Мобілізація пройде вже під контролем нового головкому ЗСУ Сирського. Але чи буде вона ефективною і з якісними кадрами, якщо не хочуть ні низи, ні верхи? Тільки з різних причин: перші прагнуть справедливості, яку розуміють по-різному, другі – зберегти рейтинги, пом'якшивши непопулярні кроки
Чому українці не вірять у позитивний перебіг подій, але рейтинг Зеленського не падає
Цими днями Центр Разумкова оприлюднив дані свіжого опитування, згідно з якими рівень довіри до президента становить 69%, але при цьому зростає частка тих, хто вважає, що розвиток подій у країні йде в неправильному напрямку. Таких 38% проти 41% оптимістів. Ще 21% із оцінками не визначився. Тенденція до зниження оптимізму в суспільстві триває і вона цілком об'єктивно пояснюється: добрих новин в останні місяці дедалі менше, а погані валяться на голови українців щодня. При цьому високий рівень довіри до Володимира Зеленського на тлі цієї тенденції, мабуть, приверне увагу соціальних психологів, адже зазвичай зниження рівня оптимізму в суспільстві прямо корелюється зі зростанням недовіри до влади загалом та першої особи держави. Тут такого нема. Чому?
Відповідь це питання – у кількох площинах. Перша – у самому опитуванні серед політиків, посадових осіб, громадських діячів, рівень довіри до яких вимірювався, немає прізвища з учора екс-главкому ЗСУ Валерія Залужного. Для всіх зрозуміло, що рейтинг решти фігурантів списку непорівнянний з рейтингом Зеленського. Друга площина: люди побоюються різкого погіршення ситуації внаслідок серйозних внутрішніх політичних катаклізмів. Звідси і встановлена в попередніх опитуваннях відсутність підтримки виборів до кінця війни. Після цього і їх, і розмови про них вирішили поставити на паузу. Тому тут швидше можна говорити не про високу оцінку дій, а про страх перед завтра, якщо зникне постать, з якою асоціюється так багато.
Третя площина: "феномен Зеленського", що вміє подобатися. І до війни його особистий рейтинг був значно вищим за рейтинг інших діячів і цілих державних інститутів. Візьмемо приклад із законопроектом про зміни у мобілізації. Глава держави говорив, що мобілізація має бути справедливою (у нас у поняття "справедливість" люди вкладають часто протилежні сенси), що він не підпише закон, де буде мобілізація жінок, що скептично ставиться до потреби у півмільйонній чисельності потенційних рекрутів. Звичайно, це подобається народу. Тут привертає увагу список інших осіб, які мають позитивну динаміку у рейтингу: Віталій Кім, Сергій Притула, Дмитро Кулеба, Михайло Подоляк, Василь Малюк, Рустем Умеров, Ігор Клименко. Ці особи не були помічені у продукуванні неприємних для українців новин. А якщо такі й траплялися, то стосувалися не нас, а, наприклад, закидів на адресу партнерів, які повільно допомагають нам. Навіть міністр оборони Умеров зумів зберегти позитивну динаміку у рейтингу, хоча встиг зробити дратівливу для значної частини населення заяву про мобілізацію.
Тож напрошується висновок, що українці просто не хочуть чути погані новини. Це підтверджує і опитування "розумківців": у лютому-березні 2023 р. частка громадян, які вважали напрям правильним, досягала 61%. Нагадаємо: 2022 рік завершився низкою гучних перемог української зброї і саме навесні 2023-го владними спікерами активно розкручувалась тема контрнаступу.
Четверта площина: серед осіб із позитивною рейтинговою динамікою усі, крім Притули, посадовці з команди президента або призначені за його згодою. Тобто опитані громадяни не асоціюють погіршення ситуації з президентською командою. Це було б добре для Банкової, якби не дещо “але”: Андрій Єрмак, Мар'яна Безугла, Давид Арахамія, Руслан Стефанчук, Денис Шмигаль, Ірина Верещук, Данило Гетьманцев, чий рейтинг у мінусі теж люди з команди президента. Якесь роздвоєння масової свідомості? Якщо з цього переліку прибрати Єрмака, вплив якого демонізували ще до початку масштабного вторгнення і ще більше демонізували під час війни, і Арестовича (ще два роки тому він мав космічні рейтинги, тому що вселяв українцям міф про швидку перемогу), решта кожного по- своєму дратують населення.
Окремо серед мінусових стоять Віталій Кличко, Петро Порошенко та Юлія Тимошенко – ті, кого можна віднести до опозиційного табору. Це не лише результат роботи проти них провладного агітпропу, а й їхня спадщина. Старі методи у політиці вже не працюють. Знов згадаємо зміни до мобілізації. Євролідарність і Батьківщина не підтримували ні перший, ні другий варіанти законопроекту, про свої претензії до нього вони заявляли публічно: деякі законодавчі новели антиконституційні, їх треба прибрати. Здавалося б, рівень довіри має після цього зрости, проте такого не сталося. Очевидно, потрібна зміна осіб, спікерів та смислів.
Як висновок проведемо паралелі між нинішніми подіями та подіями, описаними у художній літературі. Для цього підходить роман американського письменника Джозефа Хеллера "Виверт-22" або "Виверт для дурнів". Його головний герой - військовий пілот Джон Йосар'ян ненавидить війну і, щоб не брати участь у ній, імітує психічний розлад. Так він прагне потрапити під дію статутного правила №22, яким забороняються польоти льотчикам, які збожеволіли. Але в нього нічого не виходить, адже стає зрозумілим, що він діє за раціональними мотивами, їх у душевно хворих немає. Викритого льотчика ставлять перед вибором – піти під суд чи визнати події військового командування правильними. Він обирає третій шлях – дезертирство до нейтральної країни.
Імітація народом та владою. З чого складається матриця поразки
Здається, в "хитрощі-22" опинився президент, який говорить про справедливість при мобілізації, розуміючи, що справедливості, яку визнали б усі, не існує. Також до неї потрапили автори законопроекту, які все одно залишили в ньому антиконституційні норми, бо без обмежень для ухилістів та розширення ресурсу для рекрутингу мобілізація провалиться. А ще – народні депутати, які розуміють, що без порушення прав людини поставити на службу сотні тисяч бійців не вийде, проте вони не хочуть втратити залишки рейтингів, тому розповідають про антинародні зміни до мобілізації. Абсурдна ситуація, адже всі розуміють, що поповнювати лави захисників конче необхідно. Про наші проблеми з людьми на фронті відкрито пише зарубіжна преса, а наші вороги будуть говорити, що немає сенсу допомагати країні, громадяни якої відмовляються воювати за неї. Але ніхто не хоче бути в очах суспільства кінцевою ланкою в ланцюзі непопулярного рішення. Тому відповідальність перекидають у трикутнику: Офіс президента – Кабмін – Верховна Рада. І це так само помітно, як спроба літературного льотчика “закосити під дурня”.
У “хитрощі для дурнів” і громадяни. Появу та широке обговорення законопроектів про зміни в мобілізації викрили одразу кілька серйозних проблем суспільства, з яких складається матриця поразки. І щоб вона не склалася, слід правильно розставляти пріоритети. І владі, і громадянам. Отже, перша з проблем – різночитання з приводу того, якою має бути справедлива мобілізація. Жителі сіл та містечок переважно найбільше потрапляють під “жнива” ТЦК, тому справедливість вони бачать у тому, щоб мешканців великих міст, особливо Києва, мобілізували з такою ж хвацькістю, як селян. Зараз багато обговорюють події у Космачі Івано-Франківської області, але тамтешні жінки, які організували самооборону від військкомів, мають прихильників по всій країні. Не виключено, дійде і до локальних бійок, і до підпалів будівель ТЦК. І сварок у сім'ях та серед друзів, коли когось мобілізують, а у когось буде бронь.
Наступне різночитання: мають служити “криві та горбаті” цивільні чи військові та міліцейські пенсіонери, депутати, чинні поліцейські, чиновники, бізнесмени, липові інваліди. Тобто зрівняльна справедливість – якщо все, то все. Слід розуміти, що такий вид справедливості має дуже міцне коріння і її порушення (на думку громадськості) здатне призвести вже не до локальних протестів, а до більш серйозних подій. Навіть якщо виступи не будуть масовими, все одно ними скористається ворожа пропаганда. Але чому владі, яка жах як не хоче шкодити своїм рейтингам непопулярними змінами до правил мобілізації, довелося йти на такий крок? Тому що в суспільстві вкоренилося "віримо у ЗСУ, але нехай там служать інші", а ми будемо економічним фронтом, музичним, спортивним і таке інше.
Друга проблема – про неї йшлося у першому розділі – наше суспільство не хоче чути поганих звісток, тому машина державної пропаганди намагалася такі новини давати дозовано та з правильними акцентами. Результатом цього стало несприйняття значною кількістю співгромадян навіть думки необхідність посилення мобілізації. Тепер треба говорити гірку правду, але ніхто не хоче ризикувати рейтингами. Навіть цікаво, кого із владних спікерів кинуть на інформаційну амбразуру…
Третя проблема – суспільство проти масштабної та жорсткої мобілізації, звідси й популярність масованої кампанії щодо порушення прав людини, до якої включилися нардепи, експерти, адвокати. Але це самообман – все, як герой “Ухи-22”, не зможуть бігти в інші країни, якщо ворог посилить свій наступ, а наші знесилені захисники почнуть відступати. Можна скільки завгодно говорити, що загальна мобілізація порушує права людини, що вона завдасть дуже сильного удару по економіці та бізнесу, який залишається без робочих рук, але розмови аж ніяк не покращать ситуацію на фронті. Поліпшити її здатний лише паритет у живій силі та техніці та вміле командування.
