Після Шуфрича двоє кандидатів змагаються за посаду голови Комітету зі свободи слова

Найближчим часом Рада збирається обрати нового голову комітету, і за традицією цю посаду відведено опозиції. Таким чином, нового голову комітету буде обрано з-поміж представників опозиції.

Верховна Рада, нарешті, зробила перший крок до заповнення вакансії голови комітету зі свободи слова. Це місце спорожніло ще у вересні після того, як його попередній глава Нестор Шуфрич, який раніше представляв у парламенті заборонену нині ОПЗЖ, був затриманий за звинуваченням у держзраді. І лише тоді Верховна Рада оперативно звільнила одіозного нардепа з посади голови Комітету.

Минуло більше двох місяців, як парламентарі згадали про кадрову дірку в не самому «ласому» комітеті (досі обов'язки голови виконував там «слуга» Євген Брагар). У Раді було послідовно зареєстровано дві постанови про висування кандидатів на посаду, звільнену після Шуфрича. Обидві пропозиції традиційно для цього комітету – від опозиції. Перша – від фракції Голос, що запропонувала нардепа Ярослава Юрчишина. Друга – від «Європейської солідарності», яка делегує нардепа трьох скликань («Удар», БПП, «ЄС») Ростислава Павленка. Показово, що обидва претенденти не входять до комітету, який планують очолити, і ніколи не мали безпосереднього відношення до медіа (як і Шуфрич). Юрчишин – ексвиконавчий директор антикорупційної організації «Трансперенсі Інтернешнл Україна», перший заступник голови Комітету з антикорупційної політики. Павленко – політолог, екс-заступник голови Адміністрації президента Порошенко, член комітету з питань освіти, науки та інновацій.

Розгляд цього питання регламентним комітетом у середу завершився міні-скандалом. Комітет підтримав постанову про винесення до сесійної зали кандидатури Юрчишина шістьма голосами (чотири – від «слуг народу», по одному – від «Батьківщини» та «Платформи за життя та мир»). При цьому ухвала щодо Павленка комітетом навіть не розглядалася. Прогнозовано це викликало шквал емоцій у Європейській солідарності. Павленко за гарячими слідами звинуватив владу в «неспортивній» поведінці та «сегрегації за партійною ознакою». Співголова фракції «ЄС» Ірина Геращенко заявила, що за всієї поваги до Юрчишина частина «Голосу» «підспівує» Офісу президента: а саме проголосувала за виділення мільярдів бюджетних гривень на олігархічні канали в рамках телемарафону та допомогла віддати канал «Рада» «в лізинг» . Геращенко зазначила, що її фракція наполягатиме на розгляді у залі двох ухвал, незважаючи на рішення комітету. Втім, навіть якщо керівництво Ради піде назустріч «ЄС», шанси Павленка, які й раніше здавалися скромними через гострий конфлікт партії Порошенка з Банковою, тепер стають примарними. Остаточне голосування у сесійній залі може відбутися вже цього тижня.

"Головком" ще до засідання регламентного комітету попросив обох претендентів на крісло голови комітету зі свободи слова відповісти на список питань. Нас цікавило, як нардепи збираються виводити цей комітет із комою, у чому бачать основні загрози для українського медіапростору та кого вважають головним ворогом свободи слова в країні.

«Переважна більшість громадян не отримує інформації з телемарафону»

Ярослав Юрчишин, фракція «Голос»

Ваша біографія не пов'язана безпосередньо з діяльністю у сфері медіа. Чому фракція саме вас вирішила делегувати на цю посаду, а ви погодилися?

Насправді, ключовим аспектом роботи комітету свободи слова є захист прав журналістів з двох аспектів. Перше – це доступом до інформації, пов'язаний, зокрема, з контролю над виконанням закону про доступом до публічної інформації. Друге – це захист прав, пов'язаних із професійною журналістською діяльністю. Це вже певний правозахисний напрямок і те, з чим активно працював у сфері боротьби з корупцією. Та й загалом антикорупційна діяльність на міжнародному рівні розглядається саме як правозахисна. Ще коли я був виконавчим директором «Трансперенсі Інтернешнл Україна», у нас був не один спільний проект із різними об'єднаннями журналістів, тож мені ця сфера зрозуміла.

Керівник комітету – це найбільш адміністративна посада з управління та організації процесів. А саме професійний компонент завжди можна докооптувати через створення реальної експертної ради при Комітеті. У ньому зараз є Сергій Швець, який має медійний бекграунд і, власне, саме медійна складова в роботі комітету не повинна бути проблемою.

У Верховній Раді є єдина фракція, яка не має керівника комітету – «Голос», у той час як у тієї ж «Батьківщини» принаймні є представництво у президії Верховної Ради, у «Європейської солідарності» – головування у комітеті з євроінтеграції. Тому логічно, що коли звільнилася позиція голови Комітету зі свободи слова, ми як опозиційна партія на неї претендуємо.

Які ви бачите основні проблеми у сфері свободи слова? Чи достатньо в українців доступу до інформації, щоб скласти об'єктивну картину того, що відбувається?

Найбільша проблема в тому, що проблемами журналістів та журналістики останнім часом ніхто не займався. У нас є полонені журналісти, які періодично піддаються тиску через їхню професійну діяльність (з останніх – Михайло Ткач, Наталя Лігачова), – і немає парламентського контролю за цим. Комітет зі свободи слова був суттєво урізаний у повноваженнях, тому регулювання медіасфери переважно передано Комітету з питань гуманітарної політики.

Але ми маємо новий виклик, створений недалекоглядною політикою у сфері інформації – це невисока якість офіційного медійного продукту. Переважна більшість громадян черпає інформацію з «телеграм»-каналів, найгірше – анонімних. Це значно спрощує процедуру маніпулювання російською пропагандою. Ця тема критично потребує осмислення, і тут мають бути знайдені механізми не суто каральні, а баланс з журналістським середовищем. Щоб знайдені механізми сприяння верифікації джерел інформації, не розглядалися як цензура та настання свободи слова. Остання, нагадаю, є однією з базових свобод, яка моніториться у процесі виконання вимог щодо права бути членом Євросоюзу.

Як же ви реанімуватимете роботу цього комітету, який занепав за останні роки? Якими будуть ваші перші кроки на посаді?

Найпершими будуть ініціювання зустрічі з об'єднаннями журналістів, перезапуск Експертної ради, підготовка кроків спільно з журналістськими середовищами на кількох напрямках – контроль справ про перешкоджання журналістській діяльності, сприяння звільненню полонених журналістів, пошук механізмів ефективного доступу до інформації в умовах воєнного стану та гарантування якіснішого балансу. інформації. Ключовим партнером я бачу асоціацію об'єднання журналістів, організації, що працюють у сфері моніторингу медіа. У принципі, цей сектор досить активний. Українські розслідувачі досить часто є партнерами міжнародних мереж журналістських розслідувачів. Я думаю, що цілком реально повернути комітету функції основного майданчика для комунікації журналістів, медіа та влади.

Сприяння більш збалансованому інформуванню, звичайно, не можна робити будь-якими методами втручання влади в редакційну політику, але водночас має бути комунікація, роз'яснення та сприяння певним організаційним моментам як прозоріша система акредитації на лінії розмежування. Зараз комунікація з новою комунікаційною командою Міністерства оборони на чолі з паном Іларіоном Павлюком є ​​досить ефективною, і вона сама розуміє цей виклик і готова сприяти. За допомогою комітету можна напрацювати систему і зрозумілу журналістам, і захищену з погляду військових. І є ще багато моментів, у яких доцільні парламентські контрольні функції.

Навряд чи комітет матиме велику кількість законодавчих ініціатив, але якщо, наприклад, певні органи влади не будуть систематично надавати відповідну інформацію, на це треба звертати увагу і застосовувати функції парламентського контролю.

Чи вимагатимете повернення комітету повноважень, які у нього урізали у 2019 році і передали до комітету з гуманітарної та інформаційної політики?

Думаю, що насамперед їх урізали, бо головою Комітету став Нестор Шуфрич. Бо хто прийде до Шуфрича із захисту прав журналістів, окрім каналів експулу Медведчука? Спочатку потрібно розібратися з тими можливостями та обов'язками, які є в межах комітету, а показавши ефективність роботи, звісно, ​​можна буде переходити і до наступних кроків.

Я розмовляв із пані Світланою Остапою, яка зараз очолює Наглядову раду «Громадського». Вона проводила моніторинг роботи комітету свободи слова кілька скликань поспіль керівників різних політичних сил. І вона пояснювала, чому відбулася переорієнтація журналістського середовища на гуманітарний комітет і чому в гуманітарному комітеті через величезну кількість інших напрямків (розвиток книговидавництва, мовна політика, музейна справа тощо) журналістика не займатиме того місця, на якому має бути , як у профільному комітеті

На цьому етапі я справді думаю співпрацювати з комітетом з гуманітарної політики. Ймовірно, будуть спільні комітетські засідання щодо повноважень, що перетинаються, а далі знайдемо варіант оптимального розподілу обов'язків. Якщо з часом потрібно буде для більшої ефективності ставити питання про повернення повноважень, звісно, ​​ставитимемо. Але чи це буде зроблено – це більше політичне рішення.

Чи має бути цензура у ЗМІ під час війни? Якщо так, то де має проходити її межа?

Цензури не повинно бути в принципі, тому що це є неефективним явищем. Заборона говорити про щось породжує лише прагнення говорити більше. Досягнення цієї заборони можливе лише каральними методами і для влади це призводить до одного результату – ситуація з Резніковим це продемонструвала дуже чітко.

Щодо обмежень – не можна розповідати, де знаходяться наші військові частини, яким зв'язком вони користуються, хто відповідає за певні операції… До іншої незакритої інформації доступ має бути абсолютно конкурентним. Під час війни більше вимог до безпеки та верифікації інформації, але якщо людям просто обмежити доступ до неї, то її шукатимуть там, де вона є, але швидше за все неверифікована. Наприклад, сьогодні ми бачимо зростання популярності «телеграм»-каналів.

Питання врегулювання «телеграма», оголошене чи не загрозою нацбезпеці, порушується і на рівні Нацради з питань телебачення і радіомовлення, і Ради безпеки… Як, на вашу думку, потрібно його вирішувати?

Якщо це загроза нацбезпеці, то який рівень загроз вона представляє і як її протидіяти – це предмет переказу швидше спецслужб. Але потрібно проаналізувати ті інформаційні кампанії з боку російської пропаганди, які вже проводилися через телеграми. І зрозуміти, на якому етапі держава може втручатися та як вимагати більшої верифікації інформації. Хоча тут багато залежить не так від держави, як від розуміння людьми, що шкідливість від швидкої неперевіреної інформації часто перебуває на рівні шкідливих звичок типу тютюнопаління чи необмеженого вживання алкоголю. Тобто це впливає на інші показники життєдіяльності. Загалом питання верифікації інформації із соціальних мереж є нагальним не лише для України. Тому дуже важливо вивчати міжнародний досвід, обмінюватися досвідом інших країн регулювання цієї сфери. Так, зараз слухання з цієї теми відбуваються в Європарламенті… Нам в Україні потрібно включитися до цих трендів з урахуванням того, що у нас загроза ще вища.

Саме комітет може проводити робочі зустрічі з представниками традиційних медіа, інтернет-сайтів, офіційних адекватних телеграм-каналів. І в результаті можна зрозуміти які обмеження чи вимоги до верифікації інформації можна встановити в українському законодавстві як певний обов'язок. Комітет також може заслухати інформацію від Служби безпеки та отримати пропозиції від неї. Ми в парламенті вже мали такий приклад під час дискусії про російську агентурну мережу під виглядом релігійної організації так званого Московського патріархату. Тобто під дахом комітету можна зібрати усі зацікавлені сторони та виробити політику, як можна на проблему реагувати.

Хто зараз є найбільшим ворогом свободи слова у країні?

Неякісна інформаційна політика, яка намагається за радянським шаблоном дотримуватися принципу заборон та обмежень замість формування якіснішої комунікації на конкурентних засадах. Українська влада досі діє за принципом, що краще про проблему замовчати, ніж вийти з активної позиції та прокомунікувати помилку та шляхи її вирішення. Ця системна проблема дісталася нам у спадок від Радянського Союзу, і, на жаль, дуже багато хто грає в цій парадигмі.

Чи можна говорити, що вже вирішено проблему олігархічного впливу на інформпростор?

Тимчасово цю проблему урізано, але не вирішено. Провідні телеканали зараз об'єднані в Єдиний телемарафон та держава під час війни фактично отримала можливість впливати на політику цих каналів. Але вони все одно залишаються у власності фінансово-промислових груп і не перетворилися на цивілізовані бізнес-корпорації зі спостережними порадами та незалежною редакційною політикою. Але війна дає шанс це питання нормально опрацювати, і певні кроки вже в цьому напрямку зроблено.

Що далі робити із телемарафоном? Особливо зараз, коли вже всім стало очевидно, що він за бюджетні кошти просто тримав глядачів у надто рожевому міхурі?

Як і від будь-якого механізму інформації, від марафону потрібно добиватися якіснішого уявлення. Те, що він не монополія, показують факти, що переважна більшість громадян не черпає інформацію з цього джерела. На жаль, для тих, хто його замислював. Тому потрібно дбати про його якість, його видозміну, щоб він виконав ті функції ключового комунікаційного каналу, для чого й створювався.

Ви ведете переговори з парламентськими силами щодо підтримки своєї кандидатури?

Якісь неофіційні комунікації, звісно, ​​відбуваються. Але, гадаю, набагато чеснішим буде офіційний розгляд двох конкурентних вистав у залі, де кожен зможе викласти свою позицію та свій план роботи. Знаючи Ростислава Павленка щодо роботи у громадському секторі та політиці, можу сказати, що його кандидатура цілком гідна. І оскільки за себе голосувати нелогічно, я радо проголосую за свого конкурента.

Замість дискусії суспільству пропонується патока

Ростислав Павленко, фракція «Європейська солідарність»

Ваша попередня біографія не пов'язана безпосередньо з діяльністю у сфері медіа. Чому фракція саме вас вирішила делегувати на цю посаду, а ви погодилися?

Питання свободи слова комплексне – воно стосується і прав людини, і прав журналістів, і режиму існування медіа та підтримки тих свобод, які в Україні боролися дуже довго і які зараз багато в чому потрібно відновлювати. У трьох скликаннях парламенту я боровся за це і на рівні законодавчих пропозицій, і на рівні політичної роботи, тому, гадаю, я маю достатньо знань, контактів та вміння, щоб ефективно виступити на захист свободи слова.

Які ви бачите основні проблеми у сфері свободи слова? Чи достатньо в українців доступу до інформації, щоб скласти об'єктивну картину того, що відбувається?

Влада під різними приводами намагається зменшити свободу слова та доступ громадян до інформації та підмінити це певним ерзацем. Здорова дискусія у суспільстві обмежується, і замість неї пропонується солодка патока. Це небезпечно, бо лише розкриття помилок та робота над ними є однією з переваг демократії над авторитаризмом. Багато разів уже йдеться про те, що маленька автократія не переможе більшої. Її може перемогти лише демократична європейська країна, і свобода слова є однією з дуже серйозних підстав для того, щоб демократія могла виявити свої переваги.

Якщо говорити про конкретні проблеми, то їх багато: починаючи з обмежень у роботі журналістів на зразок їхнього штучного недопуску до кулуарів Верховної Ради, завершуючи такими речами, як викид із цифрового мовлення трьох незалежних від влади телеканалів. Ці канали залишилися в YouTube та кабельних мережах, але недоступні для перегляду у багатьох маленьких селах та містах. Тобто, це об'єктивне обмеження гарантованого права громадян на доступ до інформації.

І, звичайно, головна проблема, що обмежує свободу слова – повномасштабне російське вторгнення. В Україні кримінально карана неузгоджена демонстрація бойової роботи, пересування та розміщення військ тощо. Ми бачимо, що протягом повномасштабного вторгнення ЗМІ та журналісти цілком вміло та відповідально навчилися виконувати ці положення. Але будь-які обмеження громадян щодо доступу до інформації, не пов'язаної з військовими питаннями, надмірні та обмежують можливості демократії виявити свої переваги над авторитаризмом. Потрібно подивитися приклад того ж Ізраїлю, де є уряд національної єдності і всі політики поділяють повноваження та відповідальність за стан справ у країні і при цьому зберігається вільна дискусія на політичні теми за дуже серйозної безпеки.

Як же ви реанімуватимете роботу цього комітету, який занепав за останні роки? Ваші перші кроки на чолі.

Маючи перед очима досвід попередніх голів комітетів, можу сказати, що першим кроком має стати відновлення роботи комітету як майданчика взаємодії між журналістами та політиками. До його роботи потрібно залучати зацікавлених представників усіх парламентських комітетів, виконавчої влади, журналістів, медійних експертів, які мають точно багато питань. Комітет має з формального поєднання кількох народних депутатів, відряджених фракціями, перетворитися на постійно діючу платформу для обговорення проблем та їх вирішення у робочому форматі. Думаю, у такий спосіб можна повернути його до життя.

Чи вимагатимете повернення комітету повноважень, які у нього урізали у 2019 році і передали до комітету з гуманітарної та інформаційної політики?

Здається, це було б логічно з огляду на те, що інформаційна політика безпосередньо пов'язана зі свободою слова. Ми ставитимемо питання про це, але навряд чи більшість і залежні від неї фракції та групи на це підуть. Бачив би одним із факторів ефективності роботи Комітету залучення колег з інших Комітетів, щоб вирішувати питання по суті. А далі, якщо буде очевидною необхідність повернення питань інформаційної політики до ведення цього комітету, гадаю, зможемо цього досягти.

Чи має бути цензура у ЗМІ під час війни? Якщо так, то де має проходити її межа?

Цензуру у нас заборонено Конституцією. Інше ж конституційне положення говорить про те, що право громадян на отримання інформації може бути обмежене лише законом, виходячи з міркувань безпеки громадського порядку та громадського здоров'я, а не президентським указом та не розпорядженням Кабінету міністрів. А дискусії щодо того, як нам краще направити громадські ресурси на організацію оборони, на мою думку, тільки корисні.

Щодо самоцензури у воєнний час, то відповідь на це питання має полягати в рамках редакційної політики ЗМІ та ставлення самих журналістів до того, яку саме інформацію вони з тих чи інших причин не поширюють. Бо погодьтеся, – точно є різниця між поширенням «зради» та відповідальною дискусією про конкретні речі з обов'язковим висновком, що треба було робити натомість.

Питання врегулювання «телеграма», оголошене чи не загрозою нацбезпеці, порушується і на рівні Нацради з питань телебачення і радіомовлення, і Ради безпеки… Як, на вашу думку, потрібно його вирішувати?

Очевидно, є певна небезпека для цього. І секретар РНБО Данилов розповідав, що цей месенджер активно використовується для різних російських ІПЗГ. Просто треба розуміти, що якимись косметичними заходами навряд чи можна чогось досягти, як і простою забороною. Це не питання простого відключення російських соцмереж, як це вдалося зробити у 2017 році – це засіб комунікації відключити набагато складніше.

Саме поширення в «телеграмі» різних точок зору та різних медіа, причому під своїм прапором і під свою відповідальність, могло б допомогти нівелювати небезпеку від анонімних каналів, які поширюють мову ненависті. Важливою тут була б взаємодія різних ЗМІ різних орієнтацій, різноманітних експертів та політиків під спільним знаменником захисту національної безпеки. Одним із завдань комітету зі свободи слова було б знайти ефективний спосіб подолати ці небезпеки, але при цьому з водою не вихлюпнути дитину і не почати робити речі, які завідомо не працюють.

Хто зараз є найбільшим ворогом свободи слова у країні?

Перший ворог – звичайно, Путін та Росія, які прийшли війною ще у 2014 році та продовжили у 2022 повномасштабне вторгнення. Саме з цим пов'язані найбільші проблеми зі свободою слова. А другі – це ті, хто намагається скористатися цією війною для того, щоб замість свободи слова насадити недемократичну та односторонню комунікацію. Звичайно, влада має для цього більше повноважень – саме вони відключають канали, насаджують, по-моєму, телемарафон, що вже давно віджив. З цими діями і слід боротися, захищаючи свободу слова.

Чи можна говорити, що вже вирішено проблему олігархічного впливу на інформпростор?

Олігархія - використання економічного становища для здобуття впливу на владу. Поки що з проведенням телемарафону все сфокусувалося в одну точку, і це питання не тільки не вирішене, а, навпаки, погіршилося. І влада, і олігархи навколо неї об'єднали ресурси для того, щоб усі бачили одну солодку картинку. Ми бачили такі речі в Росії та Білорусі, і однією з перших точок входження для позбавлення олігархів впливу на медіа було б розколювання цього марафону та розведення каналів самостійної мови. Принаймні тоді позиція кожного стане видно і глядачі спокійно зможуть укласти, хто що говорить і чому.

Що далі робити із телемарафоном? Особливо зараз, коли вже всім стало очевидно, що він за бюджетні кошти просто тримав глядачів у надто рожевому міхурі?

Є почуття, що він давно віджив своє. Не треба вже ні спрямовувати туди бюджетне фінансування, ні взагалі зберігати цього єдиного монстра. Журналісти практично всіх медіа досить відповідально підходять до поширення інформації, що особливо стосується питань безпеки. Тому кожне ЗМІ цілком спокійно могло б повернутися до режиму самостійного мовлення, але їх трохи розбестили бюджетним фінансуванням та загнали до єдиного інформаційного шаблону. Тому досить складно це розчарувати.

Ви ведете переговори з парламентськими силами щодо підтримки своєї кандидатури?

Я особисто – ні, але дякую за можливість такої заочної дискусії. Думаю, що такі речі якраз більш здорові для того, щоб і суспільство, і ті, хто прийматиме рішення, могли оцінити, як і що пропонують кандидати.