1992 року західні ЗМІ називали Україну “дикуном з ядерною булавою”. У порівнянні з цим Росія виявилася країною з ядерним потенціалом.
Нещодавно в американському журналі The National Interest оприлюднено архівні матеріали про те, як Вашингтон змушував Україну відмовитися від ядерної зброї, незважаючи на ризик російського вторгнення.
Документи свідчать “як дві американські адміністрації (президенти Джордж Буш та Білл Клінтон – авт.), найвище керівництво Пентагону та НАТО тиснули на Україну, щоб вона відмовилася від своєї єдиної стримуючої сили проти російської агресії – ядерної зброї – незважаючи на реальний ризик російського вторгнення” .
Представлені в публікації архівні дані також показали абсолютно поверховий підхід США до теми нових глобальних проблем, що виникли у зв'язку з розпадом ядерного СРСР та зникненням так званої “біполярної рівноваги”, на якій трималася міжнародна політика та світ після Другої світової війни.
У цьому контексті пророчими здаються рекомендації останнього міністра закордонних справ СРСР та президента Грузії Едуарда Шеварднадзе президенту Кравчуку щодо нашого ядерного арсеналу: “Якщо Україні вдасться зберегти хоча б одну ядерну ракету, як стримуючий фактор для самозахисту, вона зможе захистити свою незалежність та суверенітет від тих сумас. у Кремлі”.
18 листопада 1993 року український парламент ратифікував Договір СТАРТ-І щодо скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО). Своїм законом Верховна Рада України зобов'язала виконавчу владу знищити лише 36% стратегічних ракет та 42% ядерних боєголовок. Таким чином, президент та Верховний головнокомандувач Кравчук отримав колосальний ядерний та стратегічний арсенал для багаторічного стримування імперських амбіцій Росії. Однак ні дружні поради грузинського колеги Шеварднадзе, ні Закон України не зупинили без'ядерний рух української виконавчої влади за кремлівським сценарієм. Про це далі.
1992 -1994 роках я очолював спеціальну парламентську комісію, яка напрацьовувала рішення щодо ядерного роззброєння, а також був першим главою урядової делегації на переговорах зі скорочення СНО (грудень 1992-липень 1993). Враховуючи матеріали з американського видання, необхідно зробити принципові уточнення всього перебігу подій з ядерного роззброєння України, щоб катастрофічні помилки минулого не повторилися у жахливому сьогоденні – повномасштабній російській агресії проти України, що також загрожує світові ядерним апокаліпсисом.
Можу підтвердити, що ні США, ні тим більше Україна до початку 1992 року не мали власного бачення, що робити з ядерними арсеналами СРСР. Як відомо, українське без'ядерне майбутнє з'явилося у Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, коли наша держава ще перебувала у складі СРСР. Також відомо, що президент США Джордж Буш менш як за місяць до проголошення Незалежності України переконував депутатів Верховної Ради підтримати “перебудову” Горбачова та цілісність ядерного СРСР. Так, тоді всі ядерні стратегії одноосібно генерував лише Кремль.
Відомо, що саме Кремль рекомендував США утриматися від визнання незалежності України до її приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без'ядерної країни. Про це повідомила у листопаді 1992 року "Нью-Йорк Таймс". Проте вражаючий результат українського референдуму 1 грудня 1991 року, коли понад 90% українських громадян підтримали Акт проголошення незалежності України, зламав плани Кремля та змусив адміністрацію Буша у грудні 1991 року визнати нашу державу.
Ситуація в США щодо української ядерної зброї почала змінюватися через активну співпрацю представників демократичної опозиції Верховної Ради з американськими чиновниками. Цей період у документах детально представлено у моїй книзі “Історія ядерного роззброєння України”. Вже у грудні 1992 року заступник Держсекретаря передав послу України у Вашингтоні Олегу Білорусу пропозицію президенту Кравчуку рухатися до членства в НАТО замість ядерного стримування Росії. “Ядерна зброя не захистить вас від Росії, навпаки питання вашої безпеки стане ще гострішим. Єдина запорука безпеки – входження до трансатлантичних структур”.
Зі свого боку, наша парламентська комісія вже в серпні 1992 року оприлюднила результати роботи з розробки власної стратегії ядерного роззброєння. Я представив її у вигляді програмної статті “Ядерна зброя України: благо чи зло. Політико-правовий та економічний аналіз роззброєння” (“Голос України” серпень-вересень 1992).
Парламентська програма набуття Україною без'ядерного статусу давала однозначну відповідь на ключові питання щодо ядерних арсеналів, які постійно виникали не лише на Заході, а й у коридорах української виконавчої влади.
Вперше було дано чітку відповідь:
згідно з міжнародним правом ядерна зброя є власністю України
фінансувати знищення третього ядерного потенціалу світу повинні всі зацікавлені у цьому держави світу.
ядерні матеріали із боєголовок необхідно використовувати для потреб атомної енергетики України.
ядерну зброю в системі національної безпеки України найдоцільніше замінити членством у ЄС та НАТО.
Керуючись положеннями цієї стратегії, український парламент ухвалював усі свої подальші рішення щодо досягнення без'ядерного статусу. Зокрема, 3 червня 1993 року на закритому засіданні парламенту депутати відхилили переважною більшістю голосів пропозицію президента Кравчука про негайну ратифікацію двох договорів – СТАРТ-I та ДНЯЗ як без'ядерної держави.
Більше того – у заяві тодішнього прем'єр-міністра Леоніда Кучми, яка завершувала парламентські дебати, однозначно було підтримано позицію нашої комісії.
Зокрема:
Україна є володаркою ядерної зброї
Україна тимчасово (до знищення всіх ядерних боєголовок) є ядерною державою
Скорочення підлягає не весь ядерний арсенал, а залишається 46 стратегічних ракет українського виробництва.
Питання ратифікації СТАРТ-І та ДНЯЗ слід розглядати окремо.
Незважаючи на закритий формат засідання парламенту, усі західні ЗМІ миттєво почали обговорювати рішення Верховної Ради. Заява прем'єра Кучми стала топ-темою світової преси.
Реакція Білого дому була блискавичною, і – що важливо – вже принципово відрізнялася від російської. За повідомленнями західних ЗМІ, США відмовляються від політики погроз та ізоляції щодо України, а пропонують партнерство у темі набуття Україною без'ядерного статусу.
Першим свідченням цієї зміни політики США став візит у червні 1993 року міністра оборони Ліса Аспена до Києва. Він запропонував українському керівництву допомогу Пентагону у відділенні ядерних боєголовок від стратегічних ракет та подальшого їх зберігання в Україні під міжнародним контролем. Це відповідало парламентській стратегії.
Відразу після цього візиту відбулися слухання в американському Сенаті з української ядерної зброї (на них головував нинішній президент США та тодішній голова сенатського комітету Джо Байден). Вони показали, що позиція Вашингтона щодо України почала змінюватися відповідно до останніх рішень українського парламенту.
У липні 1993 року українській парламентській делегації, яка перебувала у США, передали програму широкомасштабної співпраці щодо сприяння ядерному роззброєнню України. Вона також повністю відповідала парламентській стратегії та рішенням та принципово відрізнялася від кремлівської. Підтвердженням таких намірів нової адміністрації США стала домовленість президентів Клінтона та Єльцина на Саміті G-8 у Токіо (липень 1993) перевести переговори урядових делегацій України та РФ на тему ядерного роззброєння з двостороннього формату до тристороннього за участю США.
Але, незважаючи на таку принципову зміну позиції Заходу щодо ядерної політики України, наша виконавча влада на чолі з президентом Кравчуком продовжувала рухатися за кремлівським сценарієм. І тому у вересні 1993 року в Массандрі (Крим) за участю президентів Кравчука та Єльцина відбулося підписання низки міжурядових угод про передачу РФ всіх ядерних боєголовок, частини стратегічних носіїв (ракети та стратегічна авіація) та понад 90% українського Чорноморського флоту плюс база в Сєві.
Нові ядерні угоди готував віце-прем'єр Валерій Шмаров, котрий у липні 1993 року замінив мене на посади керівника урядової делегації. Причину заміни президент Кравчук пояснив так: “Урядові переговори щодо ядерного роззброєння зайшли у глухий кут”. Інакше кажучи, мене як голову делегації усунули від переговорного процесу через те, що я керувався стратегією парламенту, а не кремлівськими настановами.
Така поведінка української виконавчої влади принципово змінила й настрої Білого дому. Президент Клінтон знову став союзником Росії і не лише у темі ядерного роззброєння України, а й нової конструкції європейської безпеки (програма співробітництва Росії з НАТО “Партнерство заради миру”). Про неї оголосили під час саміту НАТО у Брюсселі 11 січня 1994 року, куди був запрошений Єльцин у статусі почесного гостя.
Але не лише це. Новим загальним аргументом, який найчастіше використовували Росія та США у тиску на Україну з ядерного роззброєння, стала теза про зменшення ядерних загроз миру. Тому з подачі Росії США також погодилися не лише з передачею Москві всієї ядерної зброї України замість її знищення, як того вимагало рішення українського парламенту, а й з пропозицією, що без'ядерна Україна отримає замість юридичних гарантій безпеки Будапештський меморандум. Видання The National Interest влучно зазначило, що “Будапештська угода нагадувала дипломатичну гру в черепашку – коли зброю передавали від слабшої держави сильнішій (і з імперськими претензіями) в основному для того, щоб заспокоїти російську невпевненість у досягненні паритету в її ядерному арсеналі. до США”.
Як засвідчив розвиток подальших подій, передача РФ ядерної зброї Україні призвела не лише до посилення її неоімперських амбіцій, а й до суттєвого збільшення ймовірності ядерного апокаліпсису. Як відомо, Годинник Судного дня востаннє переклав 23 січня 2023 року, стрілки встановлено на 23:58:30. Тобто, за одну хвилину 30 секунд до глобальної катастрофи.
Висновки
Уранці 24 лютого 2022 року виникла нова реальність 21 століття. Друга за ядерною могутністю країна світу та один із гарантів Будапештського меморандуму розпочала широкомасштабну війну проти демократії. І хоча московський диктатор Путін називає своє вторгнення в Україну “спецоперацією”, це – черговий глобальний перерозподіл впливу між демократією та тоталітаризмом. Нинішній жах нової глобальної війни повністю спростував помилкову тезу тих західних аналітиків, які на початку 90-х минулого століття стверджували, що ядерна Україна – це загроза світовій стабільності, а не стримуючий фактор неоімперських амбіцій Росії.
Ядерне роззброєння України не призвело до підвищення рівня світової безпеки. Навпаки, принцип ядерного стримування, на якому тримався світ після Другої світової, був повністю зруйнований. Почалася ера нових перегонів за ядерну перевагу, лідером якої сьогодні одноосібно стали США.
В умовах зростаючого хаосу міжнародного правопорядку і все більшої кількості військових конфліктів, що охоплюють світ, вкрай безглуздими видаються аргументи тих політиків та аналітиків США, які продовжують займатися проблемою майбутнього Росії, а не безпекою. Поразка Путіна в Україні та подальший розпад варварської імперії їх чомусь лякає більше, ніж загроза нових воєн, у яких уже гинуть не українські захисники, а американські солдати.
І останнє. Книга “Історія ядерного роззброєння України”, що вийшла друком у 2015 році, тобто через рік після початку російсько-української війни, завершується підсумками, головною тезою яких стала констатація, що політичною помилкою Заходу була недооцінка нових російських загроз після розпаду СРСР. А це спричинило нові глобальні втрати, а не підвищення рівня світової безпеки.
США втратили, бо самостійно не здатні забезпечувати стабільність у світі. Дипломатичний тиск та економічні санкції Заходу щодо Росії не змусили Москву повернути Україні Крим та вивести війська з територій українських Донецької та Луганської областей. Військову допомогу США не наважилися надати Україні, боячись, що цей “конфлікт сусідів” може перерости у третю світову війну.
Росія втратила, тому що відсутність у регіоні потужного демократичного впливу з боку України призвела до формування режиму, якого ще у світі не було. З подачі Росії у 1992 році ряд західних видань називали Україну "дикуном з ядерною булавою". За іронією долі сьогодні мало хто заперечить, що таким дикуном є Росія.
Але найбільших втрат зазнала Україна. Мільярди доларів збитків, втеча за кордон мізків, втрата економічних можливостей, невиправдане погіршення рівня життя, розвал армії і найболючіше – втрата тисяч життів українських патріотів, які загинули у боротьбі з російським агресором та мирних жителів, які загинули від російських обстрілів.
Почався 2024 рік. Путинська війна перейшла у нову фазу – майже по всьому периметру українських кордонів два роки тривають кровопролитні бої, які світ не бачив останні 70 років. І не тільки. Ядерний тероризм, методичне та тотальне знищення українських територій та цивільного населення відбувається на очах усього світу. І це не жахливі кадри минулого – це 21 століття.
У цьому контексті виникає одне питання: чи існує десь та умовна червона лінія для Заходу, перетинаючи яку, божевільний диктатор Путін нарешті відчує всю силу та переваги демократії над тоталітаризмом?
Нагадаю, що тільки одна економіка США в 15 разів потужніша за російську, а в Рамштайні, де погоджують надання військової підтримки Україні, збираються представники 50 найрозвиненіших демократичних країн світу. Сукупні ресурси яких перевершують можливості кремлівського диктатора у сотні разів.
