У прес-релізі, опублікованому прес-службою Фонду Віктора Пінчука 28 листопада 3023 року, було оголошено про важливу новину: “Українська історія: глобальна ініціатива” отримала підтримку 90 видатних істориків, включаючи професора Єльського університету Йєлса Тімоті Снайдера, професора інституту Гарвардського університету Сергія Поганого та професора історії Українського католицького університету Ярослава Грицака. Важливою подією стало проведення презентації проекту 27 листопада у Британському музеї.
Використовуючи інноваційні міждисциплінарні підходи та застосовуючи нові технології, він шукатиме нове емпіричне та концептуальне осмислення місця, яке посідає Україна у світовій історії. Досліджуватимуться такі теми, як початок розселення людства, поширення індоєвропейських мов, відносини між класичною Грецією та Чорноморським регіоном, Європа епохи вікінгів, відносини між Візантією та Києвом, а також сучасні питання націотворчості та імперій. Це має допомогти знайти відповіді на такі основні питання, як “Хто ми?”, “Як стала можливою нація?”
Зазначається, що проект об'єднає близько 50 українських та 40 іноземних науковців. Протягом трьох років вони розроблятимуть майже 70 тем, досліджуючи їх зв'язки та взаємозалежність.
Чи не надто амбітні плани: протягом трьох (!?) років буде розроблено майже 70 тем (?), "досліджуючи їх зв'язки та взаємозалежність" (?).
Мимоволі виникає запитання: якою є джерельна база проекту? наскільки досконало володіння українською мовою 40 іноземними учасниками проекту? Чи спроможні вони детально ознайомитися з масивом/корпусом вже існуючих публікацій про Україну? чи не існує загрози використання тенденційних московських джерел і книг тощо?
Найбільшу увагу у цій розрекламованій історії привертає бізнесмен та філантроп Віктор Пінчук – людина з далеко не бездоганною репутацією, яка є ініціатором та засновником цього досить контроверсійного проекту.
Професор Українського Католицького Університету, директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. Франко Ярослав Грицак зазначає: "Дуже важливо, що розведено окремо фінансовий бік та академічний".
Це добре. Але йдеться про інше. Про “гроші, які не пахнуть”, про репутаційні втрати. Професора Грицака чомусь не дивує походження коштів для втілення проекту:
“…для мене Пінчук є людиною, яка дуже багато вкладає у неполітичні проекти – культурні та історичні. А щодо походження грошей, то можна подивитися майже на кожного мецената і запитати, звідки він узяв ці гроші”.
І далі: “Не знаю, чи передбачено мені самому якусь плату, бо я як суддіректор академічної ради не претендую на це. Але знаю, що автори матимуть гонорари за цю роботу, бо хороша робота має бути сплачена. Не уявляю, які це гроші, але гадаю, що чималі”.
Українські воїни жертовно віддають своє життя та здоров'я, мужньо захищаючи Батьківщину на фронті. Натомість ученим (вітчизняним та зарубіжним) розходиться без грошей, на благодійних засадах, у вільний від основної роботи час написати для західного світу популярну історію України, яка спливає кров'ю у війні за Незалежність?
Під час презентації проекту Тімоті Снайдер зазначив, що потрібні чималі кошти для організації роботи сотні дослідників, але вони, мовляв, писатимуть у своїх статтях те, що вважають за потрібне.
Sic! ПОТРІБНЕ ДЛЯ УКРАЇНИ? За якою шкалою і хто саме визначатиме/оцінюватиме цю “потрібність”? Чи можемо ми уявити, як виглядатиме підсумкова наукова праця учасників цієї “Української історії”?
У грудні 2018 року чотири переможці премії українського англомовного видання Kyiv Post відмовилися від нагороди Top 30 Under 30 на знак протесту проти спонсора нагороди Віктора Пінчука, пов'язуючи його зі справою вбитого журналіста Георгія Гонгадзе.
Тоді ж голова руху “Будуємо Україну разом” Юрій Дідула заявив:
“Цінності Віктора Пінчука прямо суперечать нашим цінностям і суперечать тим цінностям України, яку ми намагаємося будувати. Ми не будемо цілісними самі із собою, якщо приймемо цю нагороду. Тому дякую вам, але ми будуємо трошки іншу Україну, ніж ту, яку представляє Віктор Пінчук”.
Згадаймо пана Фірташа, який зробив чималу пожертву на УКУ. І де зараз цей “благодійник”? Походження коштів та далеко не бездоганна репутація жертводавця Український Католицький Університет, мабуть, не зацікавили.
"Гроші не пахнуть" - цей крилатий латинський вираз приписується римському імператору Веспасіану, який з метою поповнення державної скарбниці обклав податками громадські вбиральні. З часом імператорська ініціатива себе виправдала - держбюджет Риму отримав додаткове джерело фінансування. Інакше висловлюючись, отримання прибутку годяться будь-які кошти. Можливо, через цю дещо суперечливу обставину в листопаді, 19 дня, світ щорічно відзначає Всесвітній день туалету. Але це так. До речі, як кажуть…
Журналіст Павло Вуєць нагадує, що Пінчук регулярно робив внески щодо сімейного фонду Клінтонів, але при цьому потрапив в історію з фінансовою підтримкою конкурента демократів – майбутнього президента США Дональда Трампа, чим зацікавив ФБР. “Американська преса писала, що у вересні 2015 року український мільярдер зробив пожертву у розмірі $150 тис. в обмін на 20-хвилинний виступ Трампа з відеозв'язку на конференції “Ялтинська європейська стратегія” (захід Пінчук організовує вже майже 20 років).
Агентство “Укрінформ” у вересні 2019 року повідомило, що український олігарх Віктор Пінчук заплатив щонайменше 5,7 мільйона доларів за послуги американських лобістів та британських піарників для покращення репутації президента Віктора Януковича на Заході у 2012 році.
Варто нагадати, що саме Віктор Пінчук запросив в Україну одіозного путінського пропагандиста Дмитра Кисельова, політтехнолога Тимофія Сергійцева, нібито причетного до створення скандального відеоролика про поділ українців на три гатунки під час виборів 2004 року. 3 квітня минулого року російське державне інформаційне агентство “РІА Новини” опублікувало його україноненависницьку статтю “Що Росія має зробити з Україною”. У ній автор оприлюднив ідеї знищення України як держави, запровадження репресій та етнічних чисток щодо українського народу, а також геноциду українців.
Віктор Пінчук не розуміється на людях? Навряд чи.
Роль Пінчука для України досі не визначена. Питання, чи Віктор Пінчук є другом чи ворогом України не закритий. Він продовжує залишатися "темною конячкою", незважаючи на свої філантропічні проекти.
Колишній Глава Секретаріату Президента Ющенка Олег Рибачук сумнівається у щирості Пінчука. Перед початком Євромайдану, каже Рибачук, “коли був увесь цей тиск з боку Росії, і він мав бізнес і в Криму, і в Росії, він не дуже заохочував рух України до ЄС. Його ідея полягала у тому, що стати членом ЄС буде помилкою для України. Таким чином він шукав якийсь компроміс”.
Пошуки завершились скандалом. “Компроміси” Віктора Пінчука – це примітивно змонтовані у Кремлі пропозиції Києву” – назва моєї статті, оприлюдненої на електронних сторінках “Радіо Свобода” 5 січня 2017 року.
Кілька промовистих фрагментів із цього матеріалу: “Яскравим підтвердженням існуючої колаборації серед найбільших багатіїв України стала скандальна стаття Віктора Пінчука у The Wall Street Journal. 29 грудня, якраз перед новим 2017 роком, “український промисловець та філантроп” (Mr. Pinchuk is a Ukrainian industrialist and philanthropist) поділився своїми більш ніж суперечливими думками (сама назва матеріалу чого варта: “Україна має піти на хворобливі компроміси заради миру з Росією ”) на сторінках впливового американського видання. Підзаголовок статті також досить провокаційний: “Крим не повинен стати на шляху угоди, яка завершить війну”. <…> Віктор Пінчук стверджує:
“Ми також маємо дати чітко зрозуміти, що готові прийняти поступове згортання санкцій щодо Росії – при наближенні до вирішення проблем, що стоять на шляху побудови вільної, соборної, мирної та захищеної від зовнішніх загроз України”.
На думку Віктора Пінчука, Крим
"не повинен стати на шляху угоди, яка на справедливій основі завершить війну на сході".
Про яку “справедливу основу” йдеться? Тому що, за логікою автора, українці зараз мають забути про окупований півостров і незважаючи на те, що на сході України відсутні умови для проведення справедливих виборів,
"Можливо, нам доведеться знехтувати цим фактом і таки провести місцеві вибори".
<…..>
Віктор Пінчук пропонує Україні “побудувати альтернативну систему безпеки та прийняти позицію нейтралітету як нашої найближчої перспективи на майбутнє”.
Можна лише уявити реакцію наших фронтовиків цього прояв колабораціонізму, цього, власне, “запрошення до капітуляції” (Рефат Чубаров). <…> Віктор Пінчук думає, що “…симпатія Дональда Трампа до України може стати основою для конструктивних переговорів, підписання угод та, зрештою, мирного врегулювання”.
Але чому рафінований естет, англофіл та меценат раптом агітує за відстрочення переговорів щодо вступу України до Євросоюзу? Чому відсутня реакція владної еліти на капітулянтські, по суті, ідеї Пінчука?
<…>
З передостаннього абзацу статті Віктора Пінчука можна дізнатися, що попри запропоновані автором
"болючі компроміси" (вони, мовляв, збережуть українські життя), "ми маємо знову заявити про те, що Україна може бути учасником вирішення своїх власних проблем, а також брати участь у протистоянні глобальним викликам – у лавах широкої міжнародної коаліції".
Особливо “торкається” фраза про Україну, яка “може бути учасником вирішення своїх власних проблем”!”
Чим не підтвердження відвертого колабораціонізму зятя другого президента України, якого агресивно відбілював від справи вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе, спеціально найнявши Міжнародне детективне агентство Kroll, залучаючи провідних західних консультантів для перетворення свого родича на жертву політичних переслідувань.
Коли Віктор Пінчук каже, що ініційований ним науковий процес дасть “багато спростувань російських спотворень історії”, то на думку чомусь спадає Tomas Schuman, він же Юрій Безменов, який втік на Захід співробітник КДБ, який тривалий час діяв під дахом АПН (“Агентство друку” "Новини"), у своїх публікаціях описував підступну та ефективну методику проведення ідеологічних диверсій СРСР щодо країн, які треба було послабити чи підкорити. Нині її (методику) широко застосовують путінські спецслужби. Україна щодня відчуває на собі інформаційні атаки ворога, його грубу пропаганду.
PS
Десять років тому я отримав листа від шановного Левка Лук'яненка (певною мірою це була своєрідна рецензія відомого політика на мою статтю “Система, або де криються причини наших невдач”) у якому він, зокрема, розповів про дуже повчальний епізод зі свого життя:
“У 1992 році у лютому-березні Верховна Рада ухвалила закони про малу приватизацію, про велику приватизацію, про зовнішньоекономічну діяльність тощо. Голова ТРК Охмакевич запросив мене як голову УРП та запропонував купити телевізійний канал за 50 тисяч доларів. Каже: “Говоритимете на всю Україну по 16 годин, що тільки захоче ваша республіканська партія”. УРП не купила. Таких грошей ми не мали і не могли знайти. Інші мали та купили. Здається, це був Лаудер… Отже, український народ був і досі лишається об'єктом чужої, переважно ворожої ідеологічної обробки”.
Так ось. Чи не знайшлося на той час українського мецената, який би виділив $50000 (тільки $50000!) для пропаганди української культури? Чому не порадилися з Богданом Гаврилишиним, не звернулися до таких відомих меценатів, як Костянтин Темертей чи Петро Яцик у Канаді чи Олексія Воскобойника у США?
Тодішні українські демократи, очевидно, забули про знаменитий мілітарний заповіт китайського філософа та стратега Сунь-Цзи:
"Вищий мистецтво війни - не боротися на поле битви, а здолати ворога, знищивши всі моральні цінності у ворожій країні".
Наразі цей основний принцип підривної діяльності чи не щодня застосовує проти України путінська росія.
