Чи погодяться з компромісом, який пропонує музей, громадськість та київська влада?
35 років тому Київрада ухвалила рішення про створення у будинку на Андріївському узвозі, 13 музею Булгакова, відкриття відбулося 15 травня 1991 року. Чи доживе музей у вирі декомунізації та деколонізації до наступного ювілею?
«Так, звісно, — запевняє „Головком“ голова Українського інституту національної пам'яті (УІНП) Антон Дробович, — Самому музею, тобто музейній колекції, нічого не загрожує. Хіба що він змінить назву. Тим більше, що там працює професійний колектив, який може розповісти правду про Булгакова без спекуляцій».
«Положення закону про декомунізацію стосується публічного простору, тобто назв вулиць, пам'ятників та назв юридичних осіб», — роз'яснює Дробович позицію Інституту пам'яті щодо нещодавнього висновку експертної комісії, яка визнала пам'ятні знаки та пам'ятники Булгакову символами російської імперської політики. Дробович вважає, що визнання символами ворожої імперії не означає автоматичної заборони всього, що пов'язане з письменником. А от пам'ятник Булгакову поряд із садибою біля будинку №13, швидше за все, підлягатиме демонтажу.
«Ми тут не чекаємо на „російський світ“, співаючи щодня „Білої акації грона запашні“, — емоційно реагує історик та провідний науковий співробітник музею Ганна Путова, маючи на увазі: музейники працюють, переосмислюють, і робота ця — на благо України.
Минулого року почали працювати над оновленням експозиції, у лютому 2024 року її презентували відвідувачам. І це вже історія не про Михайла Булгакова та романтизовану радянську інтелігенцію 1970-1990 років «Білої гвардії». Це історія українців, киян у двох пов'язаних війнах — на початку ХХ ст. та нинішньої, початку ХХІ-го.
Що ж змінилося у музеї? «Головком» побував на екскурсії.
Два мири, дві війни
Ганна Путова веде «Головком» на другий поверх, де мешкали Булгакови і де нещодавно відкрилася нова виставка, названа цитатою з есе письменника «Київ-місто»: «…І раптово і грізно настала історія».
Рік тому ми писали, що очікується нова концепція, над якою працював музей. Наразі музей працює у режимі виставок, займається моніторингом громадського запиту, доки не буде остаточно визначено, якою буде нова постійна експозиція.
«Коли ми піднімаємося сходами, то на стінах бачимо образи тих, хто брав участь у перших визвольних змаганнях: тут і німці, і воїни армії УНР, і гетьман Скоропадський. Віртуально вриваються у квартиру червоні – і руйнують звичний світ. Квіти виростають із крові їхніх жертв і ллються до передпокою квартири», — пояснює образи Путова.
«Стара» експозиція включала автентичні предмети інтер'єру, зокрема, що належали Булгаковим (вони були свого первісного кольору) та спеціально створені меблі білого кольору, які символізували одночасно ідею чистого листа, зимового Києва, а також білих квітучих весняних садів. Нинішнє оформлення також складається із двох частин, тільки поділяє їх не колір. В гру вступає особлива організація простору, коли половина кімнати є світом будинку та домашнього затишку, а інша половина світом вулиці, де немає кремових штор, тому що вони знищені, і сховатися за ними героєві не вдасться.
Частина, що символізує вулицю, обита спанбондом, у музеї з нього плетуть маскувальні сітки для фронту. Спанбонд виготовляють на основі фотографій зелені, в даному випадку використали знімки знаменитих київських каштанів. Таким чином, війна українців за незалежність 1918 року переплітається з нинішньою.
На стінах кімнат – документи та фотографії. Більшість надали колекціонери та історики: Олег Войтович, Михайло Кальницький, спадкоємці дослідника Києва Віктора Киркевича.
«Ось тут гасла, пов'язані із виборами до Установчих зборів 1917 року, які так і не провела Центральна Рада. Далі 1918 - наступ на Київ Червоної армії під командуванням Михайла Муравйова. Дикі орди, що рухалися зі сходу, знищили у Києві п'ять тисяч людей, і це лише за три тижні свого перебування. А ось експонат, переданий Кальницьким: газета «Наші дні» розміщує фото будинку, де знаходилися майстерня художника Василя Кричевського та квартира Михайла Грушевського. Ця хата була знищена прицільним артилерійським вогнем більшовиків, ніж Муравйов дуже пишався», — розповідає Ганна Путова.
Кімната сестер Булгакова також поділена на зовнішній та внутрішній світ. Зовнішній описує життя жінок на той час.
«Сестри були прихильницями жіночої емансипації, дуже самостійними. Мама пише дочкам Надії та Вірі: «Ви обидві знаходитесь у виключно сприятливих для роботи умовах. Я навіть уявити не можу, щоб ви були такі сліпі, що не помічаєте, що робиться навколо вас. і як добре треба озброїтися знанням, підготуватися до роботи, щоб вийти на арену життя, якщо не хочеш вести жалюгідне існування десь у хвості, в обозі безсилих і невмілих»… Ці слова перегукуються із загальними установками на той час. Тут — портрети трьох жінок, які уособлюють той мейнстрім: Софія Русова, Надія Суровцева та Людмила Старицька-Черняхівська», — розповідає Путова.
Педагог та письменниця Русова відома насамперед тим, що створила перший український дитячий садок у Києві та викладала у Фребелівському інституті, де навчалася Віра Булгакова. Суровцева, громадський діяч, міністр закордонних справ УНР, була першою українкою, яка мала ступінь доктора філософії, згодом зазнала репресій за свою діяльність. Відбувши термін у радянських таборах, вона залишилася у комуністичній Україні, жила в Умані та вела пам'ятникоохоронну діяльність. Доньку Старицьку-Черняхівську, Вероніку, розстріляли більшовики, а сама письменниця та громадський діяч померла у вагоні для худоби дорогою на заслання.
Усі ці жінки обіймали посади в українських урядах.
"В УНР жінки мали право і обирати, і бути обраними, на відміну від європейських держав тих часів", - зазначає екскурсовод.
Перехід із «жіночого» світу до «чоловічої» відбувається через шафу, на дверях якої табличка «50» є алюзією на «погану» квартиру з роману «Майстер і Маргарита». У шафі — куртка сучасного українського військового, який воює на Донеччині. Військові артефакти в експозиції — як акцент сьогоднішнього дня, погони та шеврони, нинішні та тодішні, сучасні гільзи від патронів та образна валіза чоловіка, що збирається на фронт.
Тому переходимо до сьомої кімнати музею — світ чоловічого вибору, місця, де востаннє перетинаються жіноче та маскулінне.
«Стіл, накритий сіткою камуфляжу, на ньому форма для сирної паски, яка називається «Голгофа», і яйце як символ Воскресіння. В українських емігрантських пасхальних листівках було привітання «Воскрес Христос, воскресне і Україна». Це надзвичайно важливе посилання для нас нинішніх», — наголошує Ганна Путова.
Музейники наголошують: нинішню виставку присвячено визвольній боротьбі 1917-1921 років. Родина Булгакових, яка в цей час жила в Києві, природно, опинилася у вирі подій. Музей розповідає історію київської сім'ї, яка нерозривно пов'язана з усіма політичними перипетіями, свідками яких вона стала. Контекст часу тут особливо важливий, на ньому і зосереджена увага оповідача та екскурсанта.
«Якщо є ця нова експозиція, я здивований позицією музею, який продовжує прагнути залишатися музеєм Булгакова. Треба ознайомитися з усім самому, щоб зрозуміти, як це все можна поєднати — Булгакова та визвольну боротьбу», — міркує колишній голова Інституту національної пам'яті, народний депутат Володимир В'ятрович, якому „Головком“ коротко переказує побачене та почуте під час екскурсії.
Що не так із музеєм?
Володимиру В'ятровичу, як і значній частині українців, Булгаков сьогодні є уособленням «російського світу». З таким підходом категорично не погоджуються працівники музею, які адвокатують письменника.
Погляди, які артикулює В'ятрович, співзвучні нещодавньому висновку експертної комісії, яка працювала за завданням Інституту національної пам'яті та в результаті визнала пам'ятні знаки та пам'ятники письменнику символами російської імперської політики.
Коли після екскурсії п'ємо чай на веранді садиби будинку №13, директор музею Булгакова Людмила Губіанурі роз'яснює позицію музейників щодо висновків експертної комісії.
По-перше, каже вона, невідома методологія, якою керувалася експертна комісія, яка оприлюднила лише свій висновок, не роз'яснивши сам процес.
По-друге, на думку директора, Інститут національної пам'яті мав залучити музейників до обговорення.
Але вони заздалегідь вирішили, що є суддями, а музей Булгакова — колективним злочинцем. І в цьому є велика проблема у комунікації між інститутами», — зазначає Губіанурі.
По-третє, експертна комісія все ж таки має роль дорадчого органу, який доводить свою думку Інституту, а той уже дає рекомендації КМДА.
«Дробович попросив комісію переглянути висновки та долучити нашу відповідь. Наразі над цим працюють», — інформує Людмила.
У будь-якому разі пам'ятник Булгакову, що поряд із садибою, можуть прибрати, проте музейних фондів деколонізація не стосується, вважає Антон Дробович.
«Музей не під загрозою (ліквідації — «Головком»)», — запевняє чиновник.
Інститут національної пам'яті справді звернувся до комісії експертів з проханням уточнити зроблені нею висновки та взяти до уваги позицію музею. На запитання «Головкому» про те, коли будуть підготовлені ці уточнення, Дробович відповідає, що комісія, що складається з дев'яти відомих істориків, докторів наук з різних університетів країни, має багато роботи, і пов'язана вона не лише з Булгаковим.
«З часом, коли у комісії дійдуть руки, вона оприлюднить і нові висновки, і методологію свого дослідження, на чому так наполягає музей», — запевняє керівник Інституту.
Чи можна "перепрофілювати" музей Булгакова?
Втім, Дробович припускає, що музею доведеться змінити назву.
З цією ідеєю не погоджується Людмила Губіанурі: «Я тільки не розумію, ми що будемо в підпіллі? Тобто вивіска з'явиться інша, а всередині ми розповідатимемо про Булгакова?».
Установу можна було б назвати «Музеєм сім'ї Булгакових» або «Музеєм сім'ї Булгакових та Дієслових», припускає Дробович. (Зауважимо, що київська родина Глаголєвих-Єгоричових, внесена до списку Праведників народів світу, не має відношення до садиби на Андріївському узвозі, 13).
Хоча члени цієї сім'ї були знайомі з Булгаковими, а священик Олександр Глаголєв вінчав Михайла з його першою дружиною Тетяною Лаппою і став прототипом одного з героїв роману «Біла гвардія», і музей має колекцію родини Глаголєвих, передану нащадками отця Олександра.
На адресу Андріївський узвіз, 13 помилково прив'язують ще одну фігуру – композитора Олександра Кошиця. Наразі на музеї Булгакова встановлено дошку, на якій зазначено, що Кошиць проживав у цьому будинку. Але це відповідає історичної правді.
Дошку Кошицю на будівлі встановили у 2021 році два громадські спілки — «Музичний батальйон» та «Народний музей України», каже Ганна Путова. Музей історії Києва, філією якого є музей Булгакова, просто поставили перед фактом, не поцікавившись думкою істориків.
Тим часом дослідниці Ольга Мусіяченко та Дар'я Кучереженко відтворили київські адреси Кошиця, оперуючи різними джерелами, зокрема, і спогадами самого композитора.
Той оселився на Андріївському узвозі в садибі, що складалася із трьох будинків — №22, 22-А та 22-Б. За спогадами власника садиби Івана Шатрова він купив її у міщанина Сєркова — реального прототипу комедії Старицького «За двома зайцями». До речі, у спогадах самого Кошиця адресу Андріївський узвіз, 13 не згадано жодним словом.
Володимир В'ятрович пропонує наголосити на оновленому музеї на власнику будинку, де Булгакові орендували другий поверх. Мова про Василя Листовнича.
Василь Павлович Листовничий не обділений увагою музею – перший поверх будівлі зберігає пам'ять про нього.
«От куточок, присвячений Листувальнику. Тут на фото його майстерня. Ось картина, написана його дочкою Інною. Переклад, рукопис його дружини Ядвіги Вікторівни. Цей будинок Василь Листовничий купив у 1909 році, коли в ньому вже три роки жили Булгакові, і залишив собі перший поверх — на прохання Варвари Михайлівни, матері Михайла Булгакова», — розповідає Ганна Путова. За її словами, про особистість Листівничого широка громадськість дізналася завдяки виставкам та публікаціям музею Булгакова, який багато років розробляв цю тему.
У 2021 році, до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру, музей проводив виставку «Будинок, який рятує», яка розповідала про дві пов'язані з Булгаковими сім'ями рятувальників євреїв. Перша — згадувані Глаголєви-Єгоричеви. Друга – родина Листівничих-Кончаківських, власників будинку. Їх відзначили почесним званням, встановленим Єврейською радою України: праведники Бабиного Яру
Думки та емоції громадськості, вчених радикально розбіглися, і це, безсумнівно, позначається на нерішучості владних інститутів щодо подальшої долі музею Булгакова. Але музейники сподіваються, що у цьому питанні правду історії не підмінить ні кон'юнктура сьогодення, ні кон'юнктура вчорашнього дня.
