Керівництво НАЕК «Енергоатом» знищує видобуток урану в Україні

Навесні НАЕК «Енергоатом» підписала з канадським холдингом Cameco контракт про використання українського урану під час виробництва палива для АЕС України. А буквально днями міністр енергетики Герман Галущенко радів планам з 2024 року налагодити в Україні спільне з Westinghouse виробництво ядерного палива та знищити монополію Росії у цьому сегменті. Планів безліч! Але поки що якісно вдалося лише знищити видобуток урану в Україні.

Ситуацію добре ілюструє той факт, що страйки працівників єдиного уранового виробника — Східного ГЗК (Кіровоградська область), які почалися ще 2020-го, є актуальними досі. Буквально у липні ще одна зміна відмовилася спускатися під землю. Причина — затримки із виплатою зарплати, що сягають уже півроку. При цьому, за даними НАЕК, грошей на зарплати до торішнього обвалу видобутку точно мало б вистачити, але... до шахтарів вони не доходили. Загалом це цілком підстава як мінімум для внутрішньої перевірки, а в ідеалі — для розслідування, але… як завжди. У результаті саме страйки шахтарів, а не війна, призвели до того, що з виробництвом товарної продукції ГЗК — оксиду урану — справжнісінька катастрофа. Воно впало у кілька разів.

Україні для АЕС її потрібно 2,35 тис. тонн на рік. Приблизно по 170 тонн на кожен реактор-мільйонник. Навіть половини цього не добували ніколи.

Традиційно ГЗК видає на-гора приблизно 800 тонн. Цифра мало змінювалася десятиліттями. Хоча планів щодо її подвоєння та потроїння вистачить, щоб обклеїти фасади і НАЕК, і Міненерго

Навіть коли у 2014-2016 роках з'явився приріст на дві-три сотні тонн, у результаті виявилося, що це була схема із закупівлі дешевого казахського урану, який потім дорого перепродавався рідній державі (ціна на уран субсидувалася).

Працівникам від цього, звичайно, не перепадало, і в результаті терпець урвався. Почали перекривати дороги, влаштовувати пікети у Києві тощо. Кілька місяців комбінат стояв. Якщо 2020 року видобуток становив 744 тонни, то 2021-го — майже на 300 тонн менше.

На 2022-й бадьоро запланували 850 тонн.

А далі прийшла велика війна, і за підсумками року комбінат видав жалюгідні 120 тонн.

Цього року тенденції цього року такі самі.

При цьому немає видобутку – немає грошей.

Вирішити проблему (вже п'ятий рік) намагаються, приєднавши ГЗК до «Енергоатому» на правах відокремленого підрозділу. НАЕК спочатку відкрито відбивалася всіма лапами, зауважуючи, що їй таке щастя не потрібно. І що вони не просто каса, яка дає гроші. Їхній урановий концентрат коштує дорожче, ніж в інших країнах. При цьому потрібно платити авансові платежі і нічого за це не отримувати.

Згодом публічний опір припинився, але атомники з задоволенням, що погано приховується, зазначали, що проти такого об'єднання виступають і зовнішні кредитори НАЕК — ЄБРР і Євратом. Питання зависло. Пішли розмови про передачу ГЗК в управління. Там, до речі, за останні три роки вже четвертий керуючий.

Напередодні війни, наприкінці 2021-го, питання потрапило на засідання РНБО України, за підсумками якого з'явився новий план, трохи адекватніший у порівнянні з попередніми прожектами.

Полягав він у наступному: сконцентруватися на новій Новокостянтинівській шахті (яку в режимі «худо-бідно» намагаються розробляти останніми роками), а на обох старих шахтах (Смолінській та Інгульській) довиробити залишкові запаси та закрити ці підприємства. Першу 2023-го, другу (розташовану в самому обласному центрі) — ще через п'ять років. Це дві-три тисячі робочих місць, купа соціальних питань, а головне це вирок Східному ГЗК у його нинішньому вигляді.

А потім почалося повномасштабне вторгнення та прильоти Кропивницьким. І питання взагалі вийшло з фокусу у Києві.

Смолінську шахту тихо закрили у лютому цього року, перевівши у режим сухої консервації. Плани перепрофілювати майданчик (пропонувалися проекти від будівництва заводу ядерного палива до видобутку літію та урану із сусідніх родовищ) у результаті так і залишилися на папері. На Інгульській ще щось ворушиться, але ситуація критична. На перспективній Новокостянтинівській шахті також грошей не платять.

Чесно кажучи, коли читаєш про зловісні плани довести комбінат до банкрутства, стає невесело. Банкрутувати там давно вже нема чого. Є така фраза «втрачено військово-морським способом». Ось якраз про Східний ГЗК.

Отже, залишилося поділити вершки та коріння. Енергоатом (з Міненерго) відверто кажуть, що брати їм дві шахти під закриття зовсім нецікаво. Витрати на виведення Смолінської шахти з експлуатації раніше оцінювалися у мільярд гривень на п'ять років. Небагато, до речі, мені доводилося бачити дорожчі проекти протиракетних укриттів. Висновок Інгульської коштуватиме набагато дорожче.

Звичайно, всі ці витрати із задоволенням перекладуть на держбюджет (точніше, на держпідприємство «Бар'єр»). Благо, був уже успішний досвід позбавитися Чорнобильської АЕС (її теж благополучно випхали з НАЕК).

Тож плани гранично прості: активи ділять на ліквідні та… не дуже. На Кіровоградщині це напівзбудована Новокостянтинівська шахта, розвантажувально-перевантажувальний комплекс та транспортні цехи Інгульської шахти, що закривається.

На Дніпропетровщині (у Жовтих Водах) – гідрометалургійний завод та сірчанокислотний цех. Можливо, ще й візьмуть і ремонтно-механічний завод.

А все, що залишиться, можна повісити на цвях або держбюджет.

З комерційної точки зору, все безперечно правильно і приречено на підтримку зовнішніх кредиторів. Тим більше, що заборгованість ГЗК перед атомниками фактично безнадійна — це близько 3 млрд грн. У той же час, саме за рахунок атомки зараз субсидують тарифи для населення, а це вже десятки мільярдів гривень.

Загалом борги комбінату (крім атомки, там і Держрезерв, і приватники) ще до війни перевищували обсяги його річної виручки. Тепер і поготів. Зрозуміло, що їхню левову частку доведеться списати (у разі НАЕК вони можуть конвертуватися у майно, іншим кредиторам — велике серцеве привітання). Але розбір того, як вони утворювалися (з ПІБ та конкретними «заслугами»), таки корисний, щоб просто не запустити новий цикл їхньої освіти.

Мабуть, справді жахливий кінець кращий, ніж жах без кінця… Але є нюанси — люди і, власне, сам уран.

Людям фактично вказують на двері, що вже сталося практично на Смолінській шахті. Там не лише компенсацій не видали, там ще й із зарплат не розрахувалися. Як вони житимуть потім, де працюватимуть у селищі на дев'ять тисяч мешканців, нікого не хвилює.

А з ураном що? Плани видобувати до 2027 року на Новокостянтинівській шахті 1500 тонн після провальних цифр цих двох років знову відкоригують. Може, годі вже?

Варто нарешті визначитися, чи потрібен країні свій уран.

Казки про те, що ось-ось вийдемо на повне забезпечення, набридли. Вийдіть бодай на половину (тільки не забудьте про Запорізьку АЕС). Це складно, але можливо. Тим більше, що Новокостянтинівка має шанси добувати уран за порівнянними зі світовими цінами.

На початку 2022 року НАЕК говорила і про «підготовку зустрічі СхідГЗК із західними компаніями — лідерами в уранодобувній галузі для залучення сучасного досвіду та можливої ​​інвестиційної підтримки». Зрозуміло, що потім було 24 лютого і якось не до інвестицій. . Українські приватники теж уже робили пробні «підходи до снаряду», на жаль, без вражаючих результатів, але можна й повторити.

Державі також слід визначитися. Багато років кажуть, що Новокостянтинівці потрібні гроші на пусковий комплекс. Спочатку йшлося про мільярд гривень. Нині сума зросла до двох. Якщо й надалі зволікатимемо, говоритимемо про трьох. Але якщо нам справді потрібен уран, то видобуток доведеться розвивати, дива не буде.

У високих кабінетах всі спокійні, канадці з Cameco протягом 2024-2035 років зобов'язалися повністю задовольняти потреби «Енергоатому» в урановій сировині, постачаючи його та послуги з конверсії урану для всіх дев'яти реакторів Рівненської, Хмельницької та Южно-Української АЕС. Шість реакторів окупованої Запорізької АЕС у цьому списку немає, але (після деокупації) передбачено постачання і для неї. Очевидно, в «Енергоатомі» забули про другий договір з Cameco, який передбачав, що НАЕК продаватиме Cameco весь уран, який видобувається в Україні Східним ГЗК, але продати поки що нічого. Безперечно, канадці знайдуть інший уран, щоб виконати контракт. Тільки в первісному варіанті наше видобувне підприємство отримувало «якірне» замовлення та прибуток, а так запрацює хтось інший.

Просто уточнимо: це справді державна політика — знищити власну ресурсну базу, щоб купувати імпортне? А проекту із Westinghouse хіба не знадобився б український уран? Та й взагалі хіба не потрібний уран країні, де половина генерації — це АЕС?