Що Україна готова дати тим, хто сидить на соціальній допомозі у країнах Європи?
Та наполегливість, з якою українська влада просуває ідею напівпримусового повернення співвітчизників з-за кордону, вже давно вийшла за межі просто обговорення. Президент Володимир Зеленський не втомлюється повторювати, що в Україну має повернутись більше людей, ніж поїхало. Глава держави навіть вийшов із новою ініціативою. Він запропонував країнам, які надають соц.допомогу українським біженцям, надавати її безпосередньо Україні, а та вже сама б її розподіляла. Таким чином вдалося уникнути ситуації, коли наші земляки за кордоном отримують допомогу одразу з кількох джерел, а витрачають її не в Україні.
Команда президента розуміє: вже треба щось робити з численними закликами до закордонних українців їхати додому та допомагати державі, але вагається, з якого боку до них підійти. Близькі до Офісу президента спікери вже прямо протиставляють тим, хто залишився, тим, хто поїхав, і закликають Захід призупиняти допомогу мільйонам українців, які виїхали через війну. Також звучать ідеї про екстрадицію чоловіків призовного віку, позбавлення таких громадян консульських послуг, закордонних паспортів та блокування українських банківських карток. А в західній пресі вже з'являються статті про неофіційний тиск Києва щодо посилення майбутніх правил перебування українців у Євросоюзі, що стимулювало б їхнє повернення. З одного боку, зрозуміти Київ можна: навіть якщо винести за дужки процес мобілізації, військовій економіці, що оговтується, елементарно не вистачає робочих рук. І якщо з цим затягнути, повернути мільйони наших співгромадян, які виїхали і вже за кордоном обжилися, може бути пізно. Президентський законопроект про множинне громадянство багато хто пов'язав саме з відчайдушною спробою розв'язання демографічної кризи.
До війни в Україні проживало понад 40 млн осіб, а нинішня чисельність населення, за оптимістичними оцінками, становить приблизно 35 мільйонів, а міграційні процеси із подальшим затягуванням війни можуть лише посилюватись. Станом на вересень минулого року в ЄС налічували 4,2 млн. українців, які скористалися директивою про тимчасовий захист, що діє до березня 2025 року. Основні країни, в яких осідають українці: Німеччина, Польща та Чехія.
Євросоюз поки не поспішає реагувати на заклики Києва виштовхувати зі своєї території людей, які втекли з України, назад. Особливо ця тема насторожує людей, які перетнули кордон не завжди легальним способом, бо на їхню адресу звучать погрози кримінального переслідування. Хоча крапля камінь таки точить: від деяких західних політиків уже чути пропозиції повертати українських біженців бодай у спокійні західні регіони України.
Кого повертати?
Ряд галузей економіки справді істотно страждає через масштабний дефіцит робітників: і через їхній виїзд за кордон, і через мобілізацію. Так, заступник голови Всеукраїнської аграрної ради Денис Марчук ділиться вимушеними лайфхаками, на які йде бізнес, щоб компенсувати нестачу кадрів чоловічої статі. “За два роки війни фахівці, особливо ті, хто має досвід керування великими вантажними автомобілями, комбайнами, тракторами, насамперед були мобілізовані. Також багато агрономів мобілізували із товарних комплексів – фахівців із запліднення, доярів, які керували автоматикою, – перераховує Марчук, – Проблему намагалися вирішити за допомогою внутрішньо переміщених осіб, яких залучають до роботи, чоловіків з різними ступенями інвалідності, які не могли бути мобілізовані. Частково перекваліфікують жінок на ті роботи, які виконували чоловіки, але вдається не всіх, тому що на широкогаборитну техніку жінку важко посадити чи відправити її "дальнобоєм". Тому, звісно, люди дуже нам потрібні”. У той же час Марчук вважає, що фахівці в аграрній сфері в Україні можуть заробляти ту ж саму $1 тис., що і за кордоном на заводі. Єдине, що, на його думку, стримує від повернення – питання безпеки та обстрілу по всій країні. Тому поява озброєння, завдяки якому люди відчуватимуть захищеність, – один із факторів, який може спонукати їх повертатися.
Але повернення мільйонів людей у період війни може мати не лише позитивний вплив на економіку.
Так, буквально днями віце-прем'єр-міністр із питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук заявила, що виплати внутрішнім переселеним особам мають бути оптимізовані. Іншими словами, кількість ВПО, які можуть претендувати на досить символічні щомісячні виплати від держави, має зменшитися. Тому постає зустрічне питання: чим може держава стимулювати масове повернення людей, які в Україні втратили (і, на жаль, ще можуть втратити) свої будинки? Що чекатиме на тих, хто повернеться: чи готова інфраструктура, освіта, медична галузь до збільшення навантаження?
Наприклад, зараз, у розпал першої хвилі "ковиду", в Україні відсутні вакцини, вдосконалені для опору новому штаму "Омікрон". Для поточного епідсезону характерним є захворювання і “ковидом”, і грипом одночасно, через що зросла госпіталізація дітей та дорослих, яким у домашніх умовах неможливо збити температуру. Крім того, у світі спостерігається нечуваний спалах кору. Перебування в різних видах транспорту та неминуче пересиджування в укриттях лише сприятимуть поширенню вірусів. Кількість лікарень, в яких можна помістити хворих, зменшилася, як і кількість лікарів, які підтвердили свою кваліфікацію за кордоном і зараз цілком затребувані.
“У тому й річ, що треба чітко розуміти, кого ми хочемо повертати і для чого – це має бути серйозна політика у сфері зайнятості та трудової міграції, – пояснює екс-віце-прем'єр Павло Розенко, – Так, треба повертати, зокрема, самозайнятих, які можуть приносити сюди новий досвід ведення бізнесу та відкриття якихось закладів у сфері послуг. Але що Україна готова запропонувати тим, хто сидить на соціальній допомозі у країнах Європи? Чи готова держава людям, значна частина яких втратила житло, купувати чи надавати житло у довгострокове користування? Таких програм немає.
Чи готова держава забезпечити їм можливості працевлаштування та щоб їхні діти ходили безкоштовно у дитячі садки та школи? Ніхто таких гарантій не дає. До того ж, є категорія людей, нехай і невелика, яка звикла жити на соціальну допомогу. Коли ми їм кажемо: повертайтеся додому, чи готові ми платити їм цю допомогу плюс-мінус на рівні того, що вони мали у Європі? А тих, хто успішно добре працевлаштувався за кордоном, просто ніхто не відпустить. На деяких підприємствах українців уже так багато, що якщо їх прибрати, то працювати не буде кому. Керівники цих підприємств просто ніколи цього не допустять. Вони не лише зацікавлені назавжди залишити наших людей у своїх країнах, а ще й їхні сім'ї перевезти туди після відкриття кордонів”.
Екс-міністр Розенко обурюється: заклики про припинення українцям допомоги за кордоном дуже перегукуються з російськими наративами про те, що українці і так живуть нормально: “Коли Лещенко (Сергій Лещенко – заступник глави Офісу президента) каже такі речі, ніж це відрізняється від того, що кажуть ті самі Віктор Орбан (прем'єр-міністр Угорщини) та Роберт Фіцо (прем'єр-міністр Словаччини)? Такі фрази просто налаштовують тих українців за кордоном проти України”.
Колишній міністр соціальної політики Андрій Рева також ділить тих, хто потенційно може повернутися на заклик держави, на кілька категорій. І щодо кожної з них він висловлює свій скепсис:
“Перша група. Більшій частині людей з окупованих територій при поверненні потрібне буде житло, бо куди повертатися людям, які евакуйовані з Сєвєродонецька чи Мелітополя? Чи є у нас можливості їх розселити в Україні, просто щоб вони в нормальних людських умовах жили, чи вони як у таборах палестинських біженців на Батьківщині перебуватиме? Яку допомогу люди отримуватимуть при поверненні – 2 тис. грн на дорослу та 3 тис. грн на дитину? За ці гроші неможливо знайти житло, ні прогодуватися.
Друга група. Я розумію інтерес влади, яка спочатку корупційним способом заплющила очі на те, як із країни виїхало 800 тис. чоловіків призовного віку, а тепер хоче повернути їх назад. І тому закликають Захід припинити їм допомогу. Але якщо люди кілька тисяч доларів чи євро витратили на незаконний перехід кордону та вивозили при цьому скільки хотіли коштів, то чому вони мають сюди повертатися?
Третя категорія – ті, хто вже інтегрувався у життя Польщі та Німеччини (а один із 10 зареєстрованих польських підприємців минулого року – це українець), відкрили там бізнес та почали працювати. Вони не повернуться, навіть якщо їм припинити допомогу. До того ж, на папері ми маємо дефіцит робочих рук, але це дефіцит на роботу за 8 тис. грн, а ось там, де за 30 тис. грн і більше – такого дефіциту немає. Навряд чи хтось зацікавиться такою роботою, щоб працювати собі на збиток.
Залишається четверта група – ті, хто не працює, і хто не має великого стану, щоб залишитися в західних країнах. Коли ця вся публіка повернеться до України, вона не працюватиме. Бо не почала працювати закордоном, хоч їм там у цьому дуже сприяли. Я знаю історії, коли у швейцарські банки брали наших співвітчизників, незважаючи на величезну конкуренцію лише тому, що вони українці. Влада що – розраховує, що люди, які сидять у Європі на соціалці, повернувшись, одразу підуть до верстата чи дрони складатимуть? Їм треба буде "соціалку" влаштувати, як у Європі, і навіщо зараз, маючи такі проблеми з бюджетом, брати на себе таке величезне навантаження?
Відповідно Рева робить висновок: всі розмови навколо повернення українців, що “заблукали” на чужині, для підйому економіки ведуться для того, щоб видавити з Європи дорослих чоловіків – мобілізаційний ресурс.
Перший заступник голови парламентського комітету із соціальної політики Михайло Цимбалюк із “Батьківщини” вважає, що питання чоловіків призовного віку, які виїхали незаконно, буде одним із найчутливіших у процесі повернення українців додому. “Якщо людину відразу потягнуть до в'язниці, порушать кримінальне провадження – то чи можна буде під тиском таких обставин її повернути? – ставить риторичне запитання нардеп. – А якщо гарантувати, що кримінального переслідування не буде, – це вже подвійні стандарти законодавства”.
Цимбалюк упевнений: напівсиловими методами та погрозами вплинути на українців, які не поспішають повертатися, не вдасться: “Агітація з вимогами не допомагати українцям, щоб вони з одного лиха поверталися в інше, мабуть, не прикрашають наше зовнішньополітичне відомство і взагалі державу. Іншого варіанту, аніж створення в Україні гарантій безпеки, відсутності тиску на бізнес немає. Щоб люди розуміли, що повертатися до України – це, окрім патріотичних почуттів, ще економічно вигідно, це є певні гарантії. Європейські демократії гарантують права людини, зокрема й тим людям, які тікають від війни”.
Хоча країни ЄС і поступово зменшують допомогу українським біженцям, на думку нардепа, це найбільше торкнеться тих, хто не зміг знайти себе за кордоном і живе там на соціальну допомогу. Для тих, хто має бажання працювати і самостійно заробляти на життя, західні держави навпаки створюють кращі умови.
"Не треба плутати туризм та міграцію"
Утім, у провладній команді запевняють: іншого шляху, ніж повертати людей до України, немає. І всі застереження щодо цього – це разом менше зло, ніж подальше знелюднення країни. Член комітету з питань економічного розвитку Галина Янченко з “Слуги народу” пояснює: “У нас і без війни були проблеми з демографією – фактично з 2012 року є негативний приріст населення (або негативний приріст – перевищення рівня смертності над рівнем народжуваності – Ред.), а 2022 року народжуваність досягла рекордного мінімуму за останні 30 років. І ось на тлі цього з країни виїхало, за різними оцінками, близько 8 млн. людей. І це тільки на Захід, тому що ми не уявляємо до кінця, скільки з них могли теоретично опинитися десь у Росії, не кажучи вже про тих, хто залишився на окупованих територіях. Більшість українців після свого вимушеного біженства часто користується тепер фразою "Не треба плутати туризм та міграцію". Тому що виявилося, що далеко не всі послуги та сфери життя в Європі кращі, ніж в Україні. І значна частина наших співгромадян із тих, куди є кому повертатися, вже починає повертатися. В основному через те, що не змогли знайти нормальне житло, тому що в багатьох європейських країнах це складно. Є там і проблема медичних послуг, особливо коли ти не можеш записати дитину до лікаря – треба чекати три-чотири місяці. Те саме з освітою – деякі взагалі не віддавали дитину до закордонних шкіл”.
Соратниця президента впевнена, що всі передумови для повернення українців є: інфраструктура все витримає, до того ж її обслуговуватимуть ті ж люди, які повертатимуться. “Ключовим чинником не просто повернення, а й подальшого проживання в Україні буде наявність гідної роботи та зарплати. І ось тут ми якраз приходимо до того, що має зробити держава, – робить висновок нардеп, – А вона має, як мінімум, не заважати бізнесу, створювати робочі місця, сприяти запуску різноманітних державних програм дешевих кредитів, доступу до капіталу, продовжувати податкову реформу, реформу силового блоку До України все ще є увага Заходу і нам вдається багато чого отримати, про що ми раніше не мріяли. Тому тут могла б бути якась історія з різними програмами з використанням західних ресурсів”.
При цьому Янченко категорично проти риторики про насильницьке виштовхування українців із країн Євросоюзу і вважає, що подібні кроки не матимуть довгострокового ефекту.
Голова комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетьманцев, констатуючи прогресуючу асиміляцію українців за кордоном та людські втрати на фронті, погоджується з академіком-демографом Еллою Лібановою. На її думку, чудово було б, якби з 9 млн. людей, які виїхали в і вже під час повномасштабної війни, повернулася хоча б половина.
Гетьманців звертає увагу в цьому плані на кілька аспектів, окрім фізичної безпеки: житло, роботу, освітні та медичні установи. “Той, хто це тією чи іншою мірою вже має це у країні перебування – ніколи не повернеться, якщо не матиме цього в Україні, – зазначає нардеп. – Це первинна умова – мати де жити, де заробляти на життя, де навчати дітей, лікувати себе та членів сім'ї. Окреме питання – значній частині людей зараз і найближчими роками фізично не буде куди повертатися. Отже, маємо запропонувати їм усе це в інших регіонах України. У зв'язку з цим виникає потреба перепідготовки, здобуття нових професій та спеціалізацій, сприяння у відкритті власного бізнесу. Адже ми розуміємо, що регіональні ринки праці, наприклад, у Донецькій чи Харківській області дуже відрізняються від ринку праці Закарпаття та Буковини. Є ще один зріз. Часто говорять про повернення тих, хто поїхав, але не кажуть, що потрібно зробити, щоб після того, як закінчиться війна та відкриються кордони, не поїхали ще більше, зокрема чоловіків до своїх родин, які влаштувалися вже в Європі. А це вже окрема тема та завдання”.
Щоправда, якщо про необхідність створення необхідних умов для повернення українців йдеться у майбутньому, то повертатися їх закликають уже зараз. Тому варто чекати на нові хвилі креативу, який має переконати наших співвітчизників, що тут їм буде краще, ніж там.
