Тисячі злочинців вважають за краще перебратися з тюремних бараків у окопи на передовій. Рекрутери наввипередки вербують їх у свої бойові бригади.
За місяць, що пройшов з початку мобілізації засуджених, кожен дев'ятий із близько 27 тисяч ув'язнених українських виправних колоній достроково вийшов на волю "для безпосередньої участі в обороні країни". Щоправда, “свобода” – не зовсім слушне слово для цих трьох тисяч чоловіків: під конвоєм Нацгвардії звільнених спочатку везуть до найближчого військкомату підписувати контракт із ЗСУ, а звідти – на навчальні полігони. Там із вчорашніх злочинців куватимуть майбутніх штурмовиків, щоб потім відправити на передову – мабуть, до кінця війни.
Довгоочікувана можливість для ув'язнених піти на фронт
Багато хто з них з перших днів повномасштабного вторгнення РФ в Україну просився на фронт – у тюремної адміністрації, департаменту кримінальних покарань Мін'юсту, депутатів та правозахисників. Однак раніше закон забороняв служити в армії засудженим до позбавлення волі або навіть умовного покарання.
У виняткових випадках президент України Володимир Зеленський окремими указами милував ув'язнених ветеранів АТО – за 2022 рік таких було 363 особи. Ще кілька сотень людей, чиї справи ще не встигли розглянути суди, у перші місяці після вторгнення випустили до казарм зі слідчих ізоляторів. Але потім мобілізація ув'язнених зупинилася.
“Тоді в Росії Пригожин (Євген Пригожин, засновник приватної військової компанії “Вагнер”. – Ред.) саме почав вербувати за зонами рецидивістів у “Вагнер”. Потім було їх міноборони зі “Штормом Z” (штурмові загони російської армії, які теж складаються переважно з ув'язнених. – Ред.). Ми чисто з моральної точки зору не могли собі дозволити робити щось подібне”, – пояснює голова парламентського комітету питанням правоохоронної діяльності Сергій Йонушас.
Наприкінці травня 2024 року на залитому сонцем дворі однієї з виправних колоній Київщини він разом з іншими розробниками довгоочікуваних змін до військового та кримінального законодавства розповідає журналістам про перші результати мобілізації ув'язнених на фронт. “За два тижні ми отримали по всій країні 4564 заяви від засуджених. Це вже більше, ніж ми загалом планували”, – зізнається заступник міністра юстиції Олена Висоцька.
Мобілізація ув'язнених: армія не для кожного
Процес розгляду клопотань від ув'язнених займає до тижня, задовольняють у середньому два із п'яти. Ув'язнених з каліцтвами, хворих на ВІЛ або туберкульоз відсівають ще в медчастині колонії. Її ж адміністрація визначає, чи ув'язнений підпадає під нові умови дострокового звільнення.
Йдеться насамперед про вчинений ним кримінальний проступок – після запеклих дебатів депутати домовилися не брати до армії засуджених за злочини проти нацбезпеки, тероризм, навмисне вбивство двох чи більше осіб чи замах на правоохоронця чи військового, п'яну ДТП із летальним кінцем, сексуальне насильство та особливо тяжкі корупційні правопорушення.
До тих, хто пройшов первинний відбір, допускають кадровиків із окремих бригад ЗСУ. У розмовах з DW армійці неодноразово підкреслювали принципову відмінність таких зустрічей від мобілізації в російських в'язницях: мовляв, ми не агітуємо ув'язнених йти на війну, а рекрутуємо свідомих добровольців.
Підібравши собі місце подальшої служби, засуджені проходять стандартну військово-лікарську комісію. На пригодних зрештою чекає місцевий суд, який і приймає рішення про дострокове звільнення. Слухання зазвичай займають лічені хвилини, судді обмежуються кількома питаннями до ув'язненого з відеозв'язку або взагалі розглядають справу без нього.
Станом на вівторок, 18 червня, у судовому реєстрі оприлюднено понад 2800 ухвал про розгляд таких клопотань, переважно позитивних. Перша справа 36-річного харківського маляра Олександра Б. привертає увагу іронією долі.
Засуджений за ухилення від мобілізації до трьох років позбавлення волі, він оскаржив вирок у Верховному суді, але після місяця у Першотравневій виправній колонії №117, відомої суворою дисципліною та жорстокістю охорони, сам попросився до армії. 20 травня він був достроково звільнений судом і вже проходить підготовку у тренувальному центрі.
Турне рекрутерів колоніями
“Дуже багато в нашій країні людей, які мали б сидіти, але чомусь – на волі. І багато людей у в'язниці, які мали б бути на волі. В'язниця є звичайним середньостатистичний зріз українського населення”, – філософствує командир другого штурмового батальйону Третьої штурмової бригади Дмитро Кухарчук. Восени 2021 року він і сам провів за ґратами три місяці за підозрою у побитті поліцейського на політичному мітингу.
В останній день весни 2024 року ми зустрічаємось під стінами однієї із виправних колоній у Черкаській області. З білого позашляховика за 34-річним комбатом вискакують бригадні психолог, відеооператор та боєць, значно старший за інших, манера спілкування якого видає в ньому знавця кримінальної субкультури та тюремної етики. Рекрутингова група розраховує завербувати кілька десятків ув'язнених, які “мотають” тут зазвичай уже не перший термін.
“Ми, щоправда, пізно приїхали. Але, знаєте, Третю штурмову взагалі спочатку не хотіли включати до переліку бригад, яким можна набирати в'язнів”, – скаржиться Кухарчук.
У альтанці поряд із прохідною колонією курять ще двоє військових у простенькому затертому “пікселі”. Кадровики 28-ї механізованої бригади з Одеської області – також у рекрутинговому турі колоніями центральної України. І теж відстають – бо їх також не включили до переліку “бригад для ув'язнених”.
Хтось там щось наплутав, і наших просто не пускають до ув'язнених. Кажуть: вербуйте у себе на півдні, – скаржиться вже не молодий старець Віктор Лях. – А де мені людей брати, якщо у нас на передку 15 людей кілометр траншеї тримають?!
Керівники цієї колонії, схоже, теж не в захваті від візиту рекрутерів. Після нетривалої суперечки на прохідній військових, зрештою, ведуть на зустріч із потенційними бійцями. Кореспондентів DW, незважаючи на попередню домовленість, у “зону” не пускають. “Зрозумійте, ми відповідальні за безпеку ув'язнених. Як росіяни побачать, що тут вербують до ЗСУ, так одразу “шахеди” прилетять”, – виправдовується начальник колонії, беручи обіцянку не згадувати її повну назву та місцезнаходження.
Питання мотивації ув'язнених
Рекрутери повертаються за кілька годин трохи розчаровані. Віктор Лях сагітував до себе 18 ув'язнених. Дмитро Кухарчук відібрав із 40 добровольців 17 осіб.
“Якби ми заходили перші, то набрали б більше. Я вважаю, що Третя штурмова заслужила першочергове право – тому що ми один із небагатьох підрозділів, який знає, як працювати з засудженими, розуміє їхню психологію та мораль”, – зазначає Кухарчук.
Морально-психологічний стан, готовність до війни, мотивація майбутнього бійця важливіша за вантаж злочинів минулого, запевняє комбат. “Люди, яких ми зустрічаємо тут у колоніях, хочуть, щоб їм не було соромно колись дивитись у вічі своїм дітям. Хочуть можливість сказати: під час війни я не сидів у в'язниці, а захищав країну”, – додає він.
Ватажок черкаських футбольних ультрас Кухарчук стояв біля витоків “Азова” – тоді ще праворадикального добробату – та політичної партії “Національний корпус”. Загальну для цих рухів внутрішню культуру бойового братства перенесли і до Третьої штурмової бригади, вважає комбат. Саме вона здатна швидко витіснити кримінальну мораль та перевиховати навіть професійних злочинців, упевнений Кухарчук.
Де служитимуть колишні в'язні – разом з іншими чи у спецпідрозділах?
Тож у Третьій штурмовій категорично відкидають одну з вимог нового закону до організації служби колишніх в'язнів – що ті мають нести її в окремих спецпідрозділах. “Ми не робитимемо жодних штрафних рот, це неприпустимо. Навпаки, маємо успішний досвід розпилення з мобілізованими. Пара чоловік на кожне відділення, п'ять-шість на взвод – цього достатньо, щоби поповнити наші ряди та безпечно інтегрувати новобранців”, – вважає Кухарчук.
Однак, наприклад, у П'ятій штурмовій бригаді планують протягом кількох наступних місяців сформувати із колишніх ув'язнених окремий батальйон на 600-800 осіб. Можливо, навіть зі своїми командирами із засуджених офіцерів. “Вкрай не вистачає особового складу. І, враховуючи нове законодавство, свіжих мобілізованих із ТЦК доведеться ще почекати. Так ми хоча б закриємо дірку”, – пояснює заступник командира, який просто представляє Владислав.
У минулому прокурор, однак, не схильний сприймати новобранців з числа ув'язнених як злочинців, які уникають покарання. “Ми співпрацюємо із тими, хто мотивований. Хто хоче виконувати свій обов'язок”, – запевняє Владислав. При цьому він усвідомлює: ризик втечі вчорашніх ув'язнених із військової частини чималий, а ловити їх не буде кому. А тому обіцяє заслати майбутній батальйон на таку складну ділянку фронту, звідки сам “на броньовику ледве виїхав”.
До П'ятої штурмової вже записався 23-річний киянин Віталій Я. – один із ув'язнених, яких керівництво колонії привело на прес-конференцію з авторами закону про мобілізацію засуджених. Восени 2020 року луцька поліція затримала його із великим пакетом синтетичних стимуляторів. Чоловік стверджував, що тільки пересилав поштою чужі посилки, але суд не врахував каяття та новонароджену доньку і запроторив його за ґрати на сім років за збут особливо великої партії наркотиків.
“Я хотів на війну ще коли суд йшов, але сказали, що не візьмуть. Ось, відсидів уже два роки, але щойно ухвалили закон, то написав заяву. Я розумію: в армії доведеться служити до кінця війни. Але мені здається, там все ж таки буде краще, ніж у в'язниці”, – сподівається Віталій у розмові з DW.
Багато ув'язнених вичікують
21-річний студент-археолог із Черкас Ігор Ц., теж засуджений за поширення наркотиків, не поспішає наслідувати приклад Віталія. “Є певні побоювання, – зізнається він у розмові із DW. – Хотілося б більше розуміти, на яких умовах та що буде далі. Побачити, що буде з першою хвилею мобілізації, а вже на цьому досвіді прийматиме рішення”. Щоправда, і термін у чоловіка менший – його спіймали на дрібній торгівлі наркотиками та дали трохи більше трьох років. У колонії він працює на виробництві "зубів дракона" - бетонних перешкод для ліній оборони - і сподівається таким чином заслужити право на дострокове звільнення вже через рік.
Багато засуджених зайняли подібну вичікувальну позицію через досить невизначені умови майбутньої служби, ділиться із DW зібраними відгуками голова правозахисної організації “Захист ув'язнених України” Олег Цвілий. Два роки він лобіював можливість для ув'язнених піти в армію, але зараз розчарований деталями закону, прийнятого, на його думку, поспіхом. “Ув'язнені у колонії – як павуки у банку. І в ці ізольовані спецпідрозділи вони цілком імовірно перетягнуть усі свої конфлікти, субкультурну ієрархію та взаємну ворожість”, – прогнозує правозахисник.
Кримінальна субкультура в українських в'язницях
За словами Цвілого, кримінальна субкультура так званих злодіїв у законі досі займає важливе місце всередині української пенітенціарної системи. У більшості колоній вона є основою самоврядування засуджених, яка існує в хиткому балансі з офіційним режимом адміністрації. Її неписані правила - сформовані століття тому "поняття" - містять чітку заборону на службу в армії для "чесних арештантів", тобто професійних злочинців. Порушення цієї заборони частиною кримінального світу під час Другої світової війни призвело до кривавого конфлікту всередині радянського ГУЛАГу, відомого як “сучої війни”.
Нинішня агресія РФ проти України теж призвела до конфлікту навколо старих понять, розповідає Цвілий. Тлумачити їх у конкретній ситуації через звані письмові “прогони” мають право “злодії у законі” – авторитетні представники організованої злочинності. Один із таких “злодіїв”, Сергій Лисенко, відомий як Лера Сумський, який останні роки проживає за кордоном, ще на початку повномасштабного вторгнення закликав український криміналітет стати на захист держави. "Він аргументував це іншою нормою - обов'язком "чесного злодія" вдарити у відповідь на напад", - пояснює Олег Цвілий.
Втім, подальшу участь деяких "злодіїв у законі" у вербуванні російських ув'язнених у ПВК "Вагнер" та загони "Шторм Z" різко розкритикували інші кримінальні авторитети, повідомляло спеціалізоване інформагентство Prime Crime, посилаючись на поширені всередині кримінального світу "прогони".
“Я вчора начальнику у “Білці” кажу: пусти мене до “злодія” на 10 хвилин перетерти, я йому все розтлумачу, – розповідає DW Дато, той самий знавець кримінальної етики з Третьої штурмової. – Щоб “прогін” зробив зекам за Україну воювати. Та де там…” Після деякого розтлумачення стає зрозуміло: йдеться про Білоцерківську колонію №35, де відбуває покарання 32-річний громадянин Грузії Гіоргі Кіладзе, “злодій у законі”, відомий як Гега Озургетський. Формально Гега – чи не найавторитетніший в'язень в Україні, і його письмове повчання могло б вплинути на багатьох ув'язнених.
У лютому 2022 року під загрозою російського наступу керівництво Менської колонії на Чернігівщині відпустило на волю його та ще кілька десятків засуджених. Майже всі вони одразу ж приєдналися до загонів тероборони, Кіладзе ж за кілька місяців зловили на румунському кордоні та окремо судять за втечу.
Мобілізацію засуджених опираються не лише кримінальні авторитети, а й керівництво виправних колоній, розповідає Олег Цвілий. “Фінансування цих зон залежить від кількості ув'язнених, до того ж багато хто з них працює на внутрішньому виробництві, яке приносить начальникам чималі прибутки”, – каже правозахисник. Він розповідає скарги ув'язнених на корупцію: адміністрація нібито вимагає хабара за подання клопотань про дострокове звільнення, натякаючи на майбутні високі бойові за службу на передовій.
І все ж таки автори ініціативи про мобілізацію ув'язнених сповнені оптимізму. Міністр юстиції Денис Малюська оцінює “мобілізаційний потенціал” колоній у 20 тисяч чоловіків і не виключає скорочення у майбутньому обмежень щодо скоєних злочинів та навіть розширення дії закону на засуджених жінок.
