Віктор Пінчук стартував трирічну історичну ініціативу під назвою "брейн-шторм". В українському сегменті соціальних мереж спостерігається нова хвиля обговорень, проте цього разу вона не пов'язана із військово-політичними подіями. У центрі уваги опинився анонсований проект “Українська історія: глобальна ініціатива”.
Ця спроба переосмислення історії України з давніх-давен до російсько-української війни та проведення паралелей з тенденціями у світовій історії від самого початку спровокувала лавину критики через її спонсора – олігарха Віктора Пінчука.
Участь у проекті низки дуже авторитетних учених не загладила ситуацію. Навпаки – цих шанованих людей звинуватили у тому, що вони своєю участю благословили піар одіозного бізнесмена. А склад учасників української історії досить потужний. До Ради директорів та Міжнародної академічної консультативної ради увійшли такі персони, як лауреат Пулітцерівської премії, історикиня Енн Еплбаум, голова Інституту національної пам'яті України Антон Дробович, президент Українського католицького університету митрополит Борис Гудяк, директор Українського наукового університету історичних досліджень Львівського національного університету ім. Франка Ярослав Грицак, журналістки Юлія Мостова та Наталія Гуменюк, поет та новеліст Сергій Жадан, провідний CNN Фарід Закарія, професор Єврейського університету в Єрусалимі Ювал Харарі та інші українські та зарубіжні дослідники.
У процесі написання історичного дослідження, розрахованого на три роки, братимуть участь 90 українських та зарубіжних науковців. Вони розроблятимуть близько 70 тем, досліджуючи при цьому їхню взаємозалежність. Наприкінці кожного вченого має подати три тексти на свою тему: один – науковий обсягом приблизно 30 тис. слів, один спрощений обсягом приблизно 3 тис. слів та ще один майже у форматі вичавки обсягом приблизно тисячу слів. Усі тексти мають бути написані для розуміння їх загальною аудиторією. Як розповіли «Головкому» у прес-службі проекту, підтвердили у ньому свою участь вже близько 60% майбутніх авторів, з рештою призначено співбесіди протягом грудня.
Проектом керують уже згадані Рада директорів та Міжнародна академічна консультативна рада. Їхніми головами будуть давні знайомі Пінчука, раніше помічені на заходах, які він організовує, – ексглава МЗС, колишній прем'єр Швеції Карл Більдт і професор Єльського університету Тімоті Снайдер відповідно. Сам Пінчук увійшов до складу Ради директорів, де скромно відзначений як «засновник, автор ідеї проекту, український меценат та бізнесмен».
На презентації дослідження у Лондоні Пінчук, а він стверджує, що задумав масштабний проект колективного дослідження історії України ще у 2019 році, розповідав, що таке високе представництво забезпечить найвищі стандарти наукового процесу. А результатом роботи вчених стане надання багатьох спростувань російських спотворень історії. «Ця робота буде особливо потужною тому, що її буде створено в атмосфері свободи, обміну думками, критичних обговорень», – описав очікування від цього трирічного «брейн-шторму» Пінчук.
«Фундатор» та «Фальсифікатори»
Але поява новини про такий масштабний проект спровокувала обговорення не так сутності амбітної ініціативи, як по суті фігури її ініціатора. Пінчук досі не може забути ані його родинних зв'язків із колишнім президентом Леонідом Кучмою, ані спроби зблизитися з командою Віктора Януковича, ані любов до російських менеджерів та політтехнологів, ані загалом кон'юнктурність та звичку вести бізнес під дахом влади. Так, ексдиректор Інституту національної пам'яті нардеп від «Європейської солідарності» Володимир В'ятрович звинуватив Пінчука, котрий узявся за дослідження української історії, у її недавньому творінні, причому зовсім не в позитивному ключі. «Пінчук уже творив історію України – через контрольовані ним медіа та політики, – нагадує В'ятрович. - І від цього вона протягом чверті століття ставала зовсім не глобальною, а малоросійською. Тому є підстави сумніватися, що з його ініціативи написання української історії вийде дещо інше».
Нагадав В'ятрович і про ще одну неоднозначну ініціативу бізнесмена – спільний з нині підсанкціонними російськими бізнесменами Михайлом Фрідманом та Германом Ханом проект «Бабин Яр», яким до останнього часу займався російський режисер і продюсер Ілля Хржановський з його скандальними експериментами.
Можна згадати також казус, коли олігарх намагався зробити свій внесок в історію, який також завершився скандалом. У 2016 році він написав статтю для The Wall Street Journal, в якій пропонував Україні піти на хворобливі компроміси з Росією – відмовитися від майбутнього в НАТО та Євросоюзі та фактично забути про Крим та окуповані території Донбасу. Після шуму Пінчук виправдовувався і розповідав, що редакційна версія тексту начебто відрізняється від оригінальної.
Гостра на мову «свободівка» Ірина Фаріон з її власними радикальними поглядами на історію та культуру також не могла залишити без свого уїдливого коментаря таку неабияку подію: «Ми вже давно написали правдиву українську історію – лише чутки (те саме, що й дурні, дурні, – «Головком») її досі не прочитали, а Міносвіти її скасувало. Словом, збори ліквідаторів націоналістичного історичного дискурсу та вводителі тоталітарного лібералізму. Обережно! Нові фальсифікатори історії Кожен історик – це насамперед світогляд, а вже потім фактаж та суб'єктивна інтерпретація».
Жорстко пройшовся історичними дослідженнями Пінчука головний редактор порталу «Історична правда» Вахтанг Кіпіані. Він, як і Фаріон, поставив під сумнів компетентність запрошених учених. Журналіст порівняв цей пул із «Новим ковчегом», зазначивши, що більшість цих дослідників не мають жодного відношення до України, не знають жодних джерел, на підставі яких можна писати історію і навіть не володіють українською мовою, щоби прочитати існуючі публікації.
«Та й те, що цю історію та цей пул недешевих експертів фінансуватиме «філантроп» Пінчук – пахне не фіалками, – саркастично резюмує Кіпіані. – Він один із засновників олігархічного проросійського режиму, під час якого було вбито десятки журналістів – зокрема, Георгія Гонгадзе, політиків, підприємців, а країну було розподілено між кількома десятками «родин». Нещодавно саме Пінчук зі своїми закордонними приятелями намагався втюхати українцям українофобський проект меморіалізації місць трагедії в Бабиному Яру. Ну, і він мав і є телеканали, сайти, нещодавно – газети, щоб демонструвати зацікавленість в об'єднанні країни через національні погляди на минуле та спільне майбутнє. Не вірю, словом.
Втім, старт історичного дослідження викликав не лише негативні відгуки. Так, за дітище Пінчука заступилася нардепка минулого скликання та екс-заступник міністра культури та інформаційної політики Ірина Подоляк. Вона дорікнула іншим українським мільйонерам, що ті не бажають «відбілювати свою репутацію» фінансуванням таких проектів, і своєю чергою несподівано перевела стрілки до Національної академії наук. Подоляк запитала, чим бюджетна НАНУ з усіма її структурними підрозділами та інституціями займалася всі ці роки, якщо її роботу з вивчення історії взяли на себе приватні особи?
Грошове питання
«Українська історія» – не перший захід Пінчука, який можна трактувати як спроби відобразили його репутацію. Олігарх, якому вдається бути при нагоді будь-якої влади триматися впевнено на плаву, давно переживає іміджеві проекти. Це – «Українська ялтинська стратегія» та «Український сніданок у Давосі», які стали звичними центрами тяжіння для українського політикуму, а також галерея PinchukArtCentre, концерти світових поп-зірок, які зробили Пінчука відомим досить тісними рамками бізнес-середовища та політичних кулу. На презентації «Української історії» бізнесмен згадував свої спроби запросити в Україну провідних політиків та економістів та зізнавався, що вирішив долучити істориків після прочитання відомої книги американського біолога та фізіолога Джареда Даймонда «Зброя, мікроби та сталь». «Для мене як інженера було відкриттям його чітке пояснення, яку роль відіграє географія у формуванні держав, нації, громад і я подумав, що було б добре таку методологію, такий підхід застосувати, щоб спробувати пояснити глибше українську історію», – пояснював він.
Безпосередні учасники нового історичного проекту, з якими поспілкувався «Головком», запевняють, що Пінчук як засновник «Української історії» ніяк не впливатиме на науковий процес.
«Спочатку всі учасники, особливо Тімоті Снайдер, наполягли на тому, щоби проект існував як окрема автономна одиниця незалежно від того, хто його фінансує, – стверджує член Міжнародної академічної консультативної ради проекту професор Українського католицького університету, директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. Франко Ярослав Грицак. – Дуже важливо, що розведено окремо фінансову та академічну сторону. Нехай критики подивляться на склад порад: Енн Епплбаум та Ювал Харарі чи хтось інший навряд чи залежать від Пінчука. Навряд чи можна когось переконати, але для мене Пінчук людина, яка дуже багато вкладає у неполітичні проекти – культурні та історичні. А щодо походження грошей, то можна подивитися майже на кожного мецената і запитати, звідки він узяв ці гроші».
Грицак вважає, що Пінчука більше цікавить те, що українські історики раніше з різних причин ігнорували, ніж сучасна історія. Це перша ініціатива такого характеру, гадаю, не лише в українській, а навіть у європейській історії».
Голова Інституту національної пам'яті Антон Дробович також унеможливлює чиїсь вплив на наукові роботи, крім самих учених. «Якщо раптом щось таке станеться, впевнений, що більшість академічної ради просто вийде з проекту, і він просто не станеться. Ну як ви собі уявляєте: того ж Снайдера хтось може умовити за гроші написати щось хороше чи погане про історію України? Або Плохія чи Грицак? – ставить питання Дробович. – І взагалі більша частина критики із соціальних мереж лунає від людей, які регулярно ходять на «Ялтинську європейську стратегію», були в ефірах ICTV (телеканал, що входить до медіаімперії Віктора Пінчука – «Головком»)… Ну, не можу я серйозно сприймати таку критику» .
Дробович розповідає, що приєднався до проекту на запрошення Снайдера і не контактував із представниками структур Пінчука: «Формуванням складу рад займалися їхні керівники. Мене цей проект зацікавив, я попросив надіслати якісь документи, мені надали список людей, котрі вже погодилися брати участь у ньому. Впевнений, що це піде на користь Україні».
За словами директора Інституту національної пам'яті, ще кілька місяців комплектуватимуться академічні групи з вчених і відбуватимуться розподіл тем, а десь з весни розпочнеться робота з написання розділів цього дослідження. Кожен із членів рад буде закріплений до конкретної тематики (Друга світова війна, козацтво, княжий час та ін.). «Наскільки мені пояснили, ми зустрічатимемося з науковцями, обговорюватимемо та обговорюватимемо. Це відбуватиметься так само, як у вчених та академічних радах в університетах, каже Дробович. – В результаті буде отримано багато окремих робіт, які мають бути пронизані загальною логікою та спілкуватись одна з одною. Це дуже цікавий проект, але складний в управлінні та організації. Навколо того, щоб забезпечити його цілісність, гадаю, і будуть основні академічні дискусії».
Щодо оплати своєї роботи учасники порад поки не говорять нічого конкретного. «Чи не знаю мені самому передбачено якусь платню, бо я як суддіректор академічної ради не претендую на це, – каже Грицак. – Але знаю, що автори матимуть гонорари за цю роботу, бо хороша робота має бути сплачена. Не уявляю, які це гроші, але гадаю, що чималі». Дробович запевняє, що йому не обіцяли за участь «золотих гір», і якщо він самостійно писатиме якийсь текст, то обов'язково як держслужбовець згадає про гонорар у своїй декларації.
Питання про конфлікт інтересів, коли дослідження української історії фінансуватиме персонаж цієї ж історії, прозвучало на презентації, і видно було, що олігарх Пінчук неабияк напружився. Віддуватися довелося знову Тімоті Снайдеру, який пояснив, як багато часу було витрачено на започаткування прозорого благодійного фонду за британськими законами, і зазначив, що одна з «капсул» дослідження буде присвячена саме пам'ятним 90-м рокам і такому явищу як олігархи. Снайдер зазначив, що на організацію роботи сотні дослідників, зокрема, закордонних, піде чимала купа грошей, але писати у своїх статтях вони будуть те, що вважатимуть за необхідне. Сам Пінчук заявив, що він – один із членів наглядової ради, і він не має жодного впливу на те, кого набирають у наукову раду. Засновник проекту мав лише ідею запросити до нього свого натхненника професора Даймонда, але той уже, на жаль, «недостатньо молодий».
Звичайно, незважаючи на весь неоднозначний бекграунд Української історії, хотілося б, щоб на виході було отримано продукт, який став би основою вивчення української історії в школах та інститутах. А найбільше інтригує, як виглядатиме ця історія через три роки, коли за нинішніх бурхливих часів вона твориться чи не щодня.
