В Україні мало хто усвідомлює, що розмах волонтерського руху в країні є певною мірою світовим феноменом.
Справді важко знайти ще таку країну у світі, де системно працювали б десятки тисяч волонтерів, яким увесь час на потрібні справи дають гроші (донечають) мільйони людей. Це унікальна ситуація, зазначає письменник Андрій Любка.
Зрозуміло, що ця унікальність продиктована обставинами – війною та слабкістю нашої держави, тобто необхідністю громадян брати на себе відповідальність тут і вже.
Але все одно – для багатьох західних оглядачів, експертів і тих, хто приймає рішення (decision makers), сила українського волонтерського руху є однією з головних підстав вважати, що Україна не впаде.
Незважаючи на вертикальну та централізовану систему організації держави, яка сьогодні дуже сильна (і саме в цій централізованій силі і полягає її крихкість), ми маємо розгалужену систему горизонтальних зв'язків у суспільстві, що пронизує всі сфери життя, всі регіони та верстви суспільства. Це фактично внутрішній каркас України, на якому все тримається.
І волонтерський рух – це не лише відомі великі фонди, організації чи системні волонтери, які працюють уже три чи багато років поспіль. Так, це сильні структури, але таких фондів багато в різних країнах, і це якраз типова історія.
У чому унікальність?
Унікальними Україну роблять волонтери, які взагалі себе волонтерами не називають та не вважають. Це люди, які у певний момент просто відкривають збір та здійснюють його серед свого (переважно невеликого) кола знайомих. На шолом та рації, на колеса для автомобілів, на самі машини та дрони, РЕБи та старлінки, на те, щоб вивезти людей чи тварин з-під обстрілів.
Така людина живе своїм звичайним життям, має основну роботу, але у певний момент до неї хтось звертається з проханням чи запитом і ця людина бере на себе цю ношу та відповідальність. Організовує збір, купує необхідне або переказує гроші військовим, звітує перед людьми та повертається до звичного життя. Наступний збір така людина може оголосити за півроку або взагалі не оголошувати.
Це ті волонтери, яких я називаю “поетами та поетесами”. Тому що вони роблять цю справу за покликом душі, коли є натхнення або припече.
Натомість системні волонтери перетворилися на мурах, які ведуть ці справи 24/7 та мають довгострокове, фактично безперервне та нескінченне планування.
Найбільша ж сила України полягає якраз у таких “поетах та поетесах” від волонтерства. Точніше, у тій невидимій субстанції, яка дає їм сміливість розпочинати збори та брати на себе таку відповідальність.
Ця магічна субстанція називається довірою. Тому що людина, яка раптово оголошує збирання, сподівається, що її підтримають інші. Підтримають, бо йдеться про важливу для всіх, спільну справу. Не особистому, а загальному, на користь суспільству (себто спільноти, суспільства). А підстави для надій така людина має, бо спостерігає довкола сотні та тисячі інших зборів, які можуть рухатися повільно, але все одно рухаються та закриваються.
Насправді всі ми є свідками, учасниками і навіть творцями дива. Тому що це диво, що якась людина – ні з того ні з сього, out of a blue – може пожертвувати свої власні гроші іншій людині, яку вона навіть не знає, щоб допомогти ще третій людині, яку вона теж ніколи на власні очі не бачив.
Таке може статися раз на рік, але коли це щодня три роки поспіль – це реальне диво.
В Україні щодня твориться диво
Все частіше у своїх виступах за кордоном я розповідаю саме про волонтерство. Адже бачу, як ця тема знаходить свій щирий відгук, дивує та надихає закордонну аудиторію, викликає непідробне захоплення.
Українці живуть усередині цього процесу і тому його не помічають, а ось за кордоном ця спіраль горизонтальних зв'язків в українському суспільстві приголомшує, зачаровує. Це ж ідеал!
Кожна свідома людина, яка працює у цій сфері – соціальній справі, політиці, благодійності – мріє про суспільство, яке підтримує одне одного, довіряє одне одному. А тепер це на власні очі можна побачити в Україні. І це дає нам колосальний моральний капітал, завдяки якому нас і далі щиро підтримують.
Бо хто б що не казав, а світом керують добрі люди та добрі наміри. І коли німецький бюргер чи французький фермер чують про ужгородську вчительку-пенсіонерку, яка в день виплати своєї мізерної пенсії негайно переказує частину грошей на підтримку армії, це їх обеззброює. Тому що таку людину – а отже, і таке суспільство, і таку державу – хочеться підтримати.
Багато українців сміялися, що спікер Палати представників США Майк Джонсон перед ухваленням рішення підтримати Україну став навколішки і помолився. Але – безвідносно до релігії – війна справді ставить перед людьми та суспільствами саме моральний імператив.
Кожен ухвалює насамперед особисте рішення підтримати Україну, яке потім трансформується в урядові постанови та президентські декрети. І це особисте рішення диктується не геополітикою, а розумінням, що треба підтримати народ, де навіть пенсіонерка виділяє свої скромні кілька гривень на добру справу.
Повірте, з погляду геополітики нас уже давно розміняли б і покинули, але підтримка триває, бо є в цій війні щось дуже справжнє, людське, що зачіпає кожного.
Моральний імператив доброї справи та світлих людей, які в апокаліптичній ситуації підтримують один одного, довіряють один одному. Ось у чому наша магія та наша сила!
