Складний шлях до інтеграції до Європи

Після десяти років з моменту Революції Гідності, що виникла у відповідь на рішення влади зупинити процес євроінтеграції, Брюссель рекомендує розпочати переговори з Україною. Протягом цих десяти років було зроблено значну кількість підготовчої роботи, яка багато в чому дала позитивні результати. Проте залишається ще багато завдань, що вимагають виконання.

У нещодавньому звіті про Україну Єврокомісія досить високо оцінила прогрес нашої країни у проведенні енергетичних реформ. При цьому цілком природно за період з моменту повномасштабного вторгнення прогрес оцінений як «певні досягнення». Такі результати, звичайно, викликають приємні відчуття. Але «вступний іспит» треба скласти повністю — необхідно виконати всі нормативи та взяті на себе зобов'язання, привести модель українських енергетичних ринків та регулювання у відповідність до європейських правил та практик.

То що залишається невиконаним? Що потрібно виправити? У частині проблем організації внутрішнього ринку у звіті акцентується увага на втручання державних органів та компаній у механізми корпоративного правління системних операторів (тобто в роботу НЕК «Укренерго» та Оператора ГТС), на наявності прайс-кепів на сегментах ринку на добу вперед та внутрішньодобового ринку (гранично дозволені рівні цін), на питаннях незалежності Нацкомісії, що здійснює держрегулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, та довіри до цього органу як незалежного та неупередженого інституту, на проблемах державних енергетичних компаній НАК «Нафтогаз України», НАЕК «Енергоатом», «Укргідроенерго» », обумовлених механізмами ПСО (покладання спеціальних обов'язків) для субсидування тарифів для населення.

Слід зазначити, що ці зауваження не застали Київ зненацька — про ці проблеми наші європейські партнери говорили багато років поспіль, а уряд неодноразово відкладав їхнє рішення, посилаючись на об'єктивні труднощі чи шукаючи виправдання, побоюючись критики політичних опонентів. Секретаріат Енергетичного співтовариства неодноразово звертав увагу на те, що нинішня модель прайс-кепів спотворює ринкові сигнали, не кажучи вже про проблеми боргів як наслідок надмірної зарегульованості ринку. До речі, сукупні неврегульовані борги на газовому ринку становлять 190 млрд. грн., а в електроенергетиці — 60 млрд. грн . І сам факт таких боргів уже є загрозою роботі ринків, адже попереду ще й складна зима.

Протягом останніх місяців Енергетична спільнота наголошує на необхідності забезпечити незалежність енергетичного регулятора (НКРЕКУ). Секретаріат навіть розпочав розслідування із цього приводу після того, як рішення підвищити тарифи на водопостачання було переглянуто після миттєвої різкої реакції перших осіб держави. Згодом у Секретаріаті наголосили , що незалежність регулятора не просто юридична вимога, а фундамент, на якому Україні доведеться будувати свою майбутню інтеграцію з європейськими енергетичними ринками.

Це, звичайно, не означає, що Україна не має досягнень у реформуванні енергосектору та його наближенні до європейської моделі. Зокрема, протягом останніх місяців нарешті спостерігався прогрес при впровадженні механізмів запобігання змовам та зловживанням гравців на ринку електроенергії, так званого регламенту REMIT.

Але явні проблеми у реформуванні існують. І певною мірою вони світоглядні, і більша їх частина зводиться до одного простого формулювання: надмірна роль держави в енергосекторі. Держава намагається зберегти і наростити як регуляторний вплив на енергосектор, так і контроль над активами, збільшуючи свою частку на ринках і підвищуючи їхню концентрацію, коли одна компанія займає дедалі більшу частку ринку.

Гіпертрофована роль держави в енергетиці є традиційною для України, адже є, по суті, рудиментарним патерном радянської системи господарювання та свідомості загалом. У такій моделі держава — єдиний власник активів, відсутні ринкові засади управління та користування цими активами, лише централізоване, хоч і не завжди виправдане планування. Крім того, держава бере на себе відповідальність забезпечити низькі ціни на послуги енергопостачання.

Хтось може зауважити, що нічого поганого у моделі, коли держава утримує низькі ціни та контролює енергетичні активи, немає. Але занижені ціни не створюють жодних мотивів для енергозбереження та енергоефективності, а це, до речі, ще один пріоритет енергетичної політики ЄС. За рідкісними винятками, в Україні держава не була ефективним власником енергетичних активів. Яскравим прикладом є державна «Центренерго » — одна з найбільших електроенергетичних компаній, де, незважаючи на багаторазову ротацію менеджменту, існували постійні проблеми з готовністю до зими.

При цьому демократична виборча система разом із контрольованою енергетикою відкриває ще одну небезпечну виразку — популізм, коли політики змагаються між собою тим, хто пообіцяє найнижчі тарифи. В результаті громадяни не віритимуть владі, хоч би якими низькими тарифи були (вважаючи, що корупція в енергетиці все одно існує), але продовжать вимагати дедалі нижчі та нижчі ціни, незважаючи ні на що. При цьому держава так чи інакше має субсидувати необґрунтовано занижені ціни, що не лише обмежує розвиток енергетичних компаній, а й частково є джерелом корупційних схем.

Проблема післявоєнного відновлення енергосектору тісно пов'язана з особливостями регулювання. Більшість вітчизняних енергетичних активів були морально застарілими та фізично зношеними ще до повномасштабного вторгнення, а українська економіка належала до найенергоємніших та енергонеефективних. У зиму 2023-2024 років ми входимо з дефіцитом потужностей, і очевидно, що потенційна серія повітряних атак протягом цієї зими ще більше поглибить дефіцит. Отже, навіть наступного літа ризикуємо жити з графіками відключень.

Російський енергетичний терор зводить необхідність відновлення енергосектору просто у ранг імперативу. Ми будемо змушені будувати нові, сучасні та ефективні енергетичні потужності. Але постає питання: хто інвестуватиме в українську енергетику, якщо умови роботи сприятимуть лише накопиченню боргів, але не інвестиціям? Небезпечно покладатися на очікування міжнародної допомоги у відновленні економіки та енергетики. Ці сектори мають стати привабливими для інвестицій, а вони неможливі без прозорого та ефективного регулювання, якого, власне, вимагає від України ЄС. Лише гасла, популізм та спроби ручного регулювання енергетики не забезпечать цей результат.

Британо-німецький соціолог Ральф Дарендорф якось сказав: "Популізм проста штука, а демократія - складна". У такому ж ключі значно простіше намагатися в ручному режимі впливати на енергетику, ніж роками вибудовувати ринкову систему, що працює. Проте лише з ефективними енергетичними ринками нас будуть готові прийняти до ЄС. Водночас рух до Європи та Заходу загалом — очевидний вибір для України. Географічно ми знаходимося на кордоні між Заходом, з одного боку, і майбутнім сировинним придатком Китаю, який поки що має силу і намагається знищити нашу країну, — з іншого. Але для досягнення мети доведеться позбавитися деяких звичок як влади, так і пересічним українцям. І трансформація енергетики — складна зміна, без якої двері до ЄС не відчиняться.