У разі тотальної війни це небезпечніше, ніж диктатура, і гірше, ніж демократія.
Багато хто мріє про диктатуру.
Це не дивно, бо бардак страшний, інституції не працюють, права рука не знає, що робить ліва, на бордах і по телевізору – патріотична пропаганда, на вулицях лютує ТЦК, депутат міняє головкомів як рукавички, підлога Києва сидить на броні у ресторанах, а виробників дронів відправляють на передок... Одні воюють, інші відпочивають, одні крадуть, інші збирають зі світу по нитці на найнеобхідніше на війні. Піночета на вас усіх немає.
Може, справді нам потрібний диктатор, який наведе порядок, відновить справедливість і змусить усіх працювати на перемогу?
Звичайно, диктаторський режим може швидко навести лад, пересаджувати корупціонерів та саботажників, мільйони людей відправити копати окопи та виробляти дрони. За диктатури ніхто не посміє брати хабарі за відмазування від мобілізації, і ніхто не зможе відмазатись.
Звісно, армія швидко компенсує втрати, дронів побільшає, почнуть виробляти українські снаряди та ракети. Диктаторські режими вміють мобілізувати всі ресурси для ведення війни. Можна навіть атомну бомбу зробити – адже КНДР спромоглася…
Чого не можуть диктаторські режими – не допускати фатальних помилок.
Там, де все вирішує одна людина (або “5-6 ефективних менеджерів”) – немає місця для інших думок. І тоді Муссоліні приймає фатальне для Італії рішення приєднатися до Гітлера. Гітлер - приймає фатальне рішення про напад на СРСР. Параноїк Сталін вирізає чверть країни та полармії напередодні світової війни. Путін приймає фатальне для Росії рішення про напад на Україну 2022 року.
Навпаки, правлячі кола демократичних країн, як-от Великобританія та США, максимально використовували демократичні інститути, приймали рішення колегіально з урахуванням багатьох думок, і всіляко делегували повноваження конституційним органам влади, а чи не “5-6 менеджерам”.
Всю війну в Британії діяв Військовий кабінет із представників усіх політичних сил, парламент безперервно працював, заслуховував прем'єр-міністра та приймав найважливіші для країни рішення, які готували – колегіально – найкращі офіцери, економісти та промисловці.
У них депутат був бойовою одиницею, голова парламенту був величиною національного масштабу, міністр був міністром і відповідав за все у своєму міністерстві, і загалом у країні, командувач і головнокомандувач визначали тактику та стратегію війни, слухали підлеглих та відповідали за ухвалені рішення.
У результаті демократія перемогла. Демократія змогла мобілізувати вмотивованих людей (не примусово, а згідно із законом), зробити більше зброї та боєприпасів, спланувати та провести небачені до того десантні операції, нагодувати півсвіту, і навіть створити атомну бомбу.
Доти, доки у нас парламент не запрацює, доки міністерства і відомства очолюватимуть дивлячі, а не міністри, доки головком плануватиме бойові операції під страхом вкидання компромату, ми бовтатимемося між демократією та диктатурою під керівництвом “5-6 ефективних менеджерів” і за тотальної безвідповідальності безіменних “фунтів”, головне завдання яких – прикривати великий дерибан та ненаситну спрагу влади.
Тому питання не у формі правління, а в методах, і диктатура нам ніяк не допоможе, якщо це буде колективний піночет з 5-6 ефективних менеджерів. Диктатура тим сильна, що спирається не так на 5-6 людина, але в тисячі старанних функціонерів.
Сьогодні методи ручного управління через тих, хто дивиться, підмінили демократичні інститути, але не створили повноцінну диктаторську вертикаль. Тому система державного управління працює так погано. У разі тотальної війни це небезпечніше, ніж диктатура, і гірше, ніж демократія.
