Зараз, можливо, настав критичний момент, коли українським біженцям за кордоном важливо визначитись із подальшими планами та перспективами.
Наприкінці другого року повномасштабної війни українські біженці в Європі постають перед важким вибором — повертатися на батьківщину, де вирує війна, якої не видно кінця, або остаточно пускати коріння на чужині.
Про це пише The New York Times у великій статті, присвяченій долі українських біженців.
« Серце каже повернутися назад. Але я хочу кращого майбутнього для своєї доньки» , — пояснює цю дилему 37-річна Ірина Хомич, яка зараз перебуває у Німеччині зі своєю 8-річною дочкою.
Незважаючи на те, що останнім часом у громадській думці в європейських країнах зростає негатив щодо іммігрантів, прийом саме українців навпаки місцева влада вважає успіхом. Наприклад, у Німеччині зголосилися запропонувати українським біженцям довгострокове майбутнє в країні без прив'язки до подій у самій Україні.
Для самих біженців Європа досі не стала новим будинком. У Німеччині лише один із п'яти українців знайшов роботу. Часто цьому заважає німецька бюрократія: якщо ти проживаєш у тимчасовому будинку для біженців і не маєш «приватної» адреси, твою дитину не візьмуть до школи, а залишити її без нагляду не можна, найняти няньку – дорого. Переїхати в орендоване житло теж можуть дозволити собі далеко не всі знову ж таки дорого.
Але незважаючи на це, поступово стає все більше тих, хто розглядає Європу як свій новий будинок. NYT наводить приклад 25-річної Валерії Михайлової. Жінка сама родом із Донецька і побачила війну ще у підлітковому віці. Нині вона у Німеччині зі своєю 8-річною донькою та бойфрендом-мароканцем, якого зустріла у Харкові. Тепер пара має намір відкрити власну кондитерську у Берліні.
« Я дуже-дуже сумую за Україною, але я починаю проживати свою молодість» , — каже жінка.
Мер німецького міста Фрайбург, яке прийняло більше українських біженців, ніж уся Франція, розповів, що після покращення стратегічної ситуації для України на фронті минулого року багато українців поїхало додому, але чимало залишилося.
Перші 8, 10, 12 місяців вони більше чекали і думали: Потім ми повернемося, ми побудуємо нову Україну після війни. Але зараз вони вивчають німецьку мову та шукають роботу» , - сказав мер Фрайбурга Мартін Хорн.
Він визнав важкий емоційний вибір, пов'язаний із рішенням залишитись, але сказав, що з погляду міста українці стали активом, здатним заповнити дефіцит роботи у місті.
" Вони нам потрібні" , - сказав він.
