Збройні Сили: від статусу статичної оборони до флагмана, що гарантує незалежність.

Структура Збройних Сил СРСР включала п'ять різних родів військ, а саме: сухопутні війська, повітряні війська, війська протиповітряної оборони, ракетні війська стратегічного призначення та військово-морський флот. Управління цими військами здійснювалося через Міністерство оборони СРСР та Генеральний штаб. Додатково до цих структур існували збройні формування, які були підпорядковані Міністерству внутрішніх справ та Комітету державної безпеки.

Територія СРСР 1960-1990 гг. було поділено на п'ятнадцять військових округів, три з яких на території України. Типовий на той час склад військового округу включав, крім загальновійськових та танкових армій, артилерійські дивізії, ракетні, зенітно-ракетні, десантно-штурмові, радіотехнічні, інженерно-саперні та зв'язкові бригади, а також бригади хімічного захисту та матеріального забезпечення та автомобільні бригади.

До складу округу входили вертолітний полк, понтонно-мостовий полк та полк радіоелектронної боротьби. Таким чином, на території України було одне з найпотужніших військових угруповань у СРСР. За підрахунками істориків, вона налічувала 780-900 тисяч жителів. Важливо, що після Другої світової війни військові контингенти СРСР брали участь у 24 локальних війнах та збройних конфліктах на території 16 іноземних держав.

Потреби армії забезпечував високий рівень мілітаризації господарського комплексу країни. У межах надзвичайно екстенсивної планової економіки 12-13% ВВП Радянського Союзу використовувалися на оборону. Частка оборонного бюджету у державному бюджеті СРСР могла становити від 45% до 50%. На території УРСР було 30% усіх потужностей військово-промислового комплексу СРСР. Це понад 3,5 тис. організацій, на яких працювало близько 3 млн. осіб.

Серед них були підприємства, що спеціалізувалися на випуску різноманітної військової техніки, особливо ракетних комплексів. На цивільних заводах та фабриках працювали закриті цехи, так звані «поштові скриньки». .При цьому кількість підприємств із закритим циклом виробництва на території УРСР становила всього від 3% до 4%, а більшість готової продукції випускали у РРФСР.

На рубежі 80-х років. ХХ ст. у Радянському Союзі склалися передумови стрімко наростаючої кризи, спричиненої плановою економікою та неефективним комуністичним управлінням країною. Незважаючи на те, що на кожному партійному форумі звучала теза про розширення повноважень рад усіх рівнів та покращення матеріального становища суспільства, заміна радянських інститутів владою партійних чиновників та величезні витрати у військовій сфері закономірно призвели до кризи у соціально-економічному та політичному житті країни. Згортання народногосподарського потенціалу СРСР винесло на поверхню безліч давніх суспільних проблем і почало загрожувати існуванню держави як такої.

Тому, намагаючись зберегти політичну монополію на владу, комуністичне керівництво вирішується на дозовані зміни у контексті синтезу ринкових та планових методів господарювання та демократичного та автократичного політичного інструментарію. Однак, незважаючи на проголошену «перебудову», «прискорення», «демократизацію», «плюралізм» і «гласність», проросійська КПРС за підтримки силових структур і надалі зберігала контрольний вплив на всі сфери життя радянського суспільства.

Реалізація військової доктрини «нового мислення» генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова передбачала визнання виснажливості гонки озброєнь та уповільненої дії радянської економіки, ліквідацію ракет середньої та малої дальності в рамках радянсько-американського договору 1987 року. та кадрової оптимізації складу армії Гарантувалося надання надійних соціальних гарантій військовослужбовцям та оновлення партійної роботи у напрямку розмежування взаємовпливу радянських та партійних органів.

На той час орієнтовно 160 тис. військових українців брали участь у складі радянських військ, задіяних в Афганістані. Тривала війна не лише виснажувала бюджет УРСР, а й завдавала значних людських втрат. 1989 р. стало відомо, що понад 3 тис. українців загинули, тисячі отримали поранення внаслідок бойових дій.

Закритість списків загиблих, спотворення інформації про справжній хід війни та замовчування її наслідків посилило негативне ставлення до союзної комуністичної влади та сприяло поширенню невдоволення серед військових та громадянських жителів республіки. Згідно з офіційною статистикою, 1989 року в СРСР від військового призову відмовилося 6,5 тис. людина, тобто у 6,3 рази більше, ніж у 1988 році. Серед «неблагополучних» регіонів виділявся Прикарпатський військовий округ, який діяв у західних областях УРСР, де кількість так званих «ухилістів» збільшилася протягом року майже в 10 разів.

Тому 21 березня 1989 р. президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про скорочення Збройних Сил СРСР та витрат на оборону протягом 1989-1990 років». Згідно з ним у зазначений період скороченню підлягали 500 тис. військовослужбовців. Від 10 квітня 1989 р. Верховна Рада СРСР надала право відстрочення призову студентам, які навчалися на денному стаціонарі вищих навчальних закладів. Зі складу збройних сил СРСР було виведено прикордонні, внутрішні та залізничні війська. За ними було збережено обов'язок військового призову для громадян відповідного віку, умови та терміни проходження служби, комплектування на зразок інших частин Радянської армії та флоту.

Під час неуспішної реалізації військової реформи та інших нововведень «перебудови» в УРСР значно активізувалася діяльність національних об'єднань, рад трудових колективів, неформальних спілок, а згодом і політичних партій. Вони ставили собі завдання боротьби проти панування російського політичного режиму на українських землях.

Спочатку ці формування були осередками політичних дискусій. З них виросли осередки розгортання загальнодемократичного руху, який трансформувався у національно-визвольний. Патріотично налаштована громадськість УРСР чітко усвідомлювала, що відновлення політичної незалежності України неможливе без надійної підтримки військових українців.

Діяльність національних громад спрямованих на створення української армії значно активізувала успіхи опозиційних сил у Литві, Латвії, Естонії, Вірменії та Грузії. Наприклад, усупереч законодавству СРСР у Литві було створено Міністерство охорони краю.

Під час багатолюдних мітингів лідери Народного руху України, Української Гельсінської спілки, Спілки незалежної української молоді, поряд з висуненням національних гасел типу «Геть — СРСР! Україні — волю!», вимагали проходження військової служби українців в Україні та створення місцевих силових структур, підпорядкованих майбутнім новообраним порадам. 7 лютого 1990 р. у Львові за підтримки товариства «Спадщина» було створено Український військовий комітет.

Він був організатором масових протестів, акцій «естафетного голодування» на всій території України. Згодом комітети зі створення українських національних збройних сил було утворено у Львові, Тернополі, Харкові та інших містах УРСР. Їхнім завданням було проведення агітаційної роботи серед резервістів та військовослужбовців, учасників молодіжних організацій із закликом ставати частиною українського війська.

Після проведення виборів до Верховної Ради УРСР та місцевих рад у березні 1990 р. демократичний депутатський склад ініціював зміни у військовій сфері, зокрема затвердив можливість проходження військової служби на території України. Враховуючи весняний призов, патріотично налаштовані депутати обласних рад намагалися розпочати формування національної армії, вимагаючи ввести до призовних та медичних комісій представників облвиконкомів та громадських організацій. Ця ініціатива натрапила на запеклий опір генерального штабу в Москві.

Згодом, 28 березня 1990 р., Верховна Рада Союзу РСР прийняла Закон «Про внесення змін до Закону СРСР «Про загальний військовий обов'язок»», в якому змінила порядок призову та звільнення від служби в армії у напрямку його централізації. кампанія та звільнення в запас починалися на основі указу Міністерства оборони СРСР, то в редакції 1990 р. це питання вирішувалося лише Радою міністрів СРСР.

Проте 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила «Декларацію про державний суверенітет України», в якій визначення порядку проходження військової служби визнала лише за собою.

30 липня 1990 р. Верховна Рада ухвалила постанову «Про проходження термінової військової служби громадянами Української РСР та використання працівників правоохоронних органів республіки», згідно з якою Раді міністрів було доручено протягом місяця забезпечити повернення до постійного місця служби працівників правоохоронних органів республіки, які беруть участь в охороні громадського порядку та локалізації міжнаціональних конфліктів в інших регіонах країни.

Крайньою датою повернення українських військовослужбовців було визначено 1 грудня 1990 р. Окремо наголошувалося на порядку переведення громадян, які проходили термінову військову службу, з районів, де відбувалися міжнаціональні конфлікти, на територію України та встановлено новий порядок призову на військову службу. Починаючи з 15 вересня 1990 р., слід здійснювати призов у ​​військові частини, розташовані на території України.

Втім, детальний механізм реалізації ухвали налагодженим не був. Верховна Рада апелювала до уряду про незадовільне виконання її постанов. У свою чергу, уряд вказував на суперечливість нових законів, які не відповідали загальносоюзному законодавству. З метою реалізувати концепцію побудови української армії було створено постійну комісію при Верховній Раді з питань зовнішньої та внутрішньої безпеки. Її очолив Василь Дурдинець.

Для координації роботи з Міністерством оборони СРСР та його органами управління на місцях з питань призову громадян на дійсну військову службу, забезпечення взаємодії з військовими комісаріатами, місцевими радами народних депутатів та відповідними громадськими об'єднаннями при Раді міністрів УРСР 13 вересня 1990 р. було створено Комітет зі зв'язків із міністерством оборони СРСР.

Центральний апарат складався з відділу з питань збройних сил та відділу зв'язків із військовими комісаріатами. Основним його завданням було виконання ухвали Верховної Ради Української РСР від 30 липня 1990 р. «Про проходження термінової військової служби громадянами Української РСР та використання працівників правоохоронних органів республіки за її межами».

Вже 27 листопада 1990 р. Верховну Раду СРСР відвідав начальник Генштабу Збройних сил СРСР Михайло Моїсеєв. Під час виступу російський генерал розкритикував українські закони щодо проходження військової служби громадянами СРСР. Антиукраїнські плани Москви стали явними 1 грудня 1990 р., коли було опубліковано указ президента СРСР Михайла Горбачова «Про деякі акти з питань оборони, ухвалені в союзних республіках». У ньому наголошувалося, що ухвали Верховної Ради УРСР ставлять під загрозу обороноздатність СРСР.

Для порозуміння із союзним керівництвом 10 жовтня 1990 р. Верховна Рада України направила до Москви делегацію на чолі з Володимиром Гриньовим. Але союзний центр не сприймав вимоги українських депутатів. Верховна рада СРСР визнала рішення республіканських парламентів такими, що мають негативний вплив на соціально-політичне становище в країні. Як рішення протистояння пропонувалося укладання двосторонніх угод, які базуватимуться на чинному законодавстві СРСР.

Незважаючи на проголошену «Декларацію про суверенітет України», процеси формування її військових структур відбувалися повільно. Тому преса тих часів називала армію «бастіоном застою». Через бойкот весняного призову керівництво Збройних сил СРСР було змушене призвати на військову службу осіб, які мали судимість, що становило близько 3% від загальної кількості військовослужбовців. Тоді деякі обласні ради України ухвалили не вважати дезертирами військовослужбовців, які отримали моральні та фізичні ушкодження, спричинені нестатутними відносинами, та самовільно залишили місце служби.

Тому 8 вересня 1990 року Організація солдатських матерів України до резолюції першого з'їзду звернулася до президента СРСР, голови Ради міністрів СРСР, міністра оборони, голови Верховної Ради УРСР з вимогами реформування збройних сил на основі запровадження принципу добровільного призову. Учасниці вимагали створити комісію Верховної Ради щодо розслідування фактів загибелі громадян України під час проходження термінової служби.

Організація опублікувала заклик до суверенних республік з проханням відкликати військовослужбовців із місць проходження служби на свою територію. Під час Революції на граніті у жовтні 1990 р. студенти вимагали реформ в армії та забезпечення проходження термінової військової служби громадянами України за межами республіки лише за добровільною згодою.

Вже у листопаді 1990 р. у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській, Донецькій, Дніпропетровській, Полтавській, Херсонській та Чернігівській областях функціонували численні дружини громадської самооборони, служби безпеки, відділи правопорядку.

До їх функцій входили охорона учасників мітингів та опір правоохоронним органам у разі агресії. До найбільш мобільних та дієздатних належали «Варта», створена Львівською філією НРУ, івано-франківська «Служба безпеки» СНУМ, «Група охорони прапора» Української міжпартійної асамблеї у Києві, «Карпатське братство УПА» тощо.

Практичні кроки у напрямку розвитку українських збройних сил було зроблено 28 квітня 1991 р., коли Верховна Рада створила Комісію з питань оборони та державної безпеки, до складу якої входило 27 народних депутатів на чолі з Василем Дурдинцем. 5 червня 1991 р. в уряді з'явилася посада державного міністра з питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуацій УРСР. Її зайняв Євген Марчук.

Однак російська комуністична верхівка не збиралася втрачати монопольний вплив на армію. 22 червня 1991 р. було прийнято «Указ президента СРСР про затвердження положення про військові ради у Збройних силах СРСР, військах Комітету державної безпеки СРСР, внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ СРСР та залізничні війська».

Відповідно до його положень, військові ради у складі від 5 до 13 осіб ставали постійно діючими колегіальними органами військово-політичного керівництва, які представляли президента СРСР у кожній групі військ. Вони несли відповідальність за функціонування всіх військових структур у регіонах країни та взаємодію з державними та місцевими органами влади.

Слід зазначити, що московський проект нового союзного договору формально передавав здійснення заходів щодо організації та забезпечення охорони громадян та встановлення призову та проходження військової служби, а також вирішення питань, пов'язаних із військом, у сферу спільного ведення союзу та республік. Але ухвалення 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України «Акт проголошення незалежності України» та закон «Про військові формування в Україні» підпорядковували всі військові підрозділи, дислоковані на території країни, Верховній Раді України.

Навіть тоді союзне керівництво неіснуючої держави продовжувало протистояти розвитку національних збройних сил України. Верховна рада Російської Федерації 4 і 14 листопада 1991 р. ухвалила рішення про збереження Міністерства оборони як міждержавного органу управління всіма військами колишнього Радянського Союзу. Проте 6 грудня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила введення в дію закону «Про Збройні Сили України», який став основою створення армії незалежної держави.

Отже, становлення Збройних Сил України межі 80-90-х гг. ХХ ст. пройшло складний шлях від "бастіону застою" до гаранта її незалежності. Етапами цього процесу було формування загонів оборони національних антикомуністичних товариств та партій, утворення дружин охорони правопорядку, підпорядкованих новообраним демократичним радам тощо. Зазначений перебіг подій завершився українізацією радянських військ, дислокованих на українських землях після відновлення державної самостійності України.