Пропозиція Джо Байдена: Запевнити мир з Москвою поступившись територіями.
— А як розпізнати зрадника, тату?
— Він першим побіжить домовлятися з ворогом про мир.
Іван Франко «Захар Беркут»
В одній із попередніх статей на «Головкомі» «Українські території в обмін на другий термін у Білому домі. План "Б" Байдена" було показано, що президент Байден у своїй політиці щодо російсько-української війни виходить з необхідності її "заморожування", тобто, іншими словами, встановлення миру шляхом передачі Москві окупованих українських територій. Засобом примусу України до територіальних поступок мало стати, згідно з «планом Байдена», підтриманим також Німеччиною, обмеження у наданні нам озброєння, необхідного для наступу.
Незважаючи на невеликий час, що минув з цієї публікації, статус «плану Байдена» відчутно змінився.
По-перше, він фактично позбувся маскувальної наклейки «гіпотетичний» і набув рис офіційного курсу. За інформацією Politico, адміністрація Байдена поступово змінює фокус своєї підтримки України, зосереджуючись тепер на зміцненні її суто оборонних можливостей та, відповідно, посиленні позицій на майбутніх переговорах із Кремлем після завершення війни. Отримані мирні домовленості передбачатимуть, зокрема, передачу Москві частині українських територій.
Іншими словами, «план Байдена» набуває тепер статусу офіційної доктрини у підході США до врегулювання російсько-української війни, суть якої зводиться до м'якого примусу України до миру в обмін на її території. Згідно з інформацією The New York Times, певні урядові кола та експертні центри вже розпочали розробку різних моделей досягнення перемир'я у російсько-українській війні; опрацьовують питання, пов'язані із припиненням вогню, розведенням військ, гарантіями сторонам безпеки, створенням міжнародних місій спостереження за виконанням домовленостей тощо. Тобто всю ту порожню в плані ефективності забезпечення миру «лабуду», яку міжнародне співтовариство свого часу вже невпинно нав'язувало нам у рамках Мінських переговорів.
Примітно, що передбачене планом Байдена обмеження наступальних можливостей України делікатно-дипломатично називають посиленням (!) її позицій на переговорах з Москвою. Не капітуляцією, не засобом умиротворення Путіна, не розчленуванням України, як воно є насправді, а «посиленням» її позицій у переговорах щодо набуття світу! Що сказати, звучить виключно гуманно та пафосно. Але насправді все це словоблудство, ну зовсім майже по Оруелл («війна - це світ») є ні чим іншим як проявом безмежного цинізму, в якому саме гуманізм і не пахне. Примітно, що сама спроба замаскувати реальну етичну та юридичну суть плану, тобто його антигуманний та неправовий характер, є результатом страху авторів називати речі своїми іменами, бо це з великою ймовірністю може спричинити негативний для них іміджевий шлейф. І це побоювання є, між іншим, у цій ситуації гарною новиною, що буде пояснено пізніше окремо.
По-друге, за дивним збігом обставин, «план Байдена» має всі шанси вже найближчим часом перетворитися, якщо не на «план Путіна», то точно на «план двох президентів». В останні місяці ідея «заморожування» російсько-української війни Байдена отримала досить активну, хоча, може, поки що й не пряму підтримку з боку Кремля. У Москві чомусь досить різко прокинулася потяг до світу і вона, за свідченням тієї ж The New York Times, почала інтенсивно посилати офіційні та неофіційні сигнали нашим західним партнерам про свою зацікавленість у припиненні вогню. Неодноразові нагадування Москви про це, за свідченням журналу Newsweek, знайшли відгук у душах тих політиків, які вважають заморожування війни єдино можливим шляхом її припинення, а також тих, хто є давніми симпатиками Кремля.
Внаслідок такого збігу позицій Вашингтона та Москви щодо російсько-української війни, точніше до необхідності досягнення домовленостей про припинення вогню, вони, схоже, знову, як і у 2021 році, готові будуть спільними зусиллями захищати мир у Європі загалом та в Україні в Україні зокрема. Щоправда, тоді це завершилося узгодженням Вашингтона деяких загальних модальностей московського вторгнення в Україну та певних правил. Але цього разу їхні спільні зусилля вже не будуть різновекторними, бо ґрунтуватимуться на єдиній концептуальній основі, якою є план Байдена. Консенсус двох столиць, який зараз формується щодо припинення вогню, має, таким чином, усі шанси перетворити «план Байдена» на якийсь «план Байдена-Путіна щодо умиротворення України». А може, навіть і в однойменний «пакт». Принаймні зараз для України, а пізніше — і для історії, на кшталт «мюнхенської змови».
«Чи хочуть російські війни», чи Чи хоче Путін миру?
Причини зацікавленості Байдена у досягненні домовленостей про перемир'я зрозумілі і були детально розглянуті нами раніше у попередніх публікаціях (тут і тут). Щодо Путіна, то ситуація з ним складніша. Не зовсім зрозуміло, які такі перипетії життя раптом змусили московського диктатора невпинно клянчити перемир'я. Тому спробуємо з'ясувати, чи справді Путін хоче миру і чому він почав добиватися припинення вогню у війні проти України. Щоб зрозуміти, як воно є насправді, дамо собі відповідь на кілька простих питань.
1. Насамперед, з'ясуємо, чи є Путін миролюбним політиком, який хоче миру без війни загалом та мирної України зокрема?
Відповідь на це запитання явно негативна, бо якби Путін мав такі прагнення, то він би і не почав зовсім нічим не спровоковану війну з Україною (про Грузію та Сирію тут навіть не згадуємо). Війна в Україні не є випадковим кроком, здійсненим під впливом коливань настрою, «чарочки» коньяку чи не зовсім лагідного слова Кабаєвої. Московія готувалася до неї з початку існування незалежної України і особливо інтенсивно та цілеспрямовано протягом усього путінського правління. З 2014 року відкритий військовий тиск Москви на Україну взагалі неухильно наростав, завдаючи українцям все нових і нових збитків та людських страждань. Якби Путін таки хотів миру, то досягти його можна, як то кажуть, «у два кліки». Для припинення війни Москві досить просто звільнити окуповані українські території, вивести звідти свої війська. Але цього й близько нема. То про яке прагнення Путіна до світу за такого стану справ взагалі може йтися?
2. Можливо Путін почав прагнути світу лише тепер, оскільки дійшов висновку, що Московія зазнала значних втрат, які роблять війну з Україною «нерентабельною»?
Дуже сумнівно. Адже сама по собі територія Московського царства практично не страждає і населення її майже не відчуває в своїх щоденних клопотах. Принаймні поки що. біографії московського диктатора з "м'ясними" штурмами включно. Переконливо демонструють абсолютно мізерну значущість для Путіна чужого людського життя. державних інтересах», неважливо реальних чи уявних. Тим більше, що від гасла «баби ще народять» у Московії ніколи ніхто не відмовлявся і відмовлятися не збирається. приглушена перед т.зв. «президентськими виборами» кампанія за заборону абортів. людські втрати в принципі не є і не можуть виступати для Путіна стимулом до мирних переговорів та припинення агресії проти України.
3. Так, можливо, путінська СВО (спеціальна військова операція) досягла поставленої мети і, відповідно, сенсу продовжувати війну далі просто немає? Адже ось і нові українські території захоплені, і сухопутний коридор у Крим пробитий?
І знову таки немає. Незначне, порівняно з територією України, збільшення площі зони окупації та отримання сухопутного коридору в Крим аж ніяк не було метою повномасштабного вторгнення. Путіну потрібна вся Україна. І навіть не так окупована, як підкорена. А для цього на Київський стіл треба було посадити свого кишенькового князька, неважливо яким буде його прізвище. Фокус не вдався, факір, він же Акела, він же позивний «Недокурок» був «у неадекваті» і здорово промахнувся. Україна вистояла та ще й стала геть-чисто антимосковською!
Більше того, незважаючи на те, що приєднання України до імперії, що відроджується Путіним, є особисто для нього вкрай важливим завданням, геополітична мета російської агресії була значно ширшою. Вона полягала не лише й не так у підкоренні України, як у зламі завдяки такому кроку існуючого світового порядку та розвитку нового. Москва домагається формування нового світового устрою, в якому вона займала б місце не другорядного, а одного з небагатьох головних гравців, як колись СРСР. Москва хоче мати, як і раніше, свою недоторканну для інших впливових держав, насамперед США, сферу впливу, на кшталт країн колишнього Варшавського договору, щоб у такому новому світі жодне важливе рішення не ухвалювалося без її згоди. І захоплення України лише засіб досягнення Москвою зазначеної мети. У боротьбі за новий світоустрій і своє місце в ньому агресія проти України є лише одним із кроків у масштабнішій зовнішньополітичній «багатоходівці», які, як кажуть «кремленологи», так любить Путін. Кроком, як тепер ясно, помилковим, але обумовленим все ж таки причинами, які лежать далеко за межами російсько-українських відносин.
Раніше в одній із торішніх публікацій у «Головкомі» було коротко показано те, яким чином війна проти України була вбудована у ширшу зовнішньополітичну стратегію Москви. Нагадаємо у зв'язку з цим читачам, що наприкінці 2021 року йшли активні переговори між Заходом і Москвою про «гарантії безпеки для Росії». Вони завершилися в січні 2022 року, за півтора місяці до початку московської агресії, висуванням вимоги до НАТО «збирати манатки» та повертатися до кордонів 1997 року. Звичайно, тоді ця заява звучала досить безглуздо, бо засобів тиску на НАТО для виконання у Москви явно не було. Однак, тут важливим є те, що воно було проголошено за місяць до повномасштабного вторгнення в Україну, в успішності якого Москва не сумнівалася. А тепер уявімо, що вторгнення вдалося, у Києві до влади приведені промосковські маріонетки, Україна стає якоюсь частиною новітнього Радянського Союзу, що відроджується. У цих нових умовах ця московська вимога набула б вже зовсім нового значення.
Тепер воно отримало б додаткове силове звучання, оскільки спиралося б на продемонстровану військову міць і висувалося б державою, яка започаткувала успішну силову експансію в Європі, відкрито та грубо ігноруючи основні норми міжнародного права. А дипломатичної ваги на наступних переговорах із Заходом цій вимогі додавало б те, що сказано воно було заздалегідь, до початку вторгнення в Україну, і є, так би мовити, давньою та обґрунтованою позицією, основою для подальшого діалогу. Така собі спроба, без прямого збройного бою з НАТО, повернути собі хоча б частково контроль над країнами східного флангу НАТО. Ось десь таким чином очікуваний швидкий успіх широкомасштабного вторгнення в Україну був заздалегідь тісно вплетений нею як один із елементів забезпечення реалізації стратегічних зовнішньополітичних завдань.
Проте не сталося, як хотілося. Провал московського бліцкригу в Україні зняв сьогодні з порядку денного вимогу до НАТО «збирати манатки». Але це зовсім не означає відмову Москви від досягнення обраної стратегічної мети, а отже, і місця та значення війни проти України у її глобальних зовнішньополітичних планах.
Як би там не було, але, як бачимо, мети «СВО» в Україні залишаються Москвою не досягнуто.
4. Можливо, зміна підходу Путіна до війни проти України пов'язана зі зростаючим тиском громадян на владу внаслідок швидкого поширення серед них антивоєнних настроїв?
Як показують різні опитування громадської думки, за час, що минув з початку повномасштабного вторгнення в Україну, підтримка війни та політики Путіна серед громадян Московії зберігається приблизно на одному рівні. Число росіян, які виступають проти війни, стабільно залишається на рівні 18-22%. Серед них більше молодих людей, трохи більше жінок, ніж чоловіків. Але ця група не зростає. Спорадичні акції протесту, зокрема дружин мобілізованих, на цю картину практично не впливають. Левова частка населення Московії підтримує проведення в Україні СВО.
І такий стан справ не випадковий. Його причини не зводяться до банального впливу путінської пропаганди. Насправді вони значно глибші. Тому що лежать у площині не лише особистих амбіцій Путіна, а й амбіцій та ментальності населення Московії загалом. Для цього населення, включаючи і більшість т.зв. ліберально-демократичної опозиції, Україна є одвічною та невід'ємною частиною «російського світу». Її існування на політичній карті світу поза межами Московії є для її громадян історичним курйозом, помилкою, яка потребує виправлення. Також не забувайте, що основною політичною цінністю для переважної більшості підданих Москви є велич їхньої держави, єдиною шкалою виміру якої є ступінь страху інших країн перед Москвою. Якщо є такі велич і страх, неважливо реальні чи уявні, то для простого людського щастя народонаселенню Московії загалом уже більше нічого не треба. Особливо миру в Україні та антивоєнних акцій.
Тож і відповідь на здавалося б риторичне питання давньої пісні «Чи хочуть російські війни?» сьогодні вже однозначний. Хочуть і хотіли, причому усією душею. Інакше кажучи, глибинне, психологічно-ментальне коріння московської агресії проти України на сьогодні також не нівельовано. Це, до речі, позбавляє ідею досягнення миру з Путіним будь-яких перспектив.
Що ж стоїть за прагненням Путіна до перемир'я, чи Світ із Москвою як відкладена війна
Однак, якщо Путін не хоче миру, «СВО» своїх цілей не досягла, а в суспільстві немає жодних реальних ознак того, що «росіяни таки не хочуть війни» тощо, то навіщо йому активно домагатися припинення вогню? Чого і чому він хоче цим досягти?
Відповідь це питання нам підказує сама десятирічна історія сучасної російсько-української війни. Очікуване перемир'я, про яке просить Москва і на якому наполягатиме Вашингтон, не перше в цій війні. Як було показано раніше, російську агресію «заморожували» і після Криму, і після Іловайська, і після Дебальцевого, і навіть вели переговори з Москвою про мир у березні 2022 року (тобто Стамбульські домовленості), тобто вже після початку повномасштабного вторгнення . При цьому кожна наступна «гаряча» фаза війни, яка переривала відносно мирний і триваліший етап перемир'я, відрізнялася більшою інтенсивністю, запеклістю та масштабністю бойових дій, а також кількістю залучених Москвою до агресії проти України військових формувань та військової техніки тощо. Згідно з отриманим українською кров'ю досвідом, періоди перемир'я між «гарячими» фазами Кремль використав виключно для всебічної підготовки до відновлення бойових дій у ширших масштабах, посилення свого військово-технічного потенціалу в цілому та розширення присутності на українській території своїх збройних сил зокрема.
То навіщо думати, що зараз має бути інакше? Адже на сьогодні підрозділи збройних сил Москви, задіяні у бойових діях на території України, вже виснажені. Вони якісно та кількісно недостатні для ефективного продовження війни, особливо наступальної. Занадто великими виявилися втрати особового складу та військової техніки. Збройні сили агресора потребують нової потужної мобілізації, організації належної підготовки рекрутів, перегрупування військ, покращення їх забезпечення військовою технікою тощо. Проте це вкрай важко здійснити в умовах інтенсивних бойових дій, які постійно вимагають компенсації поточних втрат, тобто з'їдають усі резерви.
Отже, збройні сили Московії, задіяні у війні проти України, потребують кількісного та якісного оновлення. Успіх у цій справі, у свою чергу, потребує перемир'я. Іншими словами, припинення вогню, потрібне Москві для ґрунтовної підготовки нових ефективних військових дій, включаючи наступальні.
Не забувайте також, що домовленості щодо тривалого припинення вогню, тобто перемир'я, якого хочуть і Вашингтон, і Москва, мають бути покладені на папір як документ для підпису. Такі документи у міжнародній практиці зазвичай фіксують на карті лінію розмежування між сторонами. Тобто, за взаємною згодою сторін, вказують на те, які території під чиєю юрисдикцією під час перемир'я знаходяться. Причому на невизначений або дуже тривалий термін, як це мало місце у проекті Стамбульської угоди. Це означає, що досягнення домовленостей про перемир'я відкриває Москві шлях до узаконення окупації українських територій.
Однак суто військові чинники не є єдиними причинами, які підштовхують Путіна до припинення вогню та перемир'я. Адже у Московії «президентські вибори» на носі. А кремлівський довгожитель хотів би провести їх у спокійній атмосфері та в ореолі якогось переможця-миротворця, який добився миру славною перемогою у важкій війні проти США та НАТО. Досягнення домовленостей про перемир'я сприяло б цьому якнайкраще. А ось такі явища, як нова хвиля мобілізації та продовження інтенсивних бойових дій, у цю величну картину чергового «перемоги» ніяк не вписалися б. Тому Москва потребує перемир'я також і з внутрішньополітичних причин.
Будь-який світ із Путіним у сьогоднішніх умовах — це не що інше, як відкладена війна
Крім того, більш-менш тривале перемир'я з Україною потенційно може принести Москві деякі зовнішньополітичні вигоди. Зокрема, з початку наступного року в США може бути новий президент, а саме Трамп. Кремль бачить у цьому певний шанс на докорінну зміну ставлення Вашингтона до російсько-української війни. Існує ймовірність повної відмови новообраним президентом від будь-якої підтримки України через зосередження його уваги на внутрішньоамериканських проблемах, відносинах з Китаєм тощо. Це означає, що вже через рік позиції Києва у протистоянні Москві можуть значно ослабнути. То чому б їй цього не почекати?
Враховуючи ті вигоди, які несуть Москві домовленості про припинення вогню, вже найближчим часом слід очікувати на активізацію її зусиль для їх досягнення. Основна робота Москви буде зосереджена, здається, на двох напрямках. Першим із них стане пропагандистська кампанія, яка вестиметься через закордонні ЗМІ та різних «корисних ідіотів Путіна», за дипломатичною лінією тощо. Її метою стане переконання громадськості та політичних кіл Заходу у вигоді та безальтернативності якнайшвидшого досягнення домовленостей з Україною про припинення вогню. Така кампанія посилить тиск на керівництво України зовні для того, щоб змусити його погодитися на перемир'я. Вона також надасть додаткові аргументи Вашингтону на користь реалізації плану Байдена.
Другим напрямом стане різке посилення терору проти громадянського населення України. Тобто йдеться про зростання частоти та інтенсивності ракетних, і не лише обстрілів її населених пунктів. Єдиною метою стане створення внутрішнього тиску громадян України на керівництво держави з тим, щоб воно не відмовлялося від початку переговорів з Москвою про припинення вогню і підписало відповідну угоду. На сьогодні такий тиск практично відсутній. Подивимося, що з цього вийде.
Втім, схоже, що інтенсивну роботу на обох напрямках Москвою вже розпочато.
Отже, перемир'я, яке запросив Путін, зовсім не є його кроком у напрямку розвитку світу, як це може здаватися багатьом наївним політикам Заходу. … Будь-який світ з Путіним у сьогоднішніх умовах – це не що інше, як відкладена війна.
Проаналізовані вище причини, які стоять за бажанням Путіна домогтися припинення вогню у війні з Україною, а також очевидність збігу позицій у бажанні досягти перемир'я між Москвою та Вашингтоном ставить на порядок денний низку інших важливих для нас питань. Якими будуть наслідки такого кроку?
Наскільки вигідний він їй у коротко- та довгостроковій перспективах? Яку позицію доцільно зайняти Києву щодо цього плану? Підтримати його чи відхилити? А якщо відхиляти, то як? Як запобігти можливому перетворенню «плану Байдена» на «пакт Байдена-Путіна»? Та й чи має Україна хоч якийсь потенціал для протистояння Байденовій політиці? Автор сподівається: відповіді на більшість із цих питань читачі зможуть знайти трохи згодом у четвертій, завершальній публікації циклу, присвяченій аналізу «плану Байдена».
