Здається, тепер уже всім стало зрозуміло, що російська агресія щодо України це надовго, якщо не назавжди. Тобто на нас чекає відома доля Ізраїлю. І ухилитися від цього не вдасться.
Так само мало б нарешті стати зрозумілим і те, що це війна на знищення не лише всього українського, а й українців як таких — і це не метафора, а буквально. Принаймні всі більш-менш осудні будуть просто знищені. Подивіться на те, скільки українців та українства залишилося на окупованих ось уже дев'ять років територіях, і все зрозумієте.
Висновок – боротьба буде нещадною та постійною.
Як цього, як можна, уникнути?
Уникнути смертей не вдасться. Наші втрати – це кривава плата за те, що нас вбивають сотнями чи тисячами, а не мільйонами. Так, так — мільйонами, як 1933 року. Сьогодні ми платимо за тридцять років ілюзій та бездумності.
Тому мене дуже засмучує вкрай шкідлива кампанія з мобілізації. Як на мене, це є поєднанням суперефективної російської інформаційно-психологічної операції і нашої дурості. А ще страху тих, хто дбає лише про свої рейтинги. Вже немає сил дивитися на розмазування цієї теми ніжними створіннями, які ні до війни, ні до хоч якогось війська, ні до мобілізації жодного відношення не мали і не матимуть.
Так само засмучує масове цькування часто справді досить жорстких, але війна є війна, працівників територіальних центрів комплектації та соціальної підтримки — люди намагаються виконувати роботу, потрібну кожному з нас, від немовляти до людей старших. Хтось же має стати заслоном перед ґвалтівниками та вбивцями. Пора вже припиняти це зарозуміле цькування. Станьте на їхнє місце — і багато зрозумієте.
Мобілізація є не забаганням, а необхідністю.
Мобілізація є елементом суспільного договору та статусу громадянина. Громадянин має сплатити свій обов'язок (не забаганку) як громадянин — бо такі трагічні обставини буття громадянином держави Україна.
Однак не кожен здатний без жодних слів кинути все і вирушити на фронт. Не здатний з різних причин — говорю про причини об'єктивні, а не симулянтські.
Не кожен здатний вбивати — так-так, саме вбивати інших людей, бо саме в цьому полягає робота воїна на фронті.
Водночас далеко не всі потрібні на фронті.
Деякі будуть просто непотрібним вантажем через вік, або хвороби, або просту непотрібність.
А дехто набагато корисніший для оборони країни буде в так званому «тилу», хоча в ситуації війни на знищення тилу насправді немає — це наші ілюзії, за які ми відчайдушно чіпляємось. Ну, можна мобілізувати розробників ракет чи дронів у піхоту. Але навіщо? Можна забрати всіх енергетиків на фронт. Але хто лагодитиме ЛЕП? Можна, але навіщо забивати цвяхи мікроскопом.
Розумію, що «Закон про мобілізацію» з дня на день буде ухвалено. Також розумію, що достукатися до тих, хто його формує, майже неможливо, бо більшість із тих, хто потрапляє під скляний купол Верховної Ради, одразу щиро вважають себе ньютонами.
Тому думаю, що цей Закон потрібно буде доповнити «Законом про альтернативну службу та альтернативну допомогу обороні».
Чомусь про альтернативну службу та допомогу майже не чути.
До чого вона може зводитись і кого торкатися?
Просто наведу кілька прикладів:
Враховуючи те, що ми все більше будемо змушені розвивати саме своє військове виробництво, ми все більше потребуватимемо і мобілізованих у військову промисловість робочих ресурсів. Думаю, що мобілізація на військові підприємства цілком може трактуватися як альтернативна військова служба — своєрідний трудовий фронт. Однак по-чесному, а не для того, щоб потім мобілізувати цих службовців безпосередньо на фронт. Для того, щоб ця мобілізація прирівнювалася до альтернативної військової служби з усіма соціальними зобов'язаннями держави. І всі ці службовці повинні мати статус службовця з тим, що з цього відбувається.
Так само було б розумно організувати спорудження своєрідної лінії Маннергейма (починаючи від Шацька до Сум, а потім паралельно до лінії фронту до Херсона та Рені — кілька тисяч кілометрів), а це величезна робота, яка потребує величезних людських ресурсів.
Чим не ще один вид альтернативної військової служби — інженерно-фортифікаційні війська (не плутати з інженерними військами, які є у ЗСУ). Однак знову ж таки по-чесному, а не з тим, щоб потім мобілізувати цих службовців безпосередньо на фронт. Для того, щоб ця мобілізація прирівнювалася до альтернативної військової служби з усіма соціальними зобов'язаннями держави. І всі ці службовці повинні мати статус службовця з тим, що з цього відбувається.
Не менше проблем у нас буде з медичною сферою та реабілітаційним та соціальним обслуговуванням тисяч поранених солдатів. Громадянські соціальні служби не впораються. Чим не ще один вид альтернативної військової служби – альтернативна медико-соціальна служба. Однак знову ж таки по-чесному, а не з тим, щоб потім мобілізувати цих службовців безпосередньо на фронт. Для того, щоб ця мобілізація прирівнювалася до альтернативної військової служби з усіма соціальними зобов'язаннями держави. І всі ці службовці повинні мати статус службовця з тим, що з цього відбувається.
Якщо війна буде довгою, то ми маємо виховувати воїнів, а не розмазаних метросексуалів. А це виховання розпочинається з початкової школи, середньої школи, професійно-технічних училищ. Тут проблема — корпус вчителів, а переважно це гідні старші жінки, аж ніяк не зорієнтовані на виконання цього завдання. Взагалі, з огляду на «непрестижність» заробітних плат, ця сфера кинута напризволяще.
Тому конче необхідно наповнення цієї сфери молодими викладачами, і ця служба в освіті також може бути переформатована як альтернативна освітньо-педагогічна військова служба. І йдеться не про «пересиджування» кілька місяців, а про довгостроковий контракт, що зобов'язує.
Однак, знову ж таки по-чесному, а не для того, щоб потім мобілізувати цих службовців безпосередньо на фронт. Для того, щоб ця мобілізація прирівнювалася до альтернативної військової служби з усіма соціальними зобов'язаннями держави. І всі ці службовці повинні мати статус службовця з тим, що з цього відбувається.
І наступне — сотні тисяч чоловіків призовного віку і через обставини (так сталося), і свідомо ухиляючись від мобілізації виїхали за кордон чи опинилися за кордоном. Як бути із ними? Тому що настане час (або ні), і вони захочуть повернутись і бути «амністовані». Чи будемо їх карати за ухилення? Чи не пускатимемо на територію України з простроченими та недійсними паспортами? Тим самим ми будемо стимулювати їхню остаточну еміграцію, чого нам зовсім не потрібно. А може краще дати шанс? Яким чином?
Наприклад, добровільною сплатою певної гідної компенсаційної суми до бюджету України. Адже, навіть працюючи за кордоном, вони сплачують податок у найкращому разі до бюджету країни перебування, але не до бюджету України.
Сплати можуть відбуватися без перетину кордону (бо багато хто бояться повертатися), можливо разом з видачею оновленого паспорта в наших дипломатичних установах. Можливо, можна знайти й інші форми «компенсації», яку можна зарахувати цим особам, які перебувають за кордоном, — наприклад, враховуючи обсяг їхньої волонтерської допомоги фронту, чому б і ні. Проте, знову ж таки по-чесному, а не зі щомісячною зміною законодавства.
Ну і останнє, саме контроверсійне. Знову про кошти, яких так не вистачає Україні. Можливо, щомісячна добровільна сплата справді вагомої суми, незважаючи на обов'язкове оподаткування, могла б стати підставою для бронювання особи, яка її сплачує.
Розумію, що це сприймається (а врешті-решт і є) гострою соціальною несправедливістю: «багаті будуть відкуплятися» — але її гострота знімається усвідомленням того, що ці гроші зменшать втрату найціннішого — людського життя на фронті… Такі жорсткі реалії, які ми створили самі собі за останні тридцять років — тепер викупаємо. Бідолашні хотіли розбагатіти за ніч і нічого при цьому не робити, лише проголосувати за сир у пастці для мишей, за комуністів, за регіоналів, за…, за… тому й повинні якось із цього виходити.
Думаю, що запровадження цих норм могло б дуже сильно зміцнити наші оборонні можливості і водночас так само сильно зменшити напругу у суспільстві. А з іншого боку ситуація з мобілізацією стала б більш чесною та очищеною від корупції.
Маючи попередньо перелічені корпуси альтернативних військових служб, ми стали б набагато ефективнішим, набагато більш опірним до зовнішньої агресії сучасним суспільством. А це нам конче необхідно, тому що кінця війні не видно. Як не буде видно нашому тисячолітньому протистоянню з Росією. І, судячи зі зміни настроїв наших попутників у боротьбі з Росією, маємо переорієнтуватися на те, щоб розраховувати на власні сили. Ми не маленька держава. Ми величезна і, як виявилося, сильна у всіх сенсах держава. Нас бояться, тому й грають у дитячі блокування фінансування та кордонів усілякі політичні пігмеї. Тому бояться нашої громадської та мілітаристської сили.
Переконаний, що воїнів, які попри все готові йти на фронт, у нашому суспільстві достатньо. Тим більше, якщо ми створимо армію, яка матиме на меті не лише Перемогу, а й виживання всіх без винятку солдатів та офіцерів. Але це є предмет іншої статті.
Завершуючи перелік цих пропозицій, хочу ще раз нагадати, що альтернативна військова служба має бути узаконена окремим Законом «Про альтернативну службу та альтернативну допомогу обороні», бо Закон «Про мобілізацію» вже, здається, пішов.
І насамкінець щиро дякую за розумні думки, які спонукали мене записати ці — можливо, несистемні, проте, як на мене, актуальні — думки Ігоря Юхновського, Тараса Стецьківа, Ярослава Мандрука, Андрія Гулія.
