У Wall Street Journal розповіли, що у листопаді в Україні можуть початися проблеми з виплатою зарплат чиновникам та бюджетникам, якщо США не ухвалять новий пакет фінансової допомоги. Це, звичайно, незвичайно — дізнаватися новини про проблеми всередині нашої країни із зарубіжних джерел. Але змушує замислитися — наскільки сильно ми зараз залежимо від фінансової допомоги ззовні. І наскільки сильно залежатимемо в майбутньому, зокрема після війни.
Конгрес виключив допомогу Україні із закону про тимчасовий бюджет, тому «Україна зіткнеться із серйозним економічним та політичним шоком» у розпал контрнаступу, вважають журналісти. США та інші країни-донори фактично виплачують зарплати 150 тисяч українських державних службовців та понад півмільйона вчителів, професорів та шкільних працівників, а також фінансують українські державні витрати — від охорони здоров'я до житлових субсидій.
Ця залежність ставить під удар соціальне становище нашій країні як під час війни, і після неї. І звідки брати гроші на зарплати чиновників — це ще не найважче завдання. Війна залишить велику кількість непрацездатних чоловіків каліками та інвалідами. Щонайменше 25 тисяч українських військових втратили кінцівки з початку війни, заявив Sky News американський медик Майк Коркоран, який займається протезуванням у тому числі й українців. Інші західні ЗМІ називають цифру майже 30 тисяч військових, Wall Street Journal допускає цифру до 50 тисяч. Останні дані підтверджуються київською благодійною організацією Houp Foundation.
Це лякаючі цифри. За 20 місяців війни в Україні як мінімум у 10 разів більше солдатів зазнали ампутації кінцівок, ніж за 20 років війни американців в Іраку та Афганістані. Реальна кількість травмованих може бути ще вищою, оскільки процес протезування займає багато часу. І в нинішніх умовах є дорогою операцією навіть у поодинокому випадку, що вже говорити про тисячі військових, які чекають на протезування.
Наявність великої кількості інвалідів непосильним тягарем ляже на соціальну сферу. Наразі ми не знаємо точної статистики, не знаємо, яким чином держава збирається здійснювати цільову підтримку інвалідів тут і зараз. За період війни загальна кількість людей з інвалідністю (не лише втратили кінцівки) збільшилася на 300 тисяч, повідомила міністр соціальної політики Оксана Жолнович. Загалом у країні 3 мільйони інвалідів. Це 10% населення!
Усередині України існує думка, що європейські та американські союзники навряд чи допомагатимуть у соціальному забезпеченні ветеранів. Варто зазначити, що основною для нас є саме допомога США, яка незрівнянна з фінансовими потоками Євросоюзу. І нинішня позиція Конгресу змушує насторожитись уже зараз. Важко уявити, щоб Конгрес перейнявся долею 3 мільйонів українців з інвалідністю (якщо війна буде, як обіцяють, тривалою, ця цифра збільшиться) і погодився фінансувати їхню соціальну допомогу та реабілітацію до кінця їхнього життя. Важко уявити, щоби на Заході були зацікавлені у довгостроковій соціальній допомозі після війни, хоча б 5-10 років. У кращому разі Київ отримає дотації під економічні чи промислові реформи або макропозики з відстроченими виплатами. І для соціальної допомоги інвалідів цього буде недостатньо: за таких умов соціальна система країни протримається не більше двох років.
Велика кількість калік після війни є серйозним ризиком краху української економіки та людських ресурсів, робочої сили. Як ми вже писали, далеко не всі працездатні українці повернуться додому після війни. Багато хто осяде в країнах ЄС, інші побоюватимуться відповідальності з питання служби у лавах ЗСУ. Дай Боже, щоб 30% повернулося. Ні про який альянс із виробництва зброї не може бути й мови, якщо в Україні елементарно не вистачатиме робочої сили. Навіть якщо уявити, що залучити кваліфікованих фахівців та робітників вдасться, в економічному плані це означатиме суттєві фінансові вкладення держави у промислову сферу (без урахування іноземних інвестицій). Щоб соціальна система запрацювала, необхідно буде 10-15 років потужних дотацій, але поки що їх перспективи досить туманні.
Так, після будь-якої масштабної війни інваліди лягають непосильним тягарем і на державу, і на своїх рідних. У цьому є серйозна моральна основа — це ветерани, котрі захищали майбутнє наших дітей, боролися за свою батьківщину та мирне небо над головою. Тих, хто пам'ятає, як в Україні кінця 1940-х років після Другої світової війни вулицями ходили безрукі, безногі на милицях, протезах недавні солдати, залишилися одиниці. Вони жартували, просили милостиню. Але це тривало недовго: їх вивезли до «будинків-інтернатів закритого типу з особливим режимом». Утримувати інвалідів радянський режим просто не мав грошей. Нашій владі потрібно задуматися про соціальну політику щодо ветеранів-інвалідів уже зараз, щоб не повторювати помилок минулого.
