Захист батьківщини – обов'язок кожного чоловіка згідно з конституцією. В армії потрібні фахівці різних профілів, тому отримання повістки не обов'язково означає участь у військових операціях. Існують різні спеціалізації в армії і можна бути призначеним на ремонтні роботи замість активного бою.
Роман Синіцин (Балан) - офіцер ЗСУ. До мобілізації 2023 року — керівник військового спрямування Фонду Сергія Притули. 2014-го був одним із засновників волонтерської організації «Народний тил». 2022 року відзначений «Золотим серцем» — державною нагородою, започаткованою указом президента України, для нагородження волонтерів. Синіцин прийшов на інтерв'ю в Суспільні Новини з котом Сирським, з яким 22 листопада оголосив збір на безпілотники для аеророзвідки. Про мобілізацію до лав Сил оборони, української зброї та тактики росіян — в інтерв'ю Синіцина для проекту «Ремівська Інтерв'ю».
Про кота Сирського
Роман, ваш кіт на прізвисько Сирський у листопаді став, здається, головним котом українського «Твіттера» (тепер — соцмережа X).
Ми були на виконанні бойового завдання в одному з регіонів України та шукали котів у сільський будинок, бо мишей багато не є.
Я не думав, що він стане популярним. Просто запостив його фотографію з сумною мордочкою і помчало. Вже потім, коли мало не фан-клуби Сирського з'явилися, вирішив, що цю історію можна монетизувати в плані волонтерської допомоги. Тож Сирський зараз збирає на комплекс Mini Shark. Це безпілотники для аеророзвідки. Такі літаки потрібні у великій кількості та багатьом підрозділам.
Про кота вже дізнався командувач Сухопутних військ Олександр Сирський?
Так, і поставився до цієї ситуації з гумором.
Кіт Сирський збирає п'ять літаків Mini Shark. На це потрібно 6,5 млн. грн. Багато хто каже, що стало складно збирати гроші. Ви це помічаєте щодо цього збору?
Коту не складно. Три мільйони він уже зібрав (на момент запису інтерв'ю 28 листопада – ред). Але якщо порівнювати з минулим роком, то так, донати падають.
6,5 мільйонів гривень рік тому Фонду Сергія Притули було б складно зібрати?
Ми зібрали б їх швидше. Теж треба було б робити промокампанії, активності. Малюначки, мімчики. Але, можливо, за два-три дні зібрали б. А якби це було у лютому-березні 2022-го, зібрали б за дві години.
Люди втомилися. Зборів, потреб, волонтерів, фондів багато. Люди десь гроші закінчилися, десь — бажання донатити. Десь можливо закінчилося усвідомлення, що війна триває, вона інтенсивна та страшна.
2015-16-го була аналогічна ситуація. Потім Донецький аеропорт, і знову допомога почала зростати. До цього були Іловайськ, Дебальцеве. Пікові моменти на фронті сприяли тому, що люди мобілізувалися. Сплески активності ще будуть, але вони, швидше за все, будуть пов'язані з не дуже добрими подіями — ракетними обстрілами, нашими втратами.
Чи впливають на мотивацію людей корупційні скандали, історію затримання хабарників?
Я тішуся, коли відбуваються затримання хабарників. Або посадки корупціонерів. А вони зараз більш-менш відбуваються. Чи це демотивує людей? Певною мірою, так. Бо з одного боку, ти збираєш на два «мавики», за які хочуть 100 тисяч гривень, а з іншого боку хтось «пиляє» бюджет десятками мільйонів гривень. Але це не є причиною, щоб опустити руки. В нас війна, Росія нікуди не зникла, ми ще не перемогли.
Про мобілізацію
Ви мобілізувалися до армії. Чому вирішили, що будете кориснішими як військовий, ніж як волонтер?
Немає категорій «корисніше», «не корисніше». Є обов'язок. Я – військовозобов'язаний, офіцер запасу. Мене мобілізували.
Вам прийшов повістка?
Так. Я мобілізувався і ні краплі про це не шкодую — я десь внутрішньо цього й хотів.
Зараз багато людей наводять аргументи, чому не підуть служити, або чому уникли повістки. Вам зрозуміло, чому тема мобілізації така дискусійна?
Я не думаю, що ми виняток і треба «самобичувати» себе за те, що ми маємо таке явище, як «ухилісти». Є певний прошарок суспільства, який не хоче. Ось і все. Я б не робив із цього величезну проблему.
Вам не здається, що зараз голоси на цю тему стали голоснішими?
Тут є ще більша частка пропаганди РФ, яка цю тему роздмухує. Вони ж воюють не лише танками, а й інформаційно. Їм вигідно, щоб ця тема була в інформаційному порядку — наприклад, про «свавілля» військкоматів. Я колись мобілізувався, «свавілля» не бачив.
Але, з іншого боку, є реальні відео «роботи» представників ТЦК.
Десь реальні, десь підмонтовані. Звісно, є проблема. Але ми не можемо «сипатися» чи давати ворогові впливати на нас інформаційними кампаніями.
Захищати батьківщину – це конституційний обов'язок чоловіка. В армії потрібні спеціалісти багатьох профілів. Якщо вам видали повістку, це не означає, що ви післязавтра штурмуватимете посадку в Авдіївці. Можливо, ви будете у рембаті. Можливо, як IT-шник допомагатимете з цифровізацією. Або займатися аеророзвідкою. Можливо, будете у службах тилового забезпечення.
Я намагався мобілізуватись у військову частину, в яку хотів і мені це вийшло. Однак, у ТЦК мені запропонували на вибір ще кілька військових частин із конкретними посадами, згідно з моєю військово-обліковою спеціальністю.
Чи порадите так робити тим, кого потенційно можуть мобілізувати?
Звичайно, варто намагатися мобілізуватися у військову частину, де у вас є знайомі, які ефективно виконують бойові завдання, і де ви знаєте, чим будете або хочете займатися, і у вас є відповідні «скіли» у цьому напрямі. проблема — в армії багато вчать. Я проходив курси, зараз ще одні проходитиму — це постійний процес удосконалення.
Більше того, до Сил оборони постійно заїжджають нові засоби, техніка. І особовий склад активно навчається.
Можу припустити, що нам напишуть деякі коментатори під цим інтерв'ю: Роман Синіцин не рядовий громадянин України, тому міг обирати.
На work.ua Збройні сили викладають вакансії. Є сайт LobbyX, де десятки підрозділів шукають спеціалістів. Можете заповнити анкету, пройти відбір та отримати відношення.
Ця система трішки крива, проте знаю десятки випадків, де люди потрапляли туди, куди хотіли. І займаються тим, де вони мають експертизу, досвід та професіоналізм.
Я виділила кілька ключових аргументів проти мобілізації, які останнім часом зустрічала під власним інтерв'ю. Зокрема такий: насамперед мають йти воювати поліцейські, чиновники, судді, прокурори, прикордонники із західного кордону. Щоб ви на це відповіли?
Воюють зараз прикордонники. Ми у Бахмуті перетиналися з ними. Воюють і поліцейські — та сама бригада «Лють», Патрульна поліція воює. Цей наратив, мовляв, нехай спочатку піде депутат, чи син президента — це дичина. В Україні країна має функціонувати — економіка, служби, промисловість. Маніпулювати тим, що «менти» не воюють, а чому я мушу — ну, вибачте. Велика кількість поліцейських справді воює. Є цілі підрозділи рівня батальйону, бригади. Детективи НАБУ воюють, прокурори САП.
Можливо це про те, що якби депутати були більш присутніми на фронті як військовослужбовці, чи міністри, чи їхні діти — це вирішило б частину проблем, що стосуються постачання війська, спільної організації тощо.
Депутати повинні займатися законотворчою діяльністю. Це, в тому числі, допомагає і в тому, що військо має все необхідне. Група народних депутатів розробила законопроекти, проголосувала. І тепер поранені отримують гіднішу заробітну плату.
Також аргументи: «Я не воюватиму за Зеленського», «Я б краще виїхав з країни, ніж йти воювати за будинки та бізнес влади».
Я теж воюю не за Зеленського. Тут же історія про те, що нас як нації може не стати. робочої повстанської червоної армії», братимуть Варшаву чи Братиславу.
Можливо, в тому, що люди кажуть, що не підуть воювати «за владу», є частково відповідальність і самої влади?
Влада є відповідальною за багато. Але те, що такі штуки вбиваються в голови людей, великою мірою це ефективна російська ІПСО. Розколоти, поділити це вони вміють. Ніхто не воює «за Зеленського». Усі воюють за Україну. Сьогодні Зеленський, завтра хтось інший. У нас, дякувати Богові, є традиція зміни влади, причому демократичним шляхом — на відміну від тих, з ким ми воюємо.
Ще один аргумент: «Багато чоловіків під 30 вже мають кар'єру, побут, і психологічно страшно піти в невідоме, де ти ще й можеш загинути через тупість людини, яка тобою командує. Мабуть, варто артикулювати, що робота ведеться і можна не боятися довірити життя невідомому тобі офіцеру».
Вам доведеться довірити життя невідомому офіцеру. Ви не підете самі в чисте поле воювати з росіянами.
Звісно, страшно. Якщо людина не боїться на війні, мабуть, у неї щось за головою. Але треба усвідомлювати, що саме ми робимо і чому я тут опинився. На нас напали москалі. Була вже Буча, Маріуполь, депортація дітей, зґвалтування, звірства. Вони хочуть убити всіх, хто має щось українське. Це імперські мерзоти. Вони інакше не можуть.
Можливо, держава спочатку не вела до кінця чесну розмову про те, яка насправді ця війна і що вона може торкнутися значно більшої кількості людей, ніж здавалося на початку?
А мені здається, було очевидним, що ми воюємо з величезною країною. Сміялися про «другу армію світу», проте. Вони технічно добре оснащені, мають купу хоч і старої, але військової техніки. Необмежений людський потенціал.
Були досить великі медійні очікування від контрнаступу 2023-го і вони певною мірою не виправдалися. Чому так сталося?
Які були очікування? Що ми дійдемо до Криму? Вийдемо на межі 1991-го? Війна динамічна. Ворог сильний. Сценарії можливі різні. Може й вийдемо — не цього року, то в іншому.
Воно рухається і за допомогою західних партнерів, і наш ВПК включається. Варто розуміти, що дощ надовго. Чому заявлялися тими чи іншими особами ті чи інші меседжі, я не знаю. Можливо, це елементи ІПСО, щоб збити ворога з пантелику.
Про війну дронів
Яку потребу війська у дронах зараз покриває Україна?
На базовому рівні. Але дронів мало не буває. Десь це витратний матеріал, десь — у разі FPV-дронів — це боєприпас одноразової дії. .
Добре, що ми маємо підприємства — і державні, і приватні — які їх виробляють. І міжнародні партнери нам їх дають. Але в жодному разі цього недостатньо. І це, до речі, не тільки про штуки, які літають — це і про наземні дрони, дистанційні засоби розмінування, платформи, які можуть підвозити боєприпаси, або вивозити поранених. Це і про підводні дрони, і про надводні.
Ветеран та волонтерка Марія Берлінська сказала, що «ми дронами не забезпечені зараз навіть на 10% від потреб».
Мені здається, Марія трохи помиляється. Те, що бачу, на базовому рівні механізовані бригади, бригади ДШВ, «бригади наступу» дронами забезпечені. У нас у фонді, звичайно, були випадки, коли якийсь комбат дзвонить і каже: «Впав останній тепловізійний «мавік», вночі не буде чим дивитися, привезіть хоч щось». Але 10% — надто песимістична цифра. Знову ж таки, конкретних цифр вам ніхто не дасть і не факт, що вони є.
Але дронів все одно недостатньо. За один штурм або одне відображення штурму тих самих FPV можуть використовувати 20, 30, 50 штук на невеликій ділянці фронту. Вартість одного – плюс-мінус 500 доларів.
Яке співвідношення сил, коли ми говоримо про дрони в української сторони та росіян?
Залежно які дрони. Є розвідувальні, ударні, мультироторні, FPV. Десь у нас є величезна перевага, а десь ми програємо. Наприклад, з аналогами російських "Ланцетів". Вони завдають великої шкоди нашій артилерії та іншим родам військ. З цією проблемою намагаються боротися десь ефективно, десь ні. Адекватні відповіді ми маємо, але вони ще не масові.
Є якісь історії, де ми маємо велику перевагу. Скажімо, мультироторні дрони, які бомбять їхню техніку вночі.
За FPV, здається, тут плюс-мінус паритет, хоча раніше ми мали перевагу. Але ситуація змінюється швидко. Те, що ефективно працювало тиждень тому, сьогодні вже може не працювати. Тому що це все велика екосистема: зв'язок, постановка перешкод, радіоелектронна розвідка. Все це дуже динамічно змінюється.
Чому Mini Shark повинні купувати ви з Сирським та фондом Притули, а це не може зробити держава?
Може. Сподіваюся, наступного року держава купуватиме такі чи аналогічні комплекси. Воно їх уже купує. "Лелека-100", або звичайний Shark стоять на озброєнні. І підрозділ отримує ці борти на державне оборонне замовлення, чи через інший механізм — «Армія дронів» тощо. Однак вони губляться, їх замало, тому й збори.
Є історія з «мавіками», яких, наскільки розумію, держава не закуповує, бо неможливо купити щось у китайців. Тож купують звичайні люди. І ви бачите десятки цих зборів.
Взагалі стратегічно можна було передбачити, що безпілотники на кшталт «мавіка» чи якогось іншого типу можуть «вистрілити» у якийсь момент?
Ні. Ніхто було передбачити, що це засіб буде настільки ефективним. На початку війни, наприклад, ніхто особливо не знав про FPV. Їх застосовували у поодиноких випадках. Або скидання з «мавіків». Я знав лише кілька екіпажів ентузіастів, котрі ще в Ірпені вміли кидати гранати комусь на голову. Нині ж це масова історія.
Про українську зброю
ЄС відстає від планів надати Україні мільйон снарядів до березня 2024 року. Паралельно маємо політичну ситуацію в США, яка також не зрозуміло, що означає для України в плані майбутньої військової допомоги. Чи не боїтеся ви, що наступного року не буде чим воювати?
Впевнений, що буде чимось. Це відповідальність військово-політичного керівництва країни, і думаю, вони це усвідомлюють саме в контексті вітчизняного виробника та розвитку нашої власної галузі ОПК. Треба доносити і до міжнародних партнерів, у тому числі, що нам потрібно озброюватися максимально швидко та ефективно. І робити частину озброєння в колаборації, можливо, із західними виробниками.
Такі приклади вже є на території України. Це і про боєприпаси для артилерійських систем, і про мінометні боєприпаси, і про стрілецьку зброю, і про дрони, і про танки. Можна і до літаків дійти насправді.
Чи спроможна Україна виробляти вагому кількість боєприпасів, щоб не залежати від певних кризових періодів у політичному житті партнерів?
У нас залишилися і виробництва, і школа, і конструкторська, і розробна. І є ресурси, щоби себе самих забезпечувати на якомусь рівні. Але для цього потрібні мільярдні вливання. І тут уже питання до дипломатів та міжнародних партнерів.
Мінцифри та Міністерство оборони створили робочу групу з питань будівництва фортифікаційних споруд. Чи не пізно ухвалили таке рішення?
Багато про що можна говорити «чи не пізно?». Чи потрібні нам фортифікаційні оборонні споруди, в тому числі на лінії зіткнення? Звісно. Чи потрібно нам прикривати міста, стратегічні об'єкти на Сумщині, Чернігівщині, Харківщині, де можливі ймовірні удари ворога? Звісно. Щось роблять – чудово. Головне, щоби гроші не крали.
Чи може ця новина свідчити, що 2024-го Україна готується передусім до оборони, а не до активних наступальних дій?
Ми маємо готуватися до будь-яких сценаріїв. Плани змінюються, ситуація змінюється, світ змінюється, озброєння, яке впливає на тих чи інших ділянках фронту, також змінюється.
Наприклад, надання нам систем «Хаймарс» та ракет ближнього радіусу дії стало на якомусь етапі геймченджером. Ми змогли завдавати точних ударів на певну оперативну глибину, руйнувати їхні командні пункти, канали постачання. І таких прикладів багато. У них "Ланцет" з'явився, нам стало трохи важче. У нас зараз щось з'явиться, дадуть F-16. Це теж не прямий тотальний геймченджер, але буде легшим у повітрі.
Про фронт
Нині найгарячішою точкою є Авдіївка. Чим це місто для росіян є таким важливим?
Авдіївка впритул підходить до Донецька. Вони намагаються відсунути від нього наші сили та засоби, оскільки для них це стратегічне, базове місто, столиця так званої «республіки». Але це моя суб'єктивна думка.
Активність росіян під Авдіївкою порівнюють із тим, що продовжувалося навколо Бахмута до моменту, коли росіяни окупували це місто. Чи бачите ви ці паралелі?
Я там не був і нашого оборонного задуму також не знаю. Але якщо і можна проводити паралелі, то в тому, що вони знову не зважають на свої втрати. Щодня посилають на той же «Коксохім» батальйонно-тактичні групи піхоти на броні, що горить. Але їм байдуже, бо приїжджають нові, і вони намагаються знову закидати нас своїми трупами.
У Бахмуті ця стратегія була успішною. Зрозуміло, як не допустити цього в Авдіївці?
Нам перевага може дати достатню кількість сучасного озброєння, навченого та вмотивованого особового складу та нестандартні технічні рішення. Ми їх маємо переграти не кількісно, а якісно.
Ми записуємо цю розмову наприкінці 2023 року. Чи є думки, якими ви хотіли б поділитися про те, що стосується, зокрема, життя наступного року?
Треба триматися купою та не давати себе розбалансувати. Росіяни не змогли нас завоювати військовим шляхом, тому намагатимуться посварити. Треба не забувати, що ворог у Москві. Робити все, щоб допомагати Силам оборони. І не забувати, що війна може бути надовго, воювати доведеться багатьом. І готуватись до цього.
