Нафтопродуктопровід “Самара-Західний напрям”, який отримав в Україні гучну назву “труба Медведчука”, оскільки саме кум Путіна, користуючись законодавчим бардаком, роками витягував із неї надприбутки, остаточно перейшов у власність держави. .
Труба кличе
У справі про українську частину нафтопродуктопроводу “Самара-Західний напрям”, більше відомого в Україні як “труба Медведчука”, поставлено жирну крапку. Про це повідомив голова Фонду державного майна Віталій Коваль. Фінальним акордом стало рішення Верховного суду про те, що цей інфраструктурний об'єкт має залишитись у державній власності.
“Трубопровід “Самара-Західний напрямок” було збудовано ще за радянських часів, – розповідає “Апострофу” експерт “Нафторинка” Олександр Сіренко. – Він був призначений для транспортування дизельного палива до Угорщини. Оскільки це було паливо низької якості з підвищеним вмістом сірки, його доочищали на одному з угорських нафтопереробних підприємств, після чого воно поставлялося до країн соціалістичного табору”.
Після здобуття Україною незалежності та частина трубопроводу, яка знаходилася на нашій території (труба йде в Україну з Росії через Білорусь), мала перейти у власність держави.
“В Україні знаходилася значна частина трубопровідної системи Радянського Союзу, – сказав у коментарі виданню директор енергетичних програм Центру Разумкова Володимир Омельченко. – По нашій території проходили труби, якими до країн соцтабору транспортувалися газ, нафта, дизельне паливо, аміак. І, згідно із законом “Про трубопровідний транспорт”, вони всі мали перейти у власність України. І більшість із них справді були націоналізовані. Однак через якісь непрозорі схеми нафтопродуктопровід потрапив у приватну власність і фактично керувався російським підприємством “Транснафтопродукт”.
Основним бенефіціаром цього об'єкту в Україні останніми роками був кум Путіна Віктор Медведчук.
“Формально власниками вважалися різноманітні підставні фірми та особи, у тому числі громадяни Ізраїлю, – каже Володимир Омельченко. – Проте реально трубою керували росіяни. А значна частина доходів надходила Віктору Медведчуку, так само як і доходи від мережі АЗС Glusco, яка зараз теж передана в управління державі”.
Медведчук мав значні активи у нафтовому секторі на території Росії, зокрема йому було передано одне з родовищ нафти. Тому ймовірно, що саме сировина з цього родовища використовувалася для виробництва продукту, який транспортувався по “трубі Медведчука” та реалізувався через мережу АЗС Медведчука, забезпечуючи надприбутки олігарху.
“Ці гроші росіяни давали Медведчуку для фінансування проросійських партій, підкупу депутатів та чиновників, підготовки ґрунту для російської окупації, – каже Володимир Омельченко. – Проте значну кількість цих грошей він украв, що сприяло провалу російських планів в Україні”.
Український уряд протягом тривалого часу робив спроби повернути трубопровід у державну власність, але цей процес виявився непростим та довгим. Перші спроби в цьому напрямку було зроблено Фондом держмайна (ФДМ) ще 13 років тому – 2011 року. Тоді вони виявилися невдалими.
У 2017 році Національне антикорупційне бюро України та Спеціалізована антикорупційна прокуратура розпочали розслідування обставин передачі права власності на трубопровід та у 2021 році добилися його арешту. Водночас ФДМ подав позов до Господарського суду Житомирської області, де просив визнати за державою право власності на трубопровід. Позитивне рішення у цій справі було ухвалено у червні 2023 року. І нарешті у січні 2024 року Верховний суд відхилив касаційну скаргу колишніх власників, що означає остаточний перехід об'єкта у державну власність.
Куди качати
Тепер питання, як можна використовувати цей ресурс. Адже трубопровід був свого часу створений для транспортування нафтопродуктів із боку Росії до західного кордону Радянського Союзу. При цьому після розпаду “соціалістичного табору” та здобуття Україною незалежності він використовувався досить нерегулярно.
“За останні десятиліття обсяги транспортування трубопроводом сильно вагалися, – говорить у розмові з “Апострофом” директор консалтингової групи “А-95” Сергій Куюн. – У деякі періоди ним досить активно здійснювався транзит нафтопродуктів до Угорщини. Однак були й періоди, коли він практично не використовувався. Найбільш активно труба працювала у 2016-2019 роках. У цей час вона використовувалася майже межі своїх можливостей. Причому переважно паливо, що надходило трубою, призначалося не для транзиту до Угорщини, а для постачання на український ринок”.
За оцінкою Олександра Сиренка, у найбільш продуктивні роки через розливну станцію в Звягелі (на Житомирщині) в Україну потрапляло до 1 мільйона тонн дизеля на рік (при загальному споживанні 5-6 мільйонів тонн на рік).
Але з початком повномасштабного російського вторгнення імпорт дизеля з Росії та Білорусі до України став неможливим. І можна припустити, що навіть після закінчення бойових дій такі постачання навряд чи поновляться. Тому трубопровід фактично втратив своє первісне призначення, а держава отримала у власність своєрідну “валізу без ручки”.
Проте, на думку експертів, ситуація не є безнадійною. І у перспективі “труба Медведчука” ще може відіграти значну роль у забезпеченні України необхідним пальним.
“Труба, очевидно, вже не запрацює у своєму основному напрямі, – пояснює Олександр Сіренко. – Однак після війни її цілком можливо використати у реверсному режимі. Нею можна буде налагодити постачання нафтопродуктів із європейських країн. Вона здатна забезпечити до 10% потреб держави у дизельному паливі. Це робить її цінним активом та перспективним інфраструктурним об'єктом для повоєнного відновлення економіки”.
