Що мало найгірший вплив на реформу шкільної освіти – ковід, війна чи міністр освіти Шкарлет?
Як зараз виглядає НУШ у школах? Чи реально прочитати всі твори зі шкільної програми у відведений на цей час? А засвоїти програму з фізики, яка розрахована на вдвічі більше години, ніж закладено в розклад? Навіщо потрібні софт-скіли і як їхня відсутність заважає дорослим приймати конструктивні управлінські рішення в тому числі й у сфері освіти? У виданні LB.ua запросили на інтерв'ю співзасновницю громадської організації “Смарт Освіта” Іванну Коберник, щоб обговорити з нею термінові кроки, яких потребує шкільна освіта.
Ми говоримо про освітні втрати через ковід і через війну, але є також і освітні втрати через політику попереднього керівництва МОН, яке не займалося реформою. Що було втрачено через бездіяльність МОН часів Шкарлета?
Найголовніше те, що освіта перестала бути державним пріоритетом. З 2016 по 2019 рік освіта була у всіх новинах, на всіх засіданнях уряду, у політичному повісті дня, ухвалювалися закони, рухалися реформи, були дискусії. Це був безумовний рух уперед із залученням величезної кількості стейкхолдерів.
За часів Шкарлета всі процеси просто зупинилися. Ми квантовим стрибком повернулися до Радянського Союзу. Відповідно, було втрачено темп реформи. Найбільше, звичайно, постраждали діти, які перейшли до п'ятого класу на непідготовлену по суті реформу. Цікаво, що нещодавно на врученні премії Global teacher Prize Ukraine прем'єр-міністр Шмигаль сказав: Ми відновили реформу НУШ. Тобто фактично визнав – реформу було зупинено.
2022 року діти пішли до п'ятого класу без підручників. Війна може бути виправданням цьому. Так, мільярд гривень, який потрібний був на друк підручників, забрали на військові потреби, це зрозуміло. Але навіть для держави це не фантастична сума і домовитися з донорами про цю суму цілком можна було.
Це мав би зробити МОН: переглянути, які підручники обов'язково друкувати, які ні. Була суттєва проблема, що ніхто з донорів не хотів друкувати історію України з політичних міркувань. МОН мав би домовитися про друк інших підручників.
У результаті через управлінську нездатність МОН домовитися ця історія закінчилася тим, що Європейський Союз сказав: “Ок, ми готові видати основні підручники, але фізично надрукувати їх лише у Європі”, що набагато дорожче. При цьому вони були готові сплатити лише друк, без винагороди авторів підручників та видавництв.
На те, щоб заплатити видавцям та авторам підручників, треба було знайти лише мільйон євро. Внаслідок цього МОН попросило цей мільйон у іншого міжнародного донора, але він не заплатив видавцям та авторам, а надрукував інший підручник на ці гроші.
У Європі надрукували частину підручників – лише тих видавців, які погодилися безплатно віддати свої немайнові права, і вони за це нічого не отримали. І здебільшого це були не ті підручники, які хотіли вчителі.
Це прямо якийсь кейс, який має увійти до історії, як усе зробити максимально невдало.
Абсолютно.
Схоже, навіть той лист про готовність ЄС надрукувати підручники при відмові від немайнових прав надіслали не всім видавництвам. Тобто деякі автори та видавництва були готові віддати свій підручник та надрукувати його безкоштовно, але вони не отримали такої пропозиції.
Інші видавництва без гонорару відмовилися віддавати свої підручники, вони їх продавали за гроші.
Насправді варіантів рішень було багато. Наприклад, можна було домовитися з донорами про підручники з іноземних мов – звернутися до ЮНІСЕФу, або до Британської ради з проханням купити для українських школярів підручники з англійської мови. І таким чином вивільнилися б гроші на друк українських підручників із інших предметів.
Є ще одна дуже важлива невирішена проблема – відсутність рекомендацій МОН щодо того, що робити з дітьми ВПО, які мають проблеми з документами. Є вчителі та директори шкіл, які йдуть на зустріч, беруть на навчання дітей без документів, а потім документи підвозять чи вони їх підтягують із інформаційних систем. А є випадки, коли директори шкіл наближаються до питання формально: немає документів – немає школи.
Так, нещодавно я дізналася про 9 дітей із Херсонщини, які виїхали через затоплення та які вересень-жовтень ніде не вчилися.
Де мешкають ці діти?
У шелтері у Києві. Це діти із уразливих сімей.
Я втрутилася в ситуацію, просила допомоги у КМДА, там відгукнулися. Але це було не швидко. І це не має так працювати.
Ви зараз співпрацюєте з МОН?
У мене було кілька зустрічей із міністром, я була запрошена для формування та модерації панелі по НУШ на Серпневій конференції. Власне, намагалася зібрати всі ці гострі теми, порушити нагальні питання та по можливості отримати відповіді від МОН. Мені здається, що вийшла досить чесна розмова. Але знову ж таки ми отримали певну кількість важливих обіцянок, але ми продовжуємо чекати на конкретні кроки.
Наприклад?
Найбільше чекали інформації про субвенцію НУШ на 2024 рік. Бюджет уже проголосований у 1-му читанні, на НУШ передбачено півтора мільярди гривень, це гарна новина. Подивимося, як зміниться бюджет освіти після депутатських правок.
Питання, які досі залишаються без відповіді, – це зміна певних нормативних документів, зокрема наказу МОН про поділ класу на групи. Дуже важливо переглянути програми та підручники 5-го та 6-го класу – ті, які затверджувалися при Шкарлеті. Багато хто з них не відповідає Стандарту НУШ і веде до імітації реформи.
Які кроки МОН має зробити невідкладно для “реанімації” НУШ?
Перегляд освітніх програм у більш широкому значенні. Усі розуміють, що складне масштабне завдання, але хочеться побачити початок цієї роботи. Тим паче, що частину роботи з початком війни зробили освітні громадські організації. Зберіть їх один раз, попросіть показати, що у них є, і скористайтеся цими напрацюваннями – вони готові щонайменше як швидке рішення. "Смарт освіта" та інші декларували, що готові ділитися своїми напрацюваннями.
Ми всі – я маю на увазі освітнє середовище – дуже обережні у своїй критиці щодо чинного керівництва МОН. Ми все ще зберігаємо стриманий оптимізм та кредит довіри. Сподіваємося, що після розчищення території, яка продовжується далі, розпочнуться реальні кроки. Але цей медовий місяць колись скінчиться.
Що ви маєте на увазі під розчищенням території?
Наприклад, з директорату загальної середньої освіти звільнено, вибачте, дві риси, один з яких вже був звільнений раніше, але Шкарлет його реанімував (прізвища “чортів” не вказуємо на прохання Іванни, але педагоги напевно знають, про кого йдеться – LB.ua ).
Є й інше добре в МОН. Це і кейс із реорганізацією НАУ. Це і поступове відібрання повноважень у ІМЗО (Інституту модернізації змісту освіти – LB.ua), це не можна не вітати. Це досить живучий монстр, тому що щось зробити з ІМСО намагалися ще за Квіту, потім за Гриневича та Новосада (попередні міністри освіти – LB.ua). Ну а при Шкарлет ІМЗО почував себе чудово. Нині ми маємо вже четверту спробу. Вони забрали значну частину закупівель, проведення олімпіад. Це, звичайно, гарні знаки, але ми всі чекаємо, що ось це відрізання голів Горгони все ж таки закінчиться чимось реально справжнім.
Вже призначено нового директора директорату загальної та середньої освіти – Ігоря Хворостяного, і я маю серйозні надії щодо реформи змісту освіти. Тому що Ігор розуміє, що означає словосполучення “зміст освіти”.
А що означає словосполучення "зміст освіти?"
Зміст освіти – це те, що діти навчають у школі. Це смисли, закладені в освітні програми та підручники.
За великим рахунком, наші підручники є не найкращими через те, що вони відповідають програмам, які потребують перегляду. Війна – це сумний, але привід нарешті прибрати з програм все зайве, у тому числі з тих класів, яких поки що не торкнулася НУШ.
Що потрібно прибирати?
Все, що не розвиває наших дітей, не допомагає стати успішними громадянами 21-го століття.
Наприклад, українська мова в школах перевантажена механічним вивченням граматики та філологічної термінології, начебто ми готуємо кандидатів філологічних наук. І при цьому практично немає навчання роботі з текстом, читання нехудожніх текстів, наукової літератури, публіцистики. У нас не вчать висловлювати свою думку, аргументувати, відстоювати свою позицію та коректно розуміти позицію інших. Це все в розвинених освітніх системах вивчається у предметі “рідна мова”.
Те саме стосується літератури. Програма з літератури, по-перше, глибоко відповідає віковим особливостям дітей. Це не література для дітей, це література для дорослих, яку чомусь мають читати діти.
По-друге. Якщо ви відкриєте програму і просто порахуєте кількість сторінок того, що має бути прочитане, ви зрозумієте: жодна жива дитина не може прочитати абсолютно все, що передбачає програма. Якщо він займається ще чимось, окрім літератури. Так не має бути.
Аналогічно програма з фізики в 10-11 класі включає такий обсяг матеріалу, як геометрія та алгебра разом узяті. Тільки на алгебру та геометрію відведено чотири години, а на фізику дві. Це означає, що жодна дитина в Україні, крім 5% дуже обдарованих, не може освоїти програму з фізики просто фізично, якщо не займається додатково з репетиторами. Тому що не можна за дві години освоїти те, що розраховано щонайменше на 4 години на тиждень.
Те саме стосується хімії. Зараз це дуже важливий напрямок, затребуваний у світі. Але хімія в українській школі – це якась історія хімії на початку ХХ століття.
Таких прикладів дуже багато. І з кожним роком застарілість програм стає дедалі очевиднішою.
Міністерство здатне це зробити?
Міністерство має організувати цю роботу. У середній освіті МОН має лише дві функції: зміст освіти та розподіл освітньої субвенції, все. Зміст шкіл йде із місцевих бюджетів.
У попередні роки, за Лілії Гриневич, за Ганни Новосад, у МОН був величезний досвід співпраці з громадянським суспільством. Це була консолідація зусиль, яка призвела до впровадження потужної широкомасштабної реформи, яка, на жаль, була відправлена в летаргічний сон чи нокаут при Шкарлеті.
Щонайменше у початковій школі реформу було здійснено за рахунок синергії та співробітництва держави (в особі міністерства) з громадським сектором. Потім громадський сектор та міністерство Шкарлета йшли різними шляхами, але громадянське суспільство за цей час дуже зміцніло. Є громадські організації в освіті, які створили свої освітні програми, за якими навчають дітей онлайн, які створили потужні електронні платформи, які облаштовують укриття чи створюють можливість навчатися там, де школа зруйнована.
Приклад, де міг бути використаний досвід ГО – спрощена програма для дітей, які навчаються за кордоном. Можливо, вона з'явилася трохи пізно і є невдалі моменти, але дуже добре, що програма прийнята та має спростити життя дітям, які поєднують навчання у двох школах. Але досвід громадських організацій, які зараз під час війни навчають тисячі дітей, обмежених у доступі до освіти, не став частиною цього рішення. Хоча міністерство знало про ці програми, які відформатовані, в яких виділено саме ядро знань, забрано все другорядне, адаптоване до онлайн. Весь цей досвід не був використаний міністерством.
Ви часто повторюєте, що потрібно 5-10 років, щоб побачити результат роботи у середній освіті. 5 років від старту НУШ ми маємо. Який ми зараз бачимо результат?
Результат НУШ та реформи загалом неможливо відокремити від наслідків ковіда та війни. Щоб говорити про результат, потрібні спеціальні дослідження та моніторинги. На жаль, за міністра Шкарлет вони свідомо не проводилися. Зараз, я сподіваюся, моніторинги будуть відновлені, і ми матимемо більше об'єктивної інформації.
На жаль, онлайн-освіта найменше підходить для початкової школи. Це визнано у всьому світі, воно абсолютно не є ефективним. Потрібно шукати можливість вивести дітей офлайн.
Одне із важливих досягнень реформи: вперше законодавчо було закріплено право вчителя самостійно обирати підходи та методики. Раніше навіть якщо вчитель розумів, що старі радянські методики не працюють, він не міг використовувати інші. Тепер, може, тому що має закріплену педагогічну свободу.
Друге досягнення: почало змінюватися освітнє середовище. Знову ж таки, ми змушені робити поправки на війну, на ті руйнування, які зазнала освітня інфраструктура. Але минулого тижня я була у Житомирі, у класах дітей, чию школу зруйновано російською ракетою, і які вимушено зараз навчаються в інших навчальних закладах. Створюючи середовище для них, місцева влада обладнала класи за стандартами НУШ. Я була в Маріупольському ліцеї під Києвом, я дивлюся із захопленням на освітні простори, які створює в деокупованих селах Фонд SaveED – ідея розвиваючого середовища як невід'ємна частина освітнього процесу живе навіть у таких складних умовах.
І третє, що мені здається дуже важливим: додана вартість м'яких навичок та увага до практичного застосування отриманих знань. Раніше це було предметом розгляду для школи взагалі. Я розумію, що в різних школах це реалізовано з різним успіхом, проте це закладено в реформу.
Одне дослідження встигли зробити на початок ковіда, у третьому пілотних класах НУШ. Ми побачили, що діти, які навчалися за програмою НУШ, більше любили ходити до школи, були вільнішими, допитливішими, ставили більше запитань і краще взаємодіяли у групах. Мені здається, що це дуже важлива додана вартість, яка була заведена до початкової школи.
Ще дуже важливо, що до початку війни та до приходу Шкарлета встигли створити систему підвищення кваліфікації вчителів початкової школи. Вона мала спільний для всіх обов'язковий онлайн-курс, і лише після цього очні заняття в обласних інститутах післядипломної освіти. Під час опитувань вчителі говорили, що саме на цьому онлайн-курсі вони дізналися, що таке новий стандарт, і зрозуміли, чим він відрізняється від старого. Відповідно, цей онлайн-курс також ставив напрями навчання, які відбувалися в інститутах післядипломної освіти.
Надалі мав бути розроблений такий обов'язковий курс для середньої школи. Але це не зробили. І тут я бачу величезний ризик, що підвищення кваліфікації, яке зараз обіцяють, піде дуже різними шляхами. Через те, що немає єдиної точки збирання. При цьому я хочу зазначити, що громадська спілка “Освіторія” за власною ініціативою розробила такий курс для вчителів середньої школи, для вчителів-предметників, вона є на “Всеукраїнській школі онлайн”. Але, на жаль, він не є обов'язковим. А Міністерство зараз могло б зробити цей курс обов'язковим і зобов'язати всіх провайдерів підвищення кваліфікації вчителів рухатися в цьому напрямку, щоб правильно комунікувати, і доносити вчителям цінності реформи та методики, які вони можуть використати у своїй роботі.
Наскільки той НУШ, який зараз є у молодшій школі, це той НУШ, який замислювався?
НУШ була у летаргічному сні, зараз її намагаються реанімувати, перевести у відділення інтенсивної терапії, а потім вивести у реабілітацію. Війна поставила чимало інших викликів, як, в принципі, забезпечити українських дітей доступом до освіти. Тому підходити до НУШ часів війни із лінійкою мирного часу не зовсім коректно.
У Києві більшість шкіл набрали у перші класи по 30 дітей. Відповідно окремі модульні парти стоять суцільним рядом, як лави у сільській школі 19 століття.
Це дуже цікаво насправді, бо кажуть, що дітей поменшало.
Я розумію, що нам хочеться великої перемоги, а маленька перемога нам не перемога. Я хочу нагадати, що у 2018 році у класі могло бути і 36 дітей. Це було незаконно, але це був факт. Тому якщо зараз чудовим чином вдалося досягти цієї неочевидної раніше норми закону, соррі, це перемога. Хоча, можливо, вона виглядає не так вражаюче, якби дітей у класі було по 24.
Тепер щодо парт. Дійсно, часто площа класів у типових школах не дозволяє розмістити одномісні парти як слід. Коли зараз дивлюся на парти, я згадую приклад, який нам наводили на курсі “Написання політик на основі даних” – як британський уряд 8 місяців узгоджував форму гачків для швартування човнів. Так, затвердження розмірів та форми парт могло тривати роками, і рішення могло бути більш ідеальним.
Але слід говорити чесно: у тій ситуації іншого вибору не було. Якби реформу не було розпочато у 2018 році, вона не була б розпочата взагалі.
Європейські партнери, зокрема фіни, просили Україну не поспішати з проведенням реформи, а готувати її ще кілька років і, наприклад, розпочати реформу одночасно у першому, п'ятому та десятому класі, на всіх трьох рівнях одночасно. Тоді термін запровадження реформи міг би бути коротшим. Але, звісно, політично ми усвідомлювали, що це неможливо. Бо ніхто не знає, що буде в Україні за три роки. І якщо ти не почнеш зараз, ти не почнеш ніколи, і діти житимуть у пострадянській освіті, яка застрягатиме в минулому дедалі більше з кожним днем.
Повертаючись до теми втрат за часів Шкарлета. Як змінилося ставлення вчителів до реформи? Мені здається, що вчителі почали ставитись до НУШ як до чогось не дуже обов'язкового. У жодній із шкіл, куди ходять діти моїх друзів, не роблять ранкове коло, наприклад.
Я б це сформулювала інакше. Будь-які реформи неможливі, коли ті, хто має їх реалізовувати, виснажені та живуть у постійному стресі. Тобто коли людина, по суті, намагається вижити, а ти їй ще кажеш "реформуйся", це не може викликати захоплення.
Але ранкове коло – саме про те, щоб вижити. Можна обговорити, хто як спав, чи чули тривогу, чи ходили в укриття. Ранкове коло насправді класна терапевтична штука, і дуже шкода, що воно зникло з українських шкіл.
Не зі всіх шкіл він зник. У мене є родичі, дитина яких навчалася в одній із крутих столичних шкіл. Після початку вторгнення вони переїхали до Червонограда, що на Львівщину, пішли там до школи. Пишуть: “Іванко, ми нарешті зрозуміли, що таке НУШ, що таке інтеграція! Такі добрі підручники, так цікаво, дочка сидить вечорами читає!”. У тій Червоноградській школі була програма "НУШ-2" з інтегрованим курсом "Я досліджую світ".
І там було ранкове коло, якого тут, у школі Києва, не було, здається, ніколи. Хіба що на відкритому уроці з району. А у Червонограді було ранкове коло, були уроки на свіжому повітрі, походи до парку, робили практичні досліди та багато іншого, що мотивувало дітей навчатися.
Чому так не у всіх школах?
Я думаю, що це проблема нестачі методичної підтримки. Для ранкового кола також треба мати ідеї. Насправді на Заході цих ідей сотні, і вони постійно оновлюються. А у нас є Інститут модернізації освіти, Інститут розвитку освіти, у нас є група підтримки реформ у МОН, у нас є Академія педнаук, і в ній n-ма кількість інститутів, які отримують зарплату. Весь цей час вони мали б писати умовні сценарії для ранкового кола, і варіанти розвитку м'яких навичок у дітей. Де всі ці методичні матеріали?
Звичайно, якщо вчителеві кажуть: сам розроби, і освітню авторську програму теж, і затверди, і отримай схвалення Державної служби якості освіти, він відповість: “Слухайте, йдіть ви кудись, я ось візьму свій конспект “Урок № 16″, і ним скористаюся”.
Я маю ще одне важливе питання: у 2019 році ми з вами говорили про те, що немає українських виробників навчального приладдя, дидактичних матеріалів, меблів. Ринок розвинувся за ці роки?
Скажу чесно, я не маю актуальної ситуації після початку вторгнення. Але до війни він а) розвинувся, б) це мало як позитивні, і негативні наслідки.
Почалися тендерні ігри?
Почалися картельні змови – чотири основні виробники домовилися між собою, як не допускати до торгів нікого іншого.
Це виробники парт?
Не тільки, але переважно виробники меблів.
Але також розвинули свій бізнес та місцеві невеликі виробники. І якщо місцева влада була розумною, а виробники були досить старанними, то у них теж у принципі було все добре.
Щодо лабораторій, то зараз, враховуючи війну, найправильнішим шляхом було б робити міжшкільні лабораторії на базі закладів позашкільної освіти. Поясню чому.
Наприклад, ще до війни добрий набір реактивів коштував умовні 92 000 грн., це набір усіх реактивів на всі види лабораторних робіт. Умовний дев'ятий клас має зробити на рік одну лабораторну роботу з однієї теми, а школа має купити лише на 92 000 грн. Так само десятий, так само одинадцятий. Тобто, звичайно, якби цією лабораторією могли користуватися більше дітей, то раціональність використання коштів була б набагато вищою.
Це управлінські рішення, треба всім домовитися, де ми цю лабораторію поставимо, а як туди ходитимуть діти з різних шкіл, який графік? І це ті самі софт скіли, які намагається розвивати НУШ, які у нас, на жаль, не розвинені у великої кількості дорослих, що перешкоджає досягненню раціональних конструктивних управлінських рішень.
Ви раніше казали, що дуже важливо, щоб батьки мали запит на прогресивні зміни. Як ви думаєте, чи є у батьків цей запит?
Батьки також різні. Є власне з прогресивним запитом, а з установкою: “все має бути так, як було в мене”. Такі батьки турбуються, коли бачать, що у дитини не так, як було в них. Тут батькам треба працювати з собою, і непогано, щоб учитель міг їм пояснити, що: “Вибачте, ви навчалися 20 або 30 років тому. Життя трошки змінилося. Зараз у нас є багато нової інформації та наукових знань, як краще навчати дітей. І ні, якщо ваша дитина не перевтомлена і не перевантажена, це не означає, що вона не вчиться і нічого не робить”.
Також українським мамам за кордоном, які зіткнулися із західною системою освіти, здається, що діти грають, нічого не роблять. Батьки не здатні зрозуміти, що дітей системно та цілеспрямовано вчать м'яким навичкам.
Звичайно, якщо ти пхаєш у дитину табличку множення у другому класі, то в третьому вона здається зіркою в умовній чеській школі. Але, наприклад, при цьому він не вміє заспокоїти іншу дитину, коли та розплакалася, не знає, що робити, коли виник конфлікт, і не здатна велике завдання розділити на маленькі. А цьому дітей навчають на прикладі проектів, які нашим українським мамам часто видаються іграшками.
Я не кажу, що війна показала, що наша система освіти за всіма показниками гірша за західну. Ні це не так. Вона показала, що є багато чого хорошого – і академічна вимогливість у розумних межах зокрема. Але в той же час є чимало речей, які показують цю відмінність суспільства, яке вже тривалий час вчить дітей спілкуватися, взаємодіяти в групі, дотримуватися розумних правил, домовлятися про них, вчить їх самостійності. І те, що багато батьків не розуміють цієї цінності, це тривожна історія.
Більше даних про стан освіти надасть PISA, яка проводилася минулого року в Україні, що саме собою героїчний героїзм. Я не знаю, який орден треба дати Українському центру оцінювання якості освіти та тим школам, які проводили тестування. У тому числі це були школи у містах, які дуже часто потрапляють у новини через сильні обстріли.
Результати PISA будуть для нас непростими. Про них поки що рано говорити, але провідною галуззю, яка перевірялася, було читання. Минулого разу, 2018 року, це була математика. Нам здавалося природним, що проблеми з математикою, ми ніби давно все про це чули. А ось із читанням ніби менше проблем.
Яка може бути проблема читання? Я розумію, що результатів ще нема, але як припущення?
Припущення таке, що ковид та відсутність повноцінного очного навчання погіршили здатність українських дітей читати, розуміти тексти та вміти з ними працювати.
Нашим дітям нема на чому вчитися. У нас (у шкільній програмі – LB.ua) немає наукових текстів для дітей, практично немає нехудожніх текстів. Моя дочка навчалася у школі за кордоном минулого року, і вона привезла свою папку з мови навчання. Треба сказати, що підручників там немає взагалі, є лише роздруківки із завданнями, які дає вчитель. Потім у тебе є татко, всі напрацювання дитини за рік.
Що сказати… По-перше, вони читали повноцінні дитячі романи. Вони читали їх довго, обговорювали, працювали з текстом, після цього писали есе, дебатували. І паралельно опрацьовували наукові чи інші нехудожні тексти на теми, що стосуються художньої книги, яку вони читали. І зокрема виконували завдання, які показували, як їм допомогли наукові знання у контексті розуміння художнього твору.
Можете порівняти це з тим, що в Україні восьмикласники на уроці української мови мають вивчити народну пісню та розповісти, як вони розуміють красу народної творчості. Що з цього буде корисніше для подальшого життя та для розвитку кваліфікованого професіонала чи свідомого громадянина?
Я дивилася програму за дев'ятий клас, я мав шок, скільки там творів із дивною припискою “оглядно”. Ось з якою метою дитина має оглядово прочитати “Слово про похід Ігорів” у 14 років? Що цей огляд йому дасть? Сенс уроку літератури не в тому, щоб дитина знала назву певного історичного твору сумнівної оригінальності. Сенс у тому, щоб дитина думала, рефлексувала, уявляла, розвивала внутрішню потребу читати. Це неможливо, якщо читати твори "оглядно", ще й ті, які не мають нічого спільного з твоїм життям.
До речі, у восьмому класі в зарубіжній літературі у них за програмою були Біблія, Коран, Веди, все оглядово. Я, звичайно, як людина з гуманітарною освітою, вважаю, що кожна освічена людина повинна мати уявлення про ці цивілізаційно важливі тексти. Але чому автори програм вирішили, що це треба зробити у 13 років?
Кількість текстів має бути такою, щоб діти дійсно читали, працювали з ними та вчилися висловлювати свою думку, аргументувати позицію, взагалі писати. А оглядове вивчення історичних текстів не веде до цієї навички. Відповідно, кількість творів для читання має бути суттєво скорочено.
Підсумовуючи нашу розмову, що все ж таки необхідно зробити терміново, в першу чергу?
Перше – провести “генеральне прибирання” – ініціювати робочі групи з перегляду програм. Це буде довго, важко, болісно, і з великими дискусіями на фейсбуці, але принаймні кількість матеріалу в програмах має бути приведена до кількості годин, виділених на їхнє вивчення.
Друге – мають бути надруковані підручники – це насамперед робота з донорами та визначення пріоритетів. Ми повинні друкувати те, що повинні надрукувати тільки ми, і повинні коректно і правильно представити донорам, чому ми потребуємо їхньої підтримки і де вони можуть бути нам корисні. Я досі не розумію, чому з донорами не поговорили про те, щоб вони закривали насамперед потребу у підручниках з іноземних мов.
Третє – це план дій, що ми робитимемо з дітьми на окупованих територіях. Цю роботу треба починати робити щодня вже зараз. Чи можемо ми по можливості забирати хоча б старших дітей та створювати їм умови для навчання на підконтрольній території?
Четверте – робота, програма, механізм, як підтримувати зв'язок із Україною дітей, які за кордоном. Яких, нагадаю, лише за офіційними даними 500 000 лише у Євросоюзі. Дати їм можливість та мотивацію залишатися з Україною – це наше завдання.
