттера. Я їй привіз повний комплект – зі своєї домашньої бібліотеки забрав”.
Саме на дітей – як на “новий народ” – Анатолій покладає свої надії, коли говорить про зміну світогляду жителів Сходу. Тому що на старших людей, які часто сповідують проросійські погляди, надій, мовляв, немає:
“Пам'ятаю, як ми їхали у Слов'янську. Я, як навідник, їздив на машині зверху – тобто на пакеті. І ось ми “пиляємо” на виїзд, бо треба відпрацювати, а назустріч нам хлопець із дівчиною – років по 20. Вони до нас привіталися. І це було настільки приємно, аж здіймається бойовий дух! Тому що вже через день там же проїжджаємо повз зупинку, з якої вибігає якась старша жінка. І плює, прокляття кричить у наш бік. Зовсім інші емоції сповнюють – прикро.
Було й таке, коли нас знімали телефоном. Вибіг командир бойової машини (а ми тільки приїхали), відібрав той телефон, там же його й розтрощив. Каже: що ви робите? Ми вас захищаємо. А ви нас здаєте? А йому: йдіть звідси, ми вас не кликали!
Мовляв, “якби вас тут не було, по нас би і не стріляли. Коли ви звідси заберетеся?
І таких людей чимало. Чи зміниться вони? Дуже сумнівно. А ось діти, молодь – це те, над чим нам варто працювати, у що потрібно інвестувати час та зусилля. Тільки тоді можемо сподіватись на зміни”.
Анатолій не шкодує про своє рішення піти на фронт. Каже: відчуває, що він зараз саме там, де й має бути.
“Мені дуже подобалася моя робота. Я займався громадською діяльністю, розвивав місто – і це також було важливим для мене. Але я не міг би сидіти вдома. Мене це так мучило: тут, на сході, відбуваються події історичного масштабу!
І головне – щоб ми не прогавили момент відродження нашої країни. Ми нарешті маємо шанс перестати бути закомплексованими жертвами. І перейти до психології переможців, борців. Це дуже важлива трансформація, до якої залучено – справжня честь”.
