Як фальшивка авангарду потрапила до "Опенгеймера". Історія колекції Заксу

Європою з середини 2000-х років ходить велика приватна колекція російського та українського авангарду, що складається з сотень шедеврів, — картин Лисицького, Родченка, Екстер, Гончарової та інших майстрів.

Відома як колекція Закс на ім'я власника, вона продавалася в Європі за сотні тисяч швейцарських франків.

Наразі роботи з колекції Заксу висять у двох важливих американських музеях та одному європейському. Одна з них потрапила до нещодавніх голлівудських фільмів, у тому числі “Опенгеймер” Крістофера Нолана.

Але експерти кажуть, що картини можуть бути підробками, а історія походження колекції – набором міфів та фантазій.

Поки троє арт-детективів розслідували цю легенду про втрачений Граал російського авангарду, Бі-бі-сі шукала її загадкового власника та тих, хто допомагав йому продавати сумнівні картини.

З білоруських сіл на швейцарські аукціони

На початку 2000-х років у Мінську з'явився нікому не відомий приватний колекціонер, який поспішав повідомити хорошу новину: знайшлася величезна колекція картин російського авангарду, і він хоче виставляти їх у Білорусі.

У колекції було понад дві сотні картин, включаючи полотна Лисицького, Родченка, Татліна, Чашника, Гончарової, Попової, Екстер, Клюна, Фалька та інших майстрів.

Її загадковим власником був радянський емігрант Леонід Закс, нині громадянин Ізраїлю. Він розповідав, що унікальну колекцію зібрали його родичі, які отримали частину шедеврів у подарунок від білоруських селян, а решту купили чи то в московських, чи то в мінських комісійних магазинах у 1950-х.

Білоруські чиновники від культури сприйняли історію з ентузіазмом та організували кілька виставок. Це унікальні роботи, від них виходить тепло, доброта, безпосередність. Ми дуже вдячні Вам за те, що їх зберегли для нас і для майбутніх поколінь”, — дякував Заксу заступник міністра культури Білорусі.

Але мистецтвознавців насторожило і те, що Закс старанно уникав Національний художній музей Білорусі, та історичні помилки в його інтерв'ю, і нарешті сама якість картин.

"Ця історія розрахована на людей, які вже зовсім відірвані від нашої дійсності", - говорив вітебський історик Олександр Лісов в інтерв'ю Tut.by.

Лісов звернув увагу на містифікацію: у каталозі однієї з білоруських виставок зазначалося, що справжність роботи підтвердила “М. Селезньова”, співробітниця Російського музею у Петербурзі. Але такої співробітниці у музеї ніколи не було.

Після цього інтерв'ю у Білорусі виставки більше не проводились. Статтю про колекцію Заксу було видалено з “Вікіпедії”.

Втім, це не зупинило колекціонера, а лише змінило поле його діяльності. Виставки продовжилися, але вже у приватній швейцарській галереї Орландо у Цюріху.

У 2007—2014 роках пройшли, принаймні, п'ять великих виставок колекції Заксу. Це комерційна галерея, і всі картини були доступні на продаж.

Більшість із них купили приватні колекціонери — іноді за сотні тисяч швейцарських франків. Для однієї сім'ї ці покупки спричинили сімейну драму.

Мистецтво для сліпих

Коли Рудольф Блюм, легендарний цюріхський колекціонер, осліп у 2005 році, справу підхопила його дружина Леонор. Вона почала активно купувати російське мистецтво через цюріхську галерею Орландо, довіряючи своїй знайомій її власниці Сюзанн Орландо. Леонор Блюм встигла купити десятки картин на мільйони швейцарських франків.

Серед цих речей – полотна авангардистів першого ряду: Лисицького, Родченка, Попової, Татліна, Екстеру. Одна з робіт Лисицького була куплена за 400 тис. швейцарських франків, інша – за 500 тис. Картина Любові Попової – теж за 500 тис.

"[Мама] хотіла довести, що розуміється на живописі не гірше за батька, і вірила Сюзанн Орландо" - згадує Беатріс Гімпель Макналлі, дочка Блюмов. — Батько почав підозрювати недобре, але що він міг зробити?

На момент, коли вона почала купувати ці картини, у Леонор Блюм вже було діагностовано судинну деменцію. Але коли Беатріс поділилася своїми сумнівами з матір'ю, та не тільки відкинула їх з обуренням, а й смертельно образилася.

Ці картини назавжди зіпсували їхні стосунки.

Підозри Беатріс виправдалися. Після смерті її батьків оцінювачі спадщини сказали, що картини із колекції Заксу нічого не варті. Аукціонні будинки в Лондоні відмовилися їх розглядати, але в одному з них їй порадили звернутися до Джеймса Баттервіка — британського дилера та знавця російського та українського авангарду.

"Могутність російської економіки"

До 2022 року галерея Джеймса Баттервіка спеціалізувалася на російському та українському мистецтві, але після “російського” зникла з її назви. Мистецтво в основному залишилося тим самим.

Донедавна “російським авангардом” називали роботи художників, створені у першій чверті XX століття по всьому просторі від Вітебська і Києва до Москви і Петербурга, і це поняття включалися такі течії як супрематизм, конструктивізм, лучизм, кубофутуризм тощо. Зараз таке узагальнення вважається недоречним, а для когось імперіалістичним і колоніальним терміном. Все частіше використовуються альтернативні визначення, наприклад “радянський” та “український” авангард.

Захоплення радянським авангардом для Баттервіка почалося зі студентського обміну в СРСР і закінчилося переїздом до Москви 1994 року. Поїздка на праворульному Citroen BX зайняла три дні з ночівлями в Ганновері, Познані та Мінську.

У цей час, з приходом ринкової економіки, ринок мистецтва вийшов із підпілля, і на нього ринув потік підробок. Але тоді, на початку 1990-х, йшлося не про масове виробництво фальшивок, а скоріше про некритичне ставлення до старих речей.

Все змінилося у 2000-х, коли російський капітал вийшов із рідних берегів. У грудні 2004 року на двох лондонських аукціонах було представлено понад тисячу картин російських майстрів. Їх купували переважно росіяни.

Зліт ціни картини російських художників відбивав “високий попит ними у Росії потужність російської економіки”, казали експерти.

Незабаром авангард вийшов на перший план, посунувши академічний живопис. Інтерес до Шишкіна і Айвазовського поступився місцем гонитві за полотнами Малевича і Кандинського.

"Російська буржуазія в міру підвищених темпів нарощування капіталу стала претендувати на космополітизм", - згадує Михайло Каменський, мистецтвознавець і куратор, у минулому глава Sotheby's в Росії та заступник директора Пушкінського музею.

"Робота над фальшивками"

У листопаді 2008 року, у розпал світової економічної кризи, "Супрематична композиція" Малевича пішла на нью-йоркському аукціоні за 60 млн. доларів - рекордні для російського мистецтва. Через десять років цю ж картину буде продано за 86 млн. доларів.

Зліт цін спричинив появу індустрії виробництва та обслуговування цілих підроблених колекцій, кажуть експерти.

Незабаром у ході поліцейських рейдів у Європі почнуть знаходити склади із сотнями та часом тисячами картин незрозумілого походження.

Баттервік згадує, як одного разу в Москві знайомий підвозив його на своєму передбачувано величезному позашляховику:

“Машина була забита десятками картин, які здавались мені вкрай сумнівними. Я запитав його про них, і він показав мені сертифікати справжності”.

Джеймс став помічати, що дедалі більше сумнівних картин, які йому показували його клієнти, супроводжувалися статтями та висновками від експертів.

Такі папери додавались і до картин, з якими Беатріс звернулася до Джеймса. Це були висновки мистецтвознавців із InCoRM. Абревіатура розшифровується як "Міжнародна палата російського модернізму". Її автори позиціонували себе як об'єднання дослідників російського авангарду.

У комплекті документів були також статті білоруського мистецтвознавця Тетяни Котович та наукового співробітника Російського Музею Антона Успенського. У галереї Орландо видали сім'ї Блюм переклади їхніх статей на підтвердження справжності картин.

Джеймс вирішив розібратися в цій історії разом зі своїми товаришами, українським куратором Костянтином Акіншею та петербурзьким колекціонером Андрієм Васильєвим.

Акінша ще 1996 написав для нью-йоркського журналу ARTnews статтю "Фальшак", в якій розкрив десятки робіт, помилково проданих на європейських аукціонах як роботи майстрів авангарду. Це було першим розслідуванням, яке показало масштаб проблеми на ринку. З того часу він регулярно повертався до цієї теми і консультував Музей Людвіга в Кельні, який визнав безліч своїх російських та українських робіт підробками.

Васильєв - автор книги "Робота над фальшивками" про портрет Єлизавети Яковлєвої. Ця картина виставлялася в британській галереї Тейт, московському павільйоні “Робітник і Колгоспниця” на ВДНГ та низці європейських музеїв як невідома раніше робота Казимира Малевича — і продавалася за 22 мільйони євро. Васильєв, використовуючи архіви, довів, що це робота забутої ленінградської художниці Марії Джагупової.

Зникаючий дядько Мойсей і щаслива тітка Ганна

Вивчення справжності картин традиційно будується на трьох китах: думках експертів, техніко-технологічному аналізі та провенансі, тобто історії походження речі.

Акінша - співавтор підручника Асоціації американських музеїв з вивчення провенансу, і він запропонував розібратися у неймовірній історії колекції.

За словами Закса, основоположником колекції був його дід Залман, торговець та шлунок з Катеринослава (нині Дніпро в Україні). Залман нібито захопився радикальним мистецтвом, побачивши його в бельгійському банку Катеринослава, і почав скуповувати картини.

Справу батька продовжила Ганна (Нехама) Закс, військовий медик. У 1944—1945 роках вона лікувала білоруських селян у трикутнику між містами Лепель, Чашники та Ушачі. Щойно звільнені з-під нацистської окупації селяни на подяку за її працю несли їй картини Лисицького та Екстер.

А остаточний внесок у майбутню колекцію зробив брат Анни Мойсей, який зник у 1941 році на фронті, а в 1950-х начебто з'явився в Москві вже як американський бізнесмен. Тоді Центральний клуб культури МВС проводив семінари, які засуджували “формалістське мистецтво”, після яких роботи авангардистів здавалися до комісійних магазинів.

Мойсей Закс, стверджує сімейний переказ, скупив кілька десятків цих шедеврів у 1955—1956 роках — і вивіз їх у Європу. Там вони лежали до 1990-х, коли колекцію успадкував його племінник, нафтовик із Москви на ім'я Леонід Закс, який і розповідав ці захоплюючі історії про своїх родичів.

Як доказ Закс представляв покупцям лист з Національного музею історії та культури Білорусі від 2008 року, який детально описує всю цю історію, але зі значними протиріччями, дивними помилками та помилками. У цій версії дядько Мойсей зникає з історії, і єдиним збирачем колекції залишається тітка Анна Закс. Замість будинку культури МВС місцем антиформалістських семінарів вказано вже “мінський міськком КПРС”.

У відповідь на запит Васильєва в Національному музеї історії та культури повідомили, що такого листа в архіві музею не виявлено. "Так само повідомляємо, що нумерація вихідних листів за 2008 рік використовувалася без літери "М"", - йдеться у листі.

"Тобто за всіма параметрами цей лист є фальшивим", - робить висновок Васильєв.

На цьому арт-детективи не зупинилися. Вони провели дослідження в російських та білоруських архівах, написавши десятки запитів до музеїв та перевіривши всі ключові факти цієї історії. У МВС РФ на їхні запити відповіли, що у центральному клубі МВС подібних виставок ніколи не проводилося; більше того, він був закритий 1949 року і відкрився знову лише 1966-го. У МЗС РФ відповіли, що вивчили свої архіви та не знайшли жодних згадок про в'їзд Мойсея Закса у ці роки.

“Ми перевірили весь провенанс колекції Заксу, і кожен елемент цього провенансу не підтверджується нічим, скоріше ми спроможні його спростувати. Перед нами класичний провенансний міф”, – каже Акінша.

У музеях та голлівудських фільмах

Дві роботи із колекції Заксу знаходяться в Інституті мистецтв Міннеаполісу. Автором першої заявлялася українська художниця Олександра Екстер, автором другої - "Годинника" - Іван Клюн.

Саме “Годинник” потрапив у два фільми 2023 року – “Опенгеймера” Крістофера Нолана та “Чудову історію Генрі Шугара” Уеса Андерсона.

Бі-бі-сі зв'язалася з Інститутом мистецтв Міннеаполісу та повідомила про перевірку провенансу колекції Заксу. У музеї пообіцяли провести власне розслідування.

Незабаром після нашого листа картину було знято з експозиції, і підпис до неї на сайті інституту змінився. Тепер вона вказана як “приписувана Івану Клюну”.

Ще одне полотно з колекції Заксу, яке приписує українська авангардистка Олександра Екстер, зберігається в художньому музеї Клівленда. Куратори музею зацікавилися результатами розслідування Бі-бі-сі, але відмовилися від коментарів.

Ми виявили, що ще одна робота із колекції Заксу знаходиться у всесвітньо відомій галереї Альбертіна у Відні. Вона називалася "Генуя" і також приписувалася авангардистці Екстер.

У розмові з Бі-бі-сі представники музею сказали, що проводили власні перевірки картини та що вона не експонується.

Плоский телевізор в інтер'єрі XVIII ст.

Беатріс віддала Бі-бі-сі дві картини з колекції Заксу, що залишилися у неї у власності, — «Проун» (Проект затвердження нового — загальна назва для всієї серії робіт) Еля Лісицького та «Живописну архітектоніку» Любові Попової.

Ми привезли їх з Цюріха в лабораторію Art Discovery в Лондоні, де їх взялася проаналізувати Джиллін Надольни, провідний вчений в галузі техніко-технологічного аналізу живопису, що розвінчала десятки підробок російського авангарду.

Її аналіз виявив у картині Лисицького, який помер у 1941 році, волокна, що застигли глибоко в фарбі, оброблені речовинами, які стали масово доступні лише після Другої світової війни.

Це як картина з 18-го століття, у якої на задньому плані видно телевізор з плоским екраном. Це неможливо. Такого не може бути. Так не буває".

Картина є підробкою, написала Надольни у своєму висновку. Вона прийшла до того ж висновку щодо попової картини, що приписується, - "підробка".

"Все зі слів"

Поки експерти вивчали провенанс і досліджували картини, ми розшукали тих, хто допомагав Заксу створити репутацію для колекції і писав статті, які галерея Орландо видала батькам Беатріс, щоб переконати їх у справжності картин, що продавалися.

Провідний науковий співробітник Російського музею Антон Успенський — єдиний мистецтвознавець, який нині живе, пов'язаний з відомим музеєм, який позитивно відгукувався про колекцію Заксу. Він опублікував три статті про колекцію, у тому числі в престижних журналах - "Діалозі мистецтв", що видається Московським музеєм сучасного мистецтва, та Academia, виданні петербурзької Академії Мистецтв.

Статті Успенського будуються навколо семінарів, що нібито проводилися, проти формалізму (тих самих, з яких у комісійки вирушили картини, куплені дядьком Мойсеєм у 1950-і). Але в розмові з Бі-бі-сі він сказав, що сам цю інформацію не перевіряв і все писав зі слів Закса: “Це сімейні спогади, які не підтверджені, ніде не зафіксовані”.

В одній із його статей йдеться, що “історико-мистецька цінність робіт підтверджується експертними висновками фахівців міжнародного рівня”. Ілюстровані тексти фотографіями картин, які підписані як справжні роботи Родченка, Лисицького тощо. без питання.

Тим не менш, мистецтвознавець каже, що не підтверджував справжність картин, навіть ніколи не бачив жодної роботи, тільки фотографії, і не знав про використання свого імені під час продажу.

У статтях Успенський також стверджував, що ще один “Проун” Лисицького із зборів Заксу купили Базельським художнім музеєм. Це не так. "В результаті інтенсивних досліджень наших архівів ми не виявили жодних слідів сім'ї Закс взагалі або робіт, що до них стосуються зокрема", - повідомила Бі-бі-сі голова відділу досліджень провенансу Базельського музею, який володіє трьома "Проунами", всі - з інших колекцій .

Вітебський мистецтвознавець Тетяна Котович також багато і хвалебно писала про колекцію Заксу. “Для мене це новина. Те, про що ви кажете, про використання мого імені. Там же ніде немає заяви, що я гарантую, що це цей художник”, — сказала вона на запитання Бі-бі-сі про роль її статей при продажі картин.

Котович писала, що "Закс плідно співпрацює з найвизначнішими експертами", і перераховувала членів асоціації експертів російського авангарду InCoRM, які виписали сертифікати на багато робіт з колекції, що продавалися в галереї Орландо.

Невдовзі після цього InCoRM потрапила до центру двох скандалів, коли сертифікати її членів випливли на гучних судових процесах про підробки російського авангарду в Німеччині та Бельгії.

Патрісія Рейлінг, засновниця і президент InCoRM, сказала Бі-бі-сі, що організація розпалася через нападки критиків: “З усіма цими звинуваченнями у підробках та наклепах ніхто не захотів більше зв'язуватися…”.

Помилкові факти

Весь цей час ми також намагалися поговорити із самим Леонідом Заксом. Ми писали та дзвонили йому за всіма можливими адресами та номерами. Його дочка надіслала йому наш запит, але й тоді Закс не відповів.

І лише за два тижні до виходу нашого розслідування він вийшов на зв'язок і раптово погодився на телефонне інтерв'ю.

Що відбувається з тією частиною його колекції, яку він не встиг продати і де вона зараз? Закс був ухильним: “Я хотів би цього питання ще деяких, інших… цінових та інших… уникати. Вона зберігається, ця колекція, на європейському складі”.

Він відмовився від будь-якої відповідальності за продані на європейському ринку картини:

“Я від цих картин було відірвано з того моменту, як вони пішли з галереї Орландо. Я думаю, що ці питання треба не мені адресувати!

Щоразу він повторював: “Я нічого не продавав”.

Тоді я попросив розповісти про провенанс колекції. Як він може підтвердити розповіді про селян, які роздавали модерністські шедеври у 1944—1945 роках?

“А які докази? Ви уявляєте, що там було після війни? - Знайшовся Закс.

Він не став сперечатися з тим, що жодних семінарів з формалізму в московському клубі МВС не проводилося, і лише послався на слова одного покійного мистецтвознавця, який нібито йому про них розповів.

У відповідь на висновки експертів колекціонер сказав, що історію колекції записала його мама, “чесна людина”, і додав: “Ну кому я маю вірити – невідомим мені людям чи своїй мамі?”.

Закс каже, що йому нема за що вибачатися, і він сам нічого не продавав
Я помітив, що розповідь матері не змінює характер його історії - це сімейне переказ.

Закс відповів: “Те, що написано, це вже не переказ, це факт. Можливо, цей факт є помилковим, але це далеко не легенда і не переказ”.

Більше, ніж мої питання про підробки та вигаданий провенанс, Закса здивували суми, які батьки Беатріс заплатили за роботи з його колекції. Він стверджував, що його роботи не могли коштувати по 400 тис. швейцарських франків — і називав такі суми маренням.

"Я таких грошей від галереї Орландо в очі ніколи не бачив", - говорив він.

Закса також образило, що Антон Успенський сказав Бі-бі-сі, що не бачив картин і не брав участі в їхньому продажу, а не захистив його колекцію.

“Успенський бував у галереї Орландо, і неодноразово, до речі. І він бачив, що то за галерея, як вона працює. Він знав, що це комерційна галерея на кшталт магазину”, — наполягав Закс.

"Хвиля підробок затопила весь світ"

Наприкінці нашої розмови я запитав Закса, чи не хоче він вибачитись перед Беатріс.

“Я вибачатися не можу, а поспівчувати я можу. Нема за що вибачатися”, — відповів він.

Ошукані колекціонери дорогих полотен рідко викликають співчуття. Зрештою, це багаті люди із зайвими грошима.

Але у разі Малевича, Лисицького, Екстер, Попової, Гончарової та інших майстрів авангарду, це вже давно не просто питання втрат приватних покупців — а загроза всій їхній спадщині.

"Підробок значно більше, ніж справжніх речей", - каже Андрій Васильєв.

Історія колекції Закс показує, як легко сумнівні картини з придуманою історією можуть потрапити до провідних світових музеїв. Там їх бачать сотні тисяч людей, вони потрапляють на сторінки підручників, і на них навчається нове покоління мистецтвознавців.

Саме засилля "фальшака" змусило Акіншу, Васильєва та Баттервіка займатися боротьбою з підробками. Але часом навіть вони впадають у відчай і припускають, що результат цієї битви вже відомий.

"За допомогою численних істориків мистецтва, які вважають себе академічними вченими і в той же час щедро виписують сертифікати на підтвердження справжності сумнівних творів, [авангард] перетворився на гігантську кімнату кривих дзеркал, населену жахливими близнюками", - писав Акінша в одній зі своїх.

З багатьма втратами творчість радикальних експериментаторів тієї епохи — російських, українських, єврейських художників — все ж таки змогла пережити гоніння радянської влади, Другу світову війну та залізну завісу.

Але десятиліття ринкового буму та викликана ними хвиля підробок загрожують поховати їхню спадщину під горами поганих копій.