Поки ситуативних технократів та системних корупціонерів у владі не замінять озброєні національною ідеєю фахівці, держава стоятиме навколішки.
Реформатори у нас — це «мейнстрімна бульбашка», яка концентрує свої зусилля на консервації сировинної моделі, нераціонального природокористування та втрати країни людського капіталу. Це відбувалося весь час, починаючи із серпня 1991 року.
Найбільш небезпечний неоколоніалізм зараз — біосферний чи точніше — антропосферний, який полягає у відчуженні об'єкта неколоніального впливу частини його антропосферного потенціалу. Тобто життєвий простір.
Яскравим прикладом такої політики є квоти на викиди вуглецю та податок на «вуглецевий слід». Наприклад, внаслідок «зеленого податку», країни, що розвиваються, втрачають істотну частину горизонту для власного розвитку.
Хоча всім зрозуміло, що найбільші забруднювачі та користувачі біосферного потенціалу планети — це саме розвинені країни, а не ті, що розвиваються. Антропосферний колоніалізм є найвищою стадією колоніальних практик.
Він перевершує «літосферний колоніалізм» (використання чужих надр), гідросферний неоколоніалізм (використання водних ресурсів — це ще попереду) та атмосферний неоколоніалізм (ті ж викиди вуглецю та їх квотування). Тобто антропосферний колоніалізм поєднує всі зазначені вище підвиди неоколоніальних практик.
Наприклад, консервація монокультурного аграрного укладу в Україні. Це і літосферний колоніалізм (виснаження родючості землі внаслідок вирощування монокультур — кукурудзи, соняшнику, ріпаку).
Отруєння населення та біосфери гербіцидами, забороненими в Європі гліфосатом. Це і гідросферний неоколоніалізм, коли при видобутку того ж літію виснажуються водні ресурси.
В Україні — це виснаження водних ресурсів у птахівництві і в тому ж монокультурному аграрному укладі. Експорт кукурудзи - експорт поживних речовин (земля + добрива) та вологи (водні ресурси).
Атмосферний неоколоніалізм — це коли ти продаєш свої квоти на викиди вуглецю і купуєш імпортні автомобілі за ці гроші. Звичайно, добре бути Тайванем чи Південною Кореєю, які відмовилися від аграрного устрою, виснаження своїх природних ресурсів та втрати людського капіталу.
Коли ж ти виробляєш умовно чіпи, то земля не виснажується, водні ресурси не губляться, а твоя атмосфера не забруднюється. І твій людський капітал лише покращується…
Що цікаво, ці дві названі азіатські країни знаходяться у західній глобальній системі розподілу праці, але вони перестали бути об'єктом неколоніальних практик. Хоча після громадянської війни (1950-1953), консультанти зі США пропонували Південній Кореї сконцентруватися на аграрно-сировинній спеціалізації: «три білих» (цукор, рис та борошно) плюс цінна мінеральна сировина (нікель, кобальт).
Тому неколоніалізм — це не приречення та не глобальний фатум, який невблаганно чатує на бідні, сировинні країни. Це насамперед мова про зрілість нації та її політичні еліти.
Чи зможуть вони скласти іспит на управління своїми активами чи ні? І тоді чи шлях Південної Кореї чи, як казав древній київський літописець: «Земля наша багата й порядку у ній немає… приходьте правити і володіти нами…».
