Ще у п'ятницю було заарештовано активи двічі підозрюваного олігарха Ігоря Коломойського. Принаймні про це поспішило відзвітувати НАБУ після висування йому другої підозри. Як відомо, поки керівники НАБУ засідали у Вашингтоні, їхнє відомство випередили СБУ та БЕБ, які встигли відправити Коломойського до СІЗО за підозрою у шахрайстві.
За кілька днів до Ігоря Валерійовича, який уже відпочивав у закладі СБУ на Аскольдовому провулку в Києві, добігли детективи НАБУ. І звинуватили його в розкраданні в ПриватБанку.
Видавши після цього прес-реліз про арешт його активів для можливої конфіскації, але чомусь лише на 48 годин. Які сьогодні власне і закінчуються. При цьому БЕБ та СБУ про активи олігарха не особливо доповідали.
Теорій щодо цього забігу досить багато. Починаючи від спроби сховати Ігоря Валерійовича від суворого, але справедливого американського правосуддя, яке багато років їм цікавиться, чи не примірки на олігарха роби Ходорковського 20-річної давності.
Як би там не було, але, як свідчить досвід, насамперед треба звернути увагу на інше питання. А що цінного залишилося в Ігоря Валерійовича? Почуття підказують, що хоч би як закінчилися його численні кримінальні справи, майно доведеться здавати у будь-якому разі.
Хоча, щиро кажучи, Коломойський уже давно почав це робити.
Спочатку його відключили від державного Центренерго, де сидів “приватівський” менеджмент та кермував компанією у потрібному напрямку. Туди зайшли люди, які орієнтовані на ВП.
Потім у президентську вертикаль в особі Міноборони було вилучено діаманти коломойської імперії – Укрнафта та Укртатнафта. Підстава – війна.
Що ж залишилося у колись надвпливового олігарха?
Є феросплавні заводи у Нікополі та Запоріжжі. Сумнівний бізнес за нинішніх військових умов, а також з урахуванням теплого ставлення до цих активів давнього друга Коломойського Віктора Пінчука. Є міноритарні пакети акцій до обленерго. Не менш сумнівний бізнес із тих самих причин. Маса об'єктів нерухомості – цікава, але не мрія всього життя.
Але є ще дещо, що принаймні за минулих часів переважувало Укрнафту з феросплавами разом узяті.
Це телеканал 1+1. З його ліцензіями, надпотужною виробничою базою, розкрученим брендом, мережевими каналами з мільйонною аудиторією та вірними кадрами.
“Плюси” – це не лише шматок телемарафону. Це і “УНІАН”, і “ТСН”, та багато іншого. Надпотужний інформаційний механізм, навіть за нинішніх умов.
Працююча, як годинник із улюбленої Коломойської Швейцарії, фабрика з виробництва нових політиків та мочилова інших.
Ігореві Валерійовичу ніколи не був притаманний холодний розрахунок його колеги Ріната Леонідовича, який, оцінивши ризики, вийшов із медіа-бізнесу та здав виробничу базу куди треба. І загалом не має особливих проблем.
Києвом активно ходять чутки про те, що саме акції “плюсів” – це те майно, яке Коломойському доведеться здати, що з поїздкою до США в один кінець, що з вироком рідного українського суду, що з поверненням до Буковеля.
Особливо якщо таки переможе бажання сходити на вибори під час війни. Принаймні фабрика Коломойського не розгорнеться проти своїх улюблених створінь.
До речі, зі структурою власності “плюсів” та відносинами із співробітниками та партнерами у Ігоря Валерійовича не все просто. Коли він востаннє дуже переживав за долю телеканалу, структуру власності запровадили довірені журналісти. Деякі їх потім стали народними депутатами від “слуг”, на кшталт Ольги Василевської-Смаглюк чи Олександра Дубинського.
Дехто зі щасливих міноритаріїв залишився працювати, але відверто мігрував у сферу впливу ВП, як улюблений інтерв'ю влади Наталія Мосейчук.
Та й не забуватимемо про акції екс-міністра культури в уряді “слуг” Олександра Ткаченка, багаторічних партнерів Коломойського – Юрія Кіпермана та братів Суркісів. Вже крім впертих чуток про належність певного пакету сім'ї зрадника України Віктора Медведчука.
І щось якось ніхто не захищає свого старшого партнера у медіа-бізнесі. Трохи дивно.
Переказуючи ці роздуми, дотепники додають свіжий політичний жарт про те, як у Папи Карло конфіскували улюблений рубанок.
Втім, здається, тут доречніше згадати класика французької літератури, який все написав ще в 17 столітті: "Ти сам цього хотів, Жорж Данден".
