Як щупальця російського спрута "окупували" західну академію

Три кити російського домінування – це гроші, центри та агенти впливу, які просувають російськоцентричний порядок денний і виховують лояльність західних суспільств до Росії.

Коли я працювала над цим текстом, Український інститут у Франції підписав із Сорбонною меморандум “для розвитку українознавчих програм”. Україністику у відомому французькому університеті закрили 2012-го року. Натомість студентство мало змогу навчатися на… магістратурі з русистики. Десять років неприсутності України у Франції за часів турбулентності, яка сьогодні трясе всю Європу. Десятиліття, за яке виросли покоління, які вчили російське замість українців.

Україну підмінили Росією задовго до того. Або швидше треба визнати: на академічній карті світу нас майже не було. Йшлося хіба що про те, “чи має Україна історію?”, як питав Марк фон Гаґен 1995-го.

Звичайно, це аргумент до дискусії про невідрефлексовану колоніальну оптику колишніх імперій, їх слабкий інтерес до народів на східному фланзі Європи "під крилом" Росії, який, здається, мало зріс з часів Кундерової "Трагедії Центральної Європи". Але за тридцять років Незалежності знайшлося про що нам подумати. Особливо про те, чи вдасться сподіватися на підтримку там, де про нас знають хіба що факти спорідненості з Росією, які ж Росія диктує.

Замість вступу: щупальця російського спрута

Щонайменше три офіційні організації “м'якої сили” просувають Росію у світі, зокрема у західному академічному світі. Це “Федеральне агентство у справах Співдружності Незалежних Держав, співвітчизників, які проживають за кордоном, та з міжнародного гуманітарного співробітництва (Росспівробітництво)”, підсанкційний фонд “Російський світ” та “Фонд підтримки публічної дипломатії імені О. М. Горчакова”, самі назви яких не мають флер агресивного імперіалізму. Спираючись на колосальне фінансування, вони працюють на політичні та військові амбіції імперії.

Сьогодні “Россотрудничество”, цей багатоголовий дракон (більше сотні міжнародних представництв) бореться проти скасування російської культури у країнах. Путинський фонд “Русский мир” раніше фінансував антиукраїнські кампанії серед православної церкви Московського патріархату, проект “русинського руху” на Закарпатті, російськоміровські конференції у Харкові та Донецьку, до Революції гідності маючи осередки по всій Україні.

Спільно з Фондом Горчакова зараз розвиває програму стажувань для молодих політологів та міжнародників InteRussia20 та має програму наукових візитів “Нове покоління”. Фонд Горчакова прямо годується з рук підсанкційних путінських олігархів. Він має великий список заходів для іноземних учених, наприклад, російсько-словацький форум та російсько-німецька конференція “Постдамські зустрічі”. Грамотний поступ, робота з молодими вченими, потоки пропаганди та дезінформації і, звичайно, гроші роблять свою справу.

Росія зберігає привілейоване становище у західної академії та щодо інших регіональних студій, чиї держави й народи вона оголошує православним “російським світом” і тероризує війною у разі опору, і щодо самих західних досліджень. Раптом з'ясувалося, що вони просякнуті російською пропагандою та колоніальною традицією, і що русистика без сорому замінила західним інституціям радологію, славістику, кавказькі, східноєвропейські та інші студії, в тому числі й україністику.

Україністика та інші регіональні дослідження на Заході

Два роки тому в Українському інституті нарахували понад 160 центрів україністики у світі (разом із кримськотатарськими студіями). Йдеться про університетські центри, кафедри та програми, карта яких охоплює понад 30 країн (із 195 існуючих). Аналіз проекту Ukrainian Studies Go Global показав, що україністика представлена ​​лише у 57 університетах зі світового переліку двохсот провідних, а повні програми пропонують сім… Мало хто є повноцінними академічними центрами.

При СРСР дослідження регіону припали на русистику та радологію. 1957-го року про москвоцентричність західної славістики писав україніст Кларенс Меннінг, тодішній голова департаменту славістики Колумбійського університету. Українці, які вирвалися з радянського концтабору, мали будувати кар'єру в російських студіях, як Ася Гумецька, нещодавно померла донька письменника Сергія Пилипенка та сестра скульптора та поетеси Міртали. У 1960-х Гумецька почала викладати в Університеті Мічигану Анн-Арбор російську, а за Незалежності перекладала з російської на українську сестринські вірші. Обидві спочатку погано знали мову, застав період русифікації Харкова і в страху блукаючи СРСР як сім'я репресованого.

Під час холодної війни США інвестували у розвиток радології – за принципом “знай ворога в обличчя”. Поступово галузь скотилася до ретрансляції кремлівської пропаганди – чи одразу була такою. Коли Радянський Союз несподівано розвалився, як писала Оксана Забужко, "підступно "розжаловані" долею професійні радологи" сподівалися, що це ненадовго.

Тридцять років народи та регіони навколо Росії залишалися без належної уваги, а центри русистики-совєтології подекуди справляють враження інклюзії. Чим більше відкривалося профільних кафедр та інститутів, тим більше збільшувалася мережа російського м'якого впливу – але знання про численні народи та особливості регіонів не ставали глибшими. Більше того, нерідко ці знання консервувалися, обростали стереотипами, як черепашками човен на морському дні.

Ось відповідь, чому на дев'ятому році гібридної війни Росії проти України західних вчених шокувало повномасштабне вторгнення і ще більше – український опір. І чому експерти, які десятиліттями заробляли на експертизі про Росію, пророкували російські симпатії до нацизму та геноцидів.

В описах славістичних департаментів я знаходжу третьому році війни некритичне захоплення Росією. У фейсбуці саме рекламують курс про Лева Толстого в Університеті Бравна, з Ліги плюща, чий сайт славістики прикрашає фото Кремля.

Залишилося без відповіді моє до них питання, як саме на лекціях обговорюються жахливі, антигуманні картини в “Анні Кареніній”, а також колоніальна поведінка Толстого, факти його насильства над дружиною та численних позашлюбних дітей від недавніх кріпаків, які спонукають до припущення про зґвалтування .

Знаходжу підтвердження висновків “Вокс Україна”: описи російських курсів в університетах США відрізняються пишномовністю, стереотипами та пропагандою російської “величі”. Від інших народів нерідко відмахуються, як від набридливої ​​мухи, одним-двома курсами, стейтментом на сайті, етнографічним воркшопом.

Дивлюся славістику в Єльському університеті, ще одному з Ліги плюща, який ми знаємо на ім'я друга України Тімоті Снайдера. Із чотирнадцяти професорів у штаті дванадцять (!) – русисти. Одна дослідниця закінчила Львівський університет, перекладає українську літературу, але пішла в русистику – можливо через відсутність кар'єрних можливостей в україністиці, хоча це теж питання смаку та вибору.

Магістерські курси на кафедрі стосуються Росії, та й дисертації з славістики донедавна захищали або на програмі з російської літератури та культури, або з історії мистецтва та славістики, яка фокусувалася на російському мистецтві та літературі. Чому тоді кафедра претендує на назву “Слов'янські мови та літератури”?

Мережа російського впливу розгалужена та липка. Не дивно, що після 24 лютого 2022 року вчені заговорили про переосмислення москвоцентричного підходу та тривалого ігнорування неросійських культур. Дивно, як довго академічна спільнота уникала цих делікатних питань.

Але складається враження, що знову найбільше занепокоєні україністи і найменше – русисти, порадологи, росіяни, межі між якими часом розмиті. Їх – других – стурбованість стосується дискомфорту та перешкод у звичному перебігу життя. В інтерв'ю для “Радіо Свобода” русист Марк Стайнберг з Університету Іллінойса сказав, що дискусія про деколонізацію не нова, але доведеться щось змінювати, бо “тепер через це вмирають люди” (рівень цинізму залишаю без коментарів).

Це той Стайнберг, який із покійним російським-емігрантом Миколою Рязановським написав мегапопулярний підручник. Їхня "Історія Росії" починається з великоімперського крута Kievan Russia. Стайнберг пообіцяв журналістам змінити свої “прості припущення” щодо наступності між Києвом та Москвою. Боюся подумати, як ускладниться пропагандистський наратив підручника, за яким покоління американських студентів навчали викривлену історію регіону.

Зрештою, коли під час війни виникла потреба додати щось із україністики до навчальних програм, зайнялися тим русисти, які все життя писали про “романів Толстоєвського”. Це пов'язано з гегемонією Росії, неповороткістю академічної системи, мабуть, нестачею кадрів – проте в Україні вистачає компетентних професорів, які через війну втратили роботу. А могли б посилити здатність західних університетів викладати про Україну та регіон. Наприклад, на російських Russian & Slavic Studies в Університеті Арізони професор-росіянка, автор єдиної книги про російського шансону, тепер викладає про Україну і досліджує “пам'ять минулого” Росії та України.

З якого дива якийсь русист може брати участь у дискусії про Україну тільки, так би мовити, на дефолтних налаштуваннях? З погляду відстороненого це зразок колоніального підходу, можливо, розумової лінощів і навіть академічної пихи. У таких ситуаціях, здавалося б, достатньо скористатися прийомом перенесення: уявити, що це не українка і російська, а, наприклад, темношкіра американка, досвід якої хоче описати біла американка.

Схоже сталося у 2018 році, коли американський журнал The Nation опублікував поезію білого автора, написану мовою афроамериканських кварталів. Дуже швидко редакції довелося вибачатися. До цього журналу я ще повернуся, а факт залишається: на Заході досі багатьом не мозолить змішувати український та російський досвід, історію, культуру та ідентичність.

Наукові успіхи російських спецслужб

КДБ використав вчених для своїх операцій і, без сумніву, мав серед них агентів. Радянський комітет із культурної взаємодії із співвітчизниками насправді займався “боротьбою з ворогами”: тобто емігрантськими національними та культурними організаціями. Приклади знаходимо в опублікованій п'ять років тому методиці КДБ, на яку першими звернули увагу “Тексти”.

Співробітник Естонського відділу комітету з культурної взаємодії на замовлення КДБ поїхав до Швеції, щоб налагодити зв'язки з місцевими вченими. Наприклад, люб'язно допоміг з матеріалами професору політекономії, який хотів попрацювати в естонських архівах, та посприяв у його поїздці до Таллінна. Схоже, що російські спецслужби завжди цікавилися західними політологами.

В естонській столиці до наївного професора приставили добре обізнаного історика-агента. Пізніше "історик" на запрошення колеги поїхав до Швеції, отримавши собі прикриття для оперативного завдання. Професор про ці перипетії так і не дізнався.

Кадебісти проводили операції проти України, і їх мало бути набагато більше, ніж відомо. Наприклад, на початку 1980-х КДБ розпочав на Заході кампанію дискредитації пам'яті про Голодомор, щоб підірвати довіру та заглушити голос української діаспори, яка готувалася до півстолітньої річниці геноциду. 19 травня 1983 року з'явилося повідомлення про організацію наукового симпозіуму в університетах Квебеку та Канадського інституту українських студій Альбертського університету, який зараз є головним центром досліджень Голодомору.

Через місяць агенти поінформували першого секретаря ЦК КПУ Щербицького, що Омелян Пріцак, директор Українського наукового інституту в Гарварді, хоче заснувати центр досліджень Голодомору за прикладом Яд Вашем.

Там мали збирати свідоцтва, списки жертв, організовувати наукові заходи та, що особливо важливо, розробляти навчальні програми та курси про Голодомор. Архівне повідомлення КДБ містить дві резолюції: Щербицького – про наказ створити стратегію протидії та голову українського КДБ УРСР Мухи про затвердження такого плану. Це була ланка у довгому ланцюзі кадебістських заходів щодо осквернення теми Голодомору.

Задуманий Пріцаком центр, про який відомо лише з архівів КДБ, не з'явився. Але у жовтні того ж року Пріцак із ізраїльським істориком Шмуелем Еттінгером організували в Канаді конференцію “Українсько-єврейські відносини в історичній перспективі”. Там було засновано однойменну наукову збірку та фактично затверджено сучасний напрямок українсько-єврейських досліджень.

Інша операція “Фарісеї” дискредитувала резонансну роботу Роберта Конквеста “Жнива скорботи. Радянська колективізація та терор голодом”. Для цього створили псевдонаукову комісію та просували публікації з добре відомими наративами про “українських націоналістів”, наприклад, у New York Times Book Review. Повідомлення КДБ містили резолюції щодо розробки планів протидії, “просування” дискредитаційних матеріалів у пресу, але зусилля діаспори поступово виводили приховане на явку.

1987-го конгрес США затвердив доповідь з результатами розслідування про ознаки штучного голоду. Це була інформаційна перемога української діаспори і наприкінці року Щербицькому довелося згадати у доповіді про факт голоду. Не можна вдавати, однак, що кампанія заперечення та замовчування закінчилася.

Росія продовжує тиснути на уряди, щоб блокувати визнання геноциду, з успіхом просуває в академії та медіа наративи КДБ: наприклад, що всі радянські селяни голодували через жорсткий управлінський стиль Сталіна. Незважаючи на багаторічні зусилля України, лише повномасштабна війна проломила кригу. За два роки війни Голодомор визнали геноцидом 15 країн, включаючи традиційно інертні через сильну русофілію Чехію, Молдову, ФРН, Болгарію та Францію. Ця лавина підтвердила, що не/визнання було політичним, декларацією, на чиєму боці, а не предметом академічної дискусії, як його подавали.

1984-го року Юрій Безменов, який втік на Захід екс-агент КДБ, дав інтерв'ю про ідеологічні диверсії СРСР. Щоб зруйнувати країну, потрібно нівелювати якісну освіту, втрутитися в інституційну систему, суспільне життя, політику, економіку, культуру та оборонну систему. За чверть століття операція перетворювала цільову країну на слухняного песика Радянського Союзу.

Зрозуміло, що таких цілей не досягти без впливу на академічне середовище. Тому КДБ інтенсивно працював із “прогресивними інтелектуалами”: іноземними експерт(ками), професорами, журналістами, письменниками та письменницями.

Безменов згадує у цій когорті про “корисних ідіотів” Кремля, які зробили кар'єру на тему Росії. Серед них Генрі Кісінджер, політик із колосальним авторитетом та рупор кремлівських наративів про Україну; редактор The New York Times та Пулітцерівський лауреат за репортажі з СРСР Гедрік Сміт, який роками жив у Москві; Роберт Кайзер, який півстоліття працював репортером The Washington Post, автор п'яти книг про СРСР.

Роль російських спецслужб та їх інформаційні операції серед західної академії ще належить відрефлексувати. Особливо важливими є віддалені коливання, хвилі після землетрусу, які продовжують качати науку зсередини. Це вживлена ​​у плоть академічної дискусії пропаганда, антиукраїнські наративи, емоційна прихильність, яка формує лояльність західних учених до імперіалізму та політичної гегемонії Росії у регіоні.

Показовою є дискусія, яку розпочав шведсько-американський експерт Андреас Ослунд після аналізу “чорних списків” західних учених, яким Росія заборонила в'їзд. Він зазначив, що більшість у переліку склали україністи та працівники аналітичних центрів, але там майже немає русистів. Ослунд справедливо запитує, чи це свідчить, що Росія розглядає академічних професорів як лояльних та “безпечних”?

Тобто в точних науках, science, спецслужбах йшлося про викрадення технологій та розробок, переманювання вчених, розробників, чого гріха таїти, пілотів на західних винищувачах – усе, що в перспективі сьогодні допомагає Росії вбивати українців залізом. А в культурно орієнтованій гуманітаристиці, людях, полювали на людські душі. Інвестиція ця перспективніша за схему ракети і літака: схеми знайдуться нові, а ось лояльність найкраще виховати.

Нещодавно в Естонії заарештували російського професора політології за підозрою у шпигунстві. Чи нам звикати до російських агентів у науці, культурі та інших сферах, які цивілізований світ вважає громадянськими та гуманістичними? Дивує хіба легкість західних університетів, які продовжують запрошувати цих “жертв війни”.

Місяць тому я спостерігала, як шановний у Фінляндії російський політолог зіпсував репутацію українського політолога. Чоловік опублікував спільне фото з таким підписом: “[Це] доказ, що російський та українець можуть успішно співпрацювати та разом працювати на фінській землі, поділяючи спільні наукові погляди та людські цінності. І так, світові – світ!”.

Через публічний хейт від українських учених повідомлення пізніше зникло. Я ж переглянула доступні інтерв'ю з ним (більшість яких зробив російський офіс Радіо Свобода) і ознайомилася з дослідженнями, а головне, його висновками за ці десять років. З року в рік, з книги до книги цей політолог тягне свого мертвого коня: у Росії проблеми через корупцію, адже різні групи прагнуть заробляти “ренту”.

Голову його досі не відвідала думка про відповідальність Росії за війну та злочини проти людяності, яких безліч; він не думає, як краще Росія має виплачувати репарації, і нічим, крім декларативного радянського “світу-світу”, не стурбований.

Мовчу вже, що на тлі всієї катастрофи російські політологи мали б негайно піти з професії. А не подаватись на кожну стипендію для постраждалих від війни.

Гучна деколонізація славістики

Як каже приказка, порожній кадіб голосно звучить. Минулого року деколонізація, чи не найпопулярніший предмет галузевих дискусій з лютого 2022 року, стала темою конференції Асоціації слов'янських, східноєвропейських та євразійських досліджень (ASEEES). Це організація із щорічною конференцією на сотні панелей та великою кількістю людей звідусіль. Йшлося про політичну переоцінку “русоцентричних відносин влади та ієрархії у регіоні і те, як його вивчають”.

В ASEEES всіляко наголошували, наскільки складно змінювати фокус (id est: розпочати рефлексію над власною роллю у зміцненні колоніалізму та амбіцій імперії, яка вбиває вчених та знищує університети у сусідній країні). З хорошого можна сказати, що там нарешті звернули увагу на Chornobyl та Odesa, тобто ідею не користуватися колоніальною топонімікою.

З не дуже хорошого – більшість доповідей та панелей було присвячено Росії, і не факт, що у всіх йшлося про критичну рефлексію, а тим більше деколонізацію. У пропозиціях доповідей на цю конференцію знову домінують теми з русистики без натяку на зміну фокусу.

Я подивилася і менш очевидні місця, щоб зрозуміти, як відбувається голосно оголошена деколонізація. Наприклад, ASEEES двічі на рік надає субвенції для першої книги – це підтримка молодим вченим, які беруться досліджувати слов'янські та євразійські країни. За 2022-2023 субвенцією підтримано вісім досліджень, сім з яких написали русисти, а одну – українка, дослідниця радянської архітектури.

Це робота не одного року: тобто нове покоління фахівців писало про російську музику, російську трудову культуру, росіян у веймарському Берліні, "Росію, яку ми втратили" (це теж назва книги), поки реальна Росія вела гібридну війну і готувалася до повномасштабної, – і в очі не помічало тектонічних розломів, що інтенсивно поглиблюються.

Тим часом, на пошті лежить лист від ASEEES з оголошенням про стипендію – 25 тисяч доларів на дослідження російської історії. Ця програма носить ім'я Коена-Такера і хоч вона не єдина з русистики, але вартує окремої згадки. Заснували її у 2015 році Катріна ван ден Х'ювел та Стівен Коен, подружжя, відоме ретрансляцією російської пропаганди про Україну.

Через протести в Асоціації пропозицію відхилили; Проте пізніше правління проголосувало “за”. Коен, один із найавторитетніших істориків-русистів у США, до кінця життя прославився як частий гість “Раша тудей” та прихильник Путіна. З початку гібридного вторгнення Росії він звинувачував США в "українській кризі", заступався за Януковича, сумнівався, що окупація Криму була "незаконною", говорив, що це Україна збила малайзійський Боїнг над Донецькою областю, і що в Україні триває "громадянська війна".

Зараз вдова Коена ван ден Х'ювел, екс-редактор The Nation, розповсюджує прокремлівські наративи у The Washington Post. Я переглянула її колонки, починаючи з 15 лютого 2022 року: ван ден Х'ювел застерігає проти “розширення НАТО” через Україну, вимагає розпочати переговори між Україною та Росією, накручує емоційний градус через нібито страшний вплив санкцій проти Росії на світову економіку, лякає катастрофою в Європі без російського газу, новою “холодною війною” США з Росією та Китаєм та ядерним “інцидентом”.

Нарешті дивлюся, про що пишуть дисертації докторанти славістичних кафедр та інститутів, які заступили на свою посаду вже під час повномасштабної російсько-української війни. Теми дисертацій відображають тенденції науки у найближчому майбутньому. Молоді вчені США, Британії та Німеччини продовжують шукати таємниці “російської душі”. Наприклад, у русистиці працює більшість нинішніх докторанток Університету штату Огайо, включаючи випускницю Житомирського університету. Здебільшого вони здобули відповідну освіту, викладають російську, їздять до Росії чи росіянки.

Один докторант не вказав інтересів у русистиці. Але в публічних профілях він, випускник київського вузу, називає себе "російським резидентом" із Запоріжжя і проводить російськомовні заходи для знання якоїсь діаспори в США. В Університеті Вашингтона нагороду за найкращу магістерську дисертацію взяла студентка з Москви Світлана Островерхова: у неї було вкрай актуальне у 2023 році дослідження доброти князя Мишкіна з роману Достоєвського. Ці приклади показують, як складна ситуація.

На щастя, такі славістичні центри, як Кембридж, доводять, що у нових дисертаціях може й бути заношених тим Росії. Тож якісь процеси повільно відбуваються. І не всі славістичні центри просувають російські та російські наративи. Звучать думки, що повертають віру в гуманітарні та соціальні науки як простір інтелектуальної дискусії та критичної рефлексії, що протистоїть політикам фальсифікації та ненависті.

Однак гегемонія Росії у західній академії вимагає дослідницької реєстрації, критичного підходу та, що важливо, некомфортного самоаналізу західних інститутів та середовищ. Тому замість висновків на третьому році повномасштабної війни здамо собі справу: роботи непочатий край, а емоційний інтерес до України, який був у перші місяці після вторгнення, затих. І це добре, тому що дозволяє звірити годинник із реальністю.