Диктатури та авторитарні режими, будь то нацистська Німеччина, НДР, Аргентина чи Росія, завжди вдавалися до використання дітей як зброю. Експозиція в Берліні розповідає про трагічну долю викрадених дітей із різних країн, включаючи Україну.
Леонардо Фоссаті Ортега пройшов шлях з Аргентини до Берліна, щоб розповісти у Бундестазі – свою історію. Історію викраденої дитини. Його доля – одна з багатьох, які можна побачити на виставці, яка зараз відбувається у Берлінській ратуші. Організаторами виступили Федеральний фонд розробки диктатури СЕПГ (Bundesstiftung zur Aufarbeitung der SED-Diktatur) та Фонд Елізабет Кеземанн (Elisabeth-Käsemann-Stiftung).
Коли 1977 року народився Леонардо, його батьківщина – Аргентина – перебувала під жорстоким пануванням військової диктатури. Його мати Інес була ще підлітком і брала активну участь у молодіжній організації. Її хлопець Рубен – батько Леонардо – навчався в університеті. Вони стали жертвами кривавої хунти і до цього дня вважаються зниклими безвісти, найімовірніше, були вбиті. Як і багато інших аргентинців аж до кінця правління диктатури 1983 року.
"Я завжди сумнівався у своїй ідентичності"
Сам Леонардо ріс серед чужих людей. “Я завжди сумнівався у своїй ідентичності, тому що мої батьки порівняно з батьками моїх друзів були скоріше схожі на дідуся та бабусю. Я також не міг знайти жодної подібності у їхньому вигляді”, – поділився він своїми спогадами. Лише 20-річним юнаком Леонардо наважився розпитати своїх «батьків». "Тоді вони розповіли мені правду", - говорить він.
За їх словами, одна акушерка, яка проживала по сусідству, розповіла їм, що він був покинутою дитиною молодої жінки з Ла-Плати, яка нібито не захотіла залишити свою дитину. Леонардо намагався знайти акушерку – марно. Вирішальну підказку у пошуках своєї справжньої рідні йому дав друг із театрального училища в Буенос-Айресі, а саме звернутися до організації «Бабусі Пласа-де-Майо».
Діти, викрадені та народжені у в'язниці
Ця група відважних і мужніх жінок була заснована за часів військової диктатури та вимагала від влади повної інформації про місцезнаходження їхніх дітей та онуків, які були викрадені чи народилися у в'язницях. Після падіння диктатури "Бабусі Пласа-де-Майо" ініціювали створення генетичної бази даних за допомогою зразків крові.
Це дозволило Леонардо розгадати таємницю своєї справжньої ідентичності. "Моя біологічна сім'я, чия кров зберігалася в базі даних, шукала мене майже 28 років", - пояснив він. У дорослому віці Леонардо зустрівся зі своїм дідусем та бабусею. Від його біологічного батька залишилося лише одне фото, що також показано на виставці в Берліні, від матері – не залишилося навіть цього.
Багато «викрадених дітей» досі розшукують своїх батьків
Леонардо тішить, що тепер він знає правду. “Вперше я розумію схожість з іншими людьми – моєю сім'єю”, – каже він. Близько 130 із приблизно 500 дітей, викрадених під час військової диктатури в Аргентині, пережили подібний досвід. Долі інших досі невідомі, а багато хто, ймовірно, так і залишиться невідомим.
Незважаючи на це, Леонардо не має наміру впадати в безнадійність і бачить себе частиною спільноти людей, пов'язаних спільною нехай і трагічною долею. «Для нас дуже важливо й надалі вести пошуки, знаходити нових друзів та встановлювати нові близькі контакти», — каже 46-річний чоловік.
Місце народження – спецтабір
Александеру Латоцькому (Alexander Latotzky) вже 75 років, він – викрадена дитина з Німеччини. Його історія на виставці типова для багатьох подібних трагічних доль, що спіткали чимало людей після закінчення Другої світової війни в радянській окупаційній зоні, а згодом і в НДР.
Александер народився у спецтаборі Баутцен, де його матір була ув'язнена за звинуваченням у шпигунстві на користь іноземних спецслужб. Вирок – 15 років в'язниці та примусові роботи. Перші два роки свого життя хлопчик провів у трьох різних таборах, а потім його відправили до дитячого будинку.
Його батька нацисти депортували до Німеччини
Лише 1956 року йому дозволили повернутися до матері, яку достроково звільнили через тяжку хворобу. Вона померла у віці 41 року, що стало безпосереднім наслідком ув'язнення. Його мати ніколи не побачила батька свого сина. Він походив з України та був депортований нацистами до Німеччини у 1943 році, тобто у розпал Другої світової війни на примусові роботи.
«Ця виставка є неймовірно важливою для мене, тому що я десятиліттями намагаюся привернути увагу до долі дітей та політв'язнів», — сказав Александер Латоцький у розмові з DW. Незабаром після падіння Берлінської стіни 1989 року багато хто, безумовно, цікавився цією табуйованою темою, проте потім увагу до цього питання згасло. «Чомусь у мене таке відчуття, що люди більше не вважають цю проблему такою важливою», — зазначає Латоцький.
Режим НДР погрожував примусовим усиновленням
Александер Латоцький за своїм гірким досвідом знає, що діти завжди є найслабшими членами суспільства. За часів соціалістичної диктатури в НДР жінкам часто погрожували насильно позбавити їхніх материнських прав та віддати їхніх дітей на усиновлення в інші сім'ї, якщо вони не погодяться на співпрацю. Найчастіше це означало співробітництво з міністерством НДР, чи скорочено «Штазі».
"Це один із багатьох прикладів методик, які диктатори застосовують знову і знову, щоб чинити тиск на своїх опонентів", - говорить Латоцький.
Олександр Латоцький народився 1948 року в радянському спецтаборі Баутцен і був змушений провести багато років у дитячих будинках.
Фото: Bundesstiftung Aufarbeitung Евелін Цупке знає багато таких історій. Вона уповноважена німецьким Бундестагом у справах жертв диктатури СЄПН. Абревіатура СЕПГ розшифровується як Соціалістична єдина партія Німеччини, панування якої Східної Німеччини вдалося скинути лише під час мирної революції 1989 року.
Жертви, які порушують мовчання
“Мене завжди торкається розмови з жертвами про те, що з ними сталося, – каже Евелін Цупке. – Припинити мовчання – це великий виклик жертвам. І велика користь нашому суспільству”.
Такі люди, як Александер Латоцький з Німеччини та Леонардо Фоссаті Ортега з Аргентини, наочно наочно часто абстрактні життєписи. Багато біографій, представлених на берлінській виставці «Викрадені діти», також походять з інших країн, зокрема колишнього Радянського Союзу, Сальвадора та Канади.
Діти, викрадені Росією з України
«Насильницьке розлучення батьків та дітей не залишилося у минулому», — йдеться на текстовій панелі виставки. “З моменту російського вторгнення в Україну тисячі дітей було викрадено зі східної України до Росії. Китайська влада депортує уйгурських дітей до таборів перевиховання, а терористичні організації, такі як “Боко Харам”, навмисно викрадають дівчаток у Нігерії”, – зазначають автори повідомлення.
Модульний принцип виставки, яка зараз проходить у Берлінській ратуші, покликана полегшити її подорож зі столиці Німеччини до інших країн світу.
