Щоразу, коли я допомагаю мамі, я зустрічаю цих людей. Вона мешкає на околиці Києва, поряд із промисловою зоною. У радянські часи цей район був переважно заселений робітниками, які щодня прямували на заводи. Я знайомий з цими людьми та їхніми поглядами ще з часів роботи на військових заводах, де виробляли ракети, а також у вугільному кар'єрі, де я працював як наладчик крокуючих екскаваторів.
Я вирушаю до найближчого АТБ зі списком продуктів для мами. На вході та навколо мене зустрічають купки погано одягнених, давно неголених, не дуже тверезих персон. Більшість чоловіки, але трапляються жінки. Вони збиралися тут завжди, ще за Совки. Але тоді вони робили це після закінчення робочої зміни і у вихідні. Вони напивались, щоб вранці сяк-так підвестися і рушити в цехи.
Потім відбулася перебудова, і вони почали збиратися тут протягом усього дня. На вулицях побільшало людей, які тинялися без діла та шукали де добути грошей на випивку. У таких районах усі стовпи та паркани обклеєні оголошеннями з пропозицією щось полагодити чи зробити ремонт. Вони навчені та вміють робити руками, але їхні навички не потрібні та послуги не потрібні.
Ці люди не вміють упорядкувати власне життя, тому зазвичай вони підкаблучники, яких виловлюють під магазинами дружини, на яких і тримаються їхні сім'ї. Цим людям потрібен хтось, хто зажене їх у вузький тунель щоденних обов'язків: з 9 до 18.00 — за верстат, потім — пляшка із сусідом, потім — скандал із вічно незадоволеною дружиною, потім — сон і зранку — на рідну прохідну верстату.
Коли Совок розвалився, розвалилися й ті виробництва, де працювали ці тисячі робітників. Сьогодні там — офіси, склади, автомийки… У них працюють переважно представники смузі-покоління. Вони не вміють виготовляти, але знають як продати.
Почалася війна, «партнери» скорочують допомогу, постало руба питання власного виробництва. Одкровення великих державних панів, які за це відповідають, сповнені песимізму. Боляче читати слова міністра стратегічної промисловості, який зізнається, що не вдалося запустити виробництво, бо не знайшли єдиного оператора фрезерного верстата з ЧПУ. Для розуміння тих, хто не стикався з процесом виробництва чогось. Оператор верстата з ЧПУ - це пролетарська еліта, спеціаліст вищої кваліфікації. Не кожному дано опанувати такий верстат. А будь-кого на нього не поставиш. Верстати дорогі, це штучний товар, лагодити їх в основному можуть лише представники виробника. А наша країна їх не виготовляє. Початківець гнатиме шлюб, не дотримуватиметься допусків і неодмінно перетворить дорогоцінний верстат на купу мотлоху.
На жаль, не вистачає й інших робочих спеціальностей. Навіть у мирний час пошук кваліфікованого токаря, фрезерувальника, зварювальника, покрівельника був завданням із не найлегших.
Купа смузі-дилетантів почали генерувати рятівні схеми запуску військових виробництв: набираємо людей із вулиці, навчаємо за місяць користуватися шуруповертом – вуаля!
Вони не розуміють, що масштабне серійне виробництво чогось вимагає безлічі фахівців: тих, хто все організує, хто завезе обладнання, виготовить прес-форми, розробить технологічні карти… Потрібні нормувальники, технологи, майстри виробництва, інженери охорони праці, інспектори з якості та приймання продукції, логістики ...
А ще: без тямущих начальників цехів, відділів постачання, транспорту, директора заводу, який досконало знає все це — не буде шалений травматизм. що не та марка стали, бо низька кваліфікація верстатника, бо раптом зникла суспензія або не завезли елементарну ганчірку для витирання рук під час обробки деталі.
Цьому неможливо навчити за місяць-два. І вчити нема кому, бо ті, хто знає — шукають на випивку під АТБ. Вихід один: залучити до організації та виробництва тих, хто вміє та хто зможе навчити новачків у процесі виробництва.
Отже, нам слід поставити хрест на цих крутих комерсантах, які вміють лише купувати та перепродувати, «вирішувати питання», спекулювати на біржі та виводити гроші у крипту. Навички молодих та талановитих укладачів командних рядків із когорти віце-прем'єра Федорова теж не відіграють визначальної ролі.
Все, що я порадив би великим панам з Кабміну — вирушати на околиці міст, у «спальники» навколо промзон і звернутися за допомогою до тих декласованих екс-верстатників, майстрів, технологів, керівників виробництв, яких 30 років тому викинули на вулицю. Заохочуйте їх, агітуйте, створюйте умови, платіть гроші. Не сподівайтеся, що вони перейдуть з пива та горілки на смузі. Вони й 30 та 40 років тому пили те, що п'ють зараз. Але вони вміли ще працювати. Ви вмієте лише пити смузі. Так йдіть до них — вони навчать.
Де ваші заклики щодо набору на заводи, де виїзні столи відділів кадрів у спальних районах, де загальнодержавна пропаганда із закликами до простих людей: «Україна у небезпеці, все — на виробництва!» Шукайте, агітуйте, навчайте ... Наставникам, фахівцям високих категорій і розрядів - надбавки. Досить уже базікати!
Інакше до вас прийдуть вчителі через Поребрика. Вони відновлять покинуті заводи, налагодять виробництво ракет та танків, на яких кинуть воювати ваших дітей. Тому що, як відомо, «Росія не має кордонів!»
