Кадри з маріупольської лікарні, на яких український солдат питає хлопчика: «Де твоя мама?» — облетіли весь світ. Згодом вони увійшли до документального фільму «20 днів у Маріуполі». На них 10-річний Владик Гусак. Він та його батьки, Олег та Ольга, пережили голод, авіабомбіжки, погрози розстрілу.
Видання «Нова Польща» публікує історію маріупольського подружжя про втечу з пекла.
Євген Приходько: Ви були у пологовому будинку у Маріуполі, коли 9 березня 2022 року російський літак скинув на нього бомбу. Як ви там опинилися?
Ольга Гусак: Моя дочка Настя була вагітна. Після 24 лютого вона та інші родичі перебралися до нас. З кожним днем обстріли частішали. Навколо горіли багатоповерхівки. Ми майже не виходили із підвалу нашого приватного будинку. Вже у перші дні березня у неї почав тягнути живіт. Я сама не могла допомогти Насті народжувати, я не лікар. Тому ми побігли до звичайної лікарні, яка знаходилася поряд із нашим будинком, але вона вже не працювала, лікарів не було. У підвалах лікарні ховалися люди з довколишніх багатоповерхівок. Тоді я сказала зятю Владику, щоб він брав Настю і їхав до лікарні №3, до пологового будинку. Це центр міста, там ціле медичне містечко. Вони поїхали, але потім Владислав повернувся і сказав, що Насті потрібна підтримка та що в лікарні є надійний підвал. Він наполягав, щоб ми збиралися та їхали туди, але ми не погодились.
Олег Гусак: Але він приїхав вдруге. Сказав, що неподалік пологового будинку організують зелений коридор, в районі спорткомплексу «Іллічівець», а значить, ми всі разом зможемо безпечно виїхати з Маріуполя. Це нас переконало і ми поїхали до лікарні. Ми б і раніше виїхали, але боялися, що просто в дорозі у Насті почнуться пологи. А ще ми знали, що відбувалося у 2014 році, коли розстрілювали машини, які їхали без супроводу. Виїжджати було небезпечно.
ЄП: Ваші родичі поїхали із вами?
Ольга: 24 лютого ми обдзвонили близьких, які жили в багатоповерхівках, пропонували їм переїхати до нас, бо в нашому будинку є підвал, там безпечніше. 5 березня із восьми осіб семеро поїхали до лікарні.
Олег: Брат Ольги не схотів їхати, вирішив залишитися. Згодом будинок розбомбили, він загинув.
ЄП: Як ви дізналися про його загибель?
Ольга: Повідомили сусіди за кілька місяців. На нашому паркані було написано: «Тут труп». Він загинув у перші дні квітня. А забрали тіло звідти 26-го.
Олег: Був уже сильний запах. Тож і написали, що там труп.
ЄП: Повернімося до лікарні.
Олег: У цій лікарні, у підвалі ми були з 5 по 9 березня. У ніч на 8 число, десь з 2-ї по 4-ю ночі, її обстріляли з «Градів». Снаряди потрапили до будівлі поряд, де брали аналізи. Я вранці пішов туди — довкола валялися залізні шрапні від снарядів. Тобто росіяни розраховували вбити багато людей.
ЄП: Як ви запам'ятали 9 березня?
Олег: Зранку ми були на вулиці, тобто на подвір'ї пологового будинку, де моя дружина готувала обід для всіх мешканців. За кілька хвилин до прильоту авіабомби у своєму Ланосі я слухав українське радіо на середніх хвилях 87.3. Більшість людей були у підвалі, частина вагітних ще залишалася на другому поверсі.
Ольга: Коли люди, які відповідали за їжу, поїхали, ми взяли це на себе. Чоловіки носили дрова для вогню. Зі снігу топили воду. Ми на вулиці саме готували їжу, як неподалік почався обстріл із «Градів». Ми спустилися до підвалу, а через деякий час знову вийшли назовні, бо треба було далі готувати їжу. Через 15-20 хвилин розпочався авіаналіт.
ЄП: Що ви почули?
Олег: Цей звук неможливо ні з чим сплутати. Бомбардувальники - надзвукові. Пронизливо і дуже сильно гудуть. У нас було чотири секунди. Один, два, три, чотири… б-у-у-у-у-х.
ЄП: Ви почали бігти до підвалу?
Олег: Від багаття, де готували їжу, до входу до підвалу було приблизно п'ять метрів. Я почав бігти за Ольгою - вона вже спускалася сходами - як пролунав вибух. Ударною хвилею її відкинуло об металеві двері. Я впав на ноги. Ліву частину мого пуховика розірвало на шматки. З лівого вуха та підборіддя текла кров. Тепер у голові та лівому вусі постійно шумить і дзвенить, я погано чую. Отримав травму плечового суглоба, через що ліва рука до ліктя не працює. Нас засипало склом, привалило металом, бетоном. Ользі посікло обличчя. Наш десятирічний син Владислав тоді був із Настею у підвалі.
На перших секундах відео Ольга та Олег Гусакі після російського авіаудару по пологовому будинку у Маріуполі.
Ольга: Я пам'ятаю лише вибух.
Олег: Кажуть, було два вибухи, але я чув лише один. Якийсь час ми лежали серед цього без свідомості. Потім я підповз до дружини. Мене охопив жах. Подумав, що вона мертва. Я кричав її ім'я. Стояла суцільна стіна пилюки. За кілька секунд, може, хвилин, вона розплющила очі. Її обличчя та голова були в крові. Мені та братові зятя вдалося затягти її до підвалу. Посадили на стілець. Я дістав із аптечки, що висіла на стіні, шмат вати і сильно притиснув розірвану рану на щоці дружини. Здається, минуло зовсім небагато часу, як ми почули: «Поранені є?». То були маріупольські поліцейські.
Ольга: Мене під руки вивели, посадили до поліцейської машини та відвезли до лікарні №2. Діти (як пізніше ми дізналися) залишилися на території лікарні №3, у будівлі хірургічного відділення. Так ми загубилися і довго нічого не знали одне про одного. Щоправда, Владик після вибуху знайшов мою сумку з усіма документами.
У лікарні №2 мені зашивали обличчя без наркозу. Я то приходила до тями, то вирубувалася. Мені зробили лише одну перев'язку. Зеленкою помазали, та й усе, бо в лікарні вже не було жодних медикаментів. Потім мене на ношах підняли на третій поверх. Оскільки я втратила багато крові, мені не давали спати, бо я вже могла потім не прокинутися. Я нічого не розуміла, не знала де діти, що з ними. Через два дні я вже почала потихеньку ходити.
ЄП: Це вже було 11 березня?
Ольга: Так. Коли нас привезли до «другої» лікарні, цю територію ще контролювала Україна. одного з них розгорнув дуло і вистрілив у лікарню.
ЄП: То вони вже її захопили.
Ольга: Так, окупанти вже навіть встигли своїх поранених завезти. Вони потрапили між четвертим та п'ятим поверхом. Ми лежали на третьому, одразу кинулися з ліжок і почали тікати до підвалу. З того часу ми там і сиділи.
ЄП: Росіяни постійно перебували у лікарні. Вони розмовляли з вами?
Ольга: Ми жили з цими виродками до 25 березня. Вони казали, що прийшли звільняти нас від фашистів. Здебільшого це були «денеєрівці» та чеченці. «Денеєрівці», як бомжі — форма пошарпана, брудна. Вони мали не лише «AK», а й гвинтівки Мосіна 1943-го року. Ось такі «визволителі» прийшли нас звільняти. Вони, ідіоти навіть не можуть порівняти, що в нас добре, а в них погано.
Олег: Прийшли звільняти нас — від роботи, будинків, життя.
ЄП: Як часто вони заходили до вас у підвал?
Ольга: Вони заходили та забирали людей. Там був окупант, сам із Донецька, але всі називали його Осетином. Якось він провів повз нас двох дівчат. Він мав у руці пістолет. Вони йшли підвальним коридором: дівчата попереду, він за ними. Коли завернули за ріг, одразу пролунало два постріли. Звичайно, ніхто не побіг дивитися, що там з ними, бо й тебе вб'ють.
ЄП: Вас також хотіли розстріляти.
Ольга: У них була звідкись інформація, що жінка з пошкодженим обличчям ставить розтяжки. Вони вважали мене диверсанткою та хотіли вбити.
ЄП: Як це відбувалося?
Ольга: Мабуть, той же Осетін направив до нас у підвал солдата, який шукав цю нібито диверсантку. Я сиділа після поранення, замотана в плед. Він підійшов до мене, перезарядив автомат і сказав: "Відкривай обличчя!" Я відкрила, а воно у мене у шрамах після вибуху. "Пішли". Олег підводиться і каже: «Я її чоловік. Куди ви її забираєте? — Це диверсантка. Нас відвели до трьох наших полонених хлопців із тероборони. Вони мали пізнати жінку, яка нібито ставить розтяжки. Окупанти поставили мене перед ними. Тоді хлопці сказали: Ні, це не вона. Якби вони відповіли: «Так», мене б на місці розстріляли. Було дуже страшно.
ЄП: І весь цей час ви не знали, чи ваші діти живі.
Український солдат та Владислав Гусак після російського авіаудару по пологовому будинку у Маріуполі. Джерело: warmonolog.com.ua
Ольга: Якось до підвалу лікарні прийшов священик московського патріархату і сказав, що був другий приліт на пологовий будинок і всі, хто там залишився, загинули. У мене одразу почалася істерика, бо ми вважали, що наші діти досі там. Мене схопила Марина (ми сім'ями потоваришували у підвалі) і запитала, що я відчуваю. Я сказала, що мої діти не могли померти, вони живі! І вона відповіла: «Отже вони живі. Поки ти не побачиш їхні тіла, вони живі! Ми не знали, що після лікарні №3 їх вивезли недалеко від «Азовсталі», до іншого пологового будинку, на лівому березі Маріуполя.
Олег: Ви не уявляєте, що це було як її трясло. Ми, чоловіки, по-іншому реагуємо, а жінки вони ж матері, у них дуже сильні емоції.
Ольга: Я розуміла, що якщо, не дай Боже, моїх дітей більше немає, я не зможу жити. А вмерти там дуже легко, адже нас нон-стоп обстрілювали.
Олег: Потім ми на задньому дворі вже лікарні №2 почали готувати їжу, розпалили багаття. Ми бачили, як неподалік проїжджали танки, БТРи, легковики з «Z».
Ольга: Олег намагався пройти бодай сто метрів, але це було неможливо. Усюди снайпери, прильоти. Коли ми бачили, як когось привозять до лікарні, то питали у них, де і як їх зачепило. Хтось ішов по воду, хтось стояв у черзі за хлібом. Росіяни накривали скупчення людей. Я дуже боялася літаків. Один із окупантів бачив, як я здригаюся від них, і сказав: «Та чого ти боїшся, ти не бійся, у нього є координати. Він просто квадратами вибігає.
Олег: Якщо квадрат контролюють українці, окупанти його пратимуть під нуль. Вони цього не приховували.
Ольга: На нашому мікрорайоні «Черемушки» із кількох десятків багатоповерхівок залишилося лише дві.
Олег: Тому, коли в ООН розповідають, нібито в Маріуполі загинуло 20-30 тисяч людей, — не вірте. Там загинуло, я вважаю, понад 100 тисяч. Наприклад, наша сім'я: чотири особи жили в будинку, з них одного вбило. І так у багатьох сім'ях. Є знайомі, які убиті родиною. Є знайомі, у яких убили дітей, які грали та росли з нашим сином. Думаю, загинув кожний четвертий маріуполець.
Ольга: На місце, де готували їжу, росіяни притягли мертвого українського солдата. Вони поклали тіло біля самого входу — ми повинні були ходити повз нього і дивитися. Так вони давили на нас морально. Навіть коли ми виїжджали, тіло ще лежало на вході.
ЄП: Як ви звідти вибралися?
Ольга: Раптом з'явився зв'язок. Не знаємо чому і як це сталося. Олег вперше за місяць задзвонив телефон. Справжнє диво. Ми сиділи на вулиці, була хороша погода і раптом звучить рінгтон. Ми за цей час навіть забули як це. З нами зв'язався однокласник Олега – він побачив відео з пологового будинку, дізнався на ньому Владика та розшукував нас. Сказав, що ці кадри побачили весь світ.
ЄП: Як ви заряджали телефони, доки були у лікарні?
Ольга: Нам допомагала санітарка. Вона брала наші телефони та десь заряджала. Ми їх використовували як ліхтарики.
ЄП: Куди ви поїхали?
Ольга: Ми не хотіли виїжджати з цього пекла, доки не знайдемо дітей. За Маріуполем були пансіонати, туди не прилітало, тож ми з родичами поїхали у тому напрямку. Дорогою на першому блокпосту Олега мало не розстріляли.
Олег: У мене не було документів, тільки водійське посвідчення. Окупант почав вимагати документи. Націлив на мене автомат. Далі сказав мені вийти з машини. я комусь написав, що прийдуть рашисти і тоді ви дізнаєтеся, що це таке. що вони зробили з Україною?». Він сказав, що зараз мене розстріляє і всі спишуть на війну. пішли. Але тут якийсь старший росіянин, який недалеко займався затриманими ромами, сказав: «Та кинь ти його, відпусти».
Ольга: Далі у нас вже більш-менш був зв'язок. Ми почали дізнаватися про дітей. нова проблема: як перевезти звідти дітей. Через місто ніяк — між лівим та правим берегом мости зруйновано та постійний обстріл «Азовсталі». Єдиний шлях — в об'їзд через «ДНР» до Новоазовська, а звідти до Маріуполя, а це означало фільтрацію та більшу ймовірність, що далі нас уже нікуди не випустять.
Я щодня дзвонила дітям, писала СМС. Жодної відповіді. Але була надія: раптом у них з'явиться зв'язок, раптом якось прочитають. У мене часто запитують, як я не збожеволіла. Я, щиро кажучи, не люблю читати, а там за сім днів прочитала п'ять книг.
ЄП: Які?
Ольга: Детективи. Вони валялися у тому будиночку для відпочинку. Так я відволікалася.
Олег: Дружина сідала біля вікна з 5 ранку та читала.
Ольга: Надворі я якось помітила групу дітей. Один із хлопчиків був дуже схожий на Владислава. Така сама шапка, така ж куртка, така сама хода. Я постійно дивилася на нього. Діти, мабуть, думали, що я якась божевільна тітка. Згодом я дізналася, що цього хлопця теж звати Владислав. Якось я купила йому солодощі. Подумала, що це ж і моя дитина хтось зараз пригощає.
Ще я ходила до пунктів пошуку родичів. Ми знали, де діти, але вони нічого не знали про нас. Настя мені потім говорила: «Мам, я була впевнена, що 18 березня, де б ти не була, ти нас знайдеш, навіть якщо доведеться повзти, бо 18 у Владислава день народження». Вона була переконана, що якщо я жива, то знайду їх 18 березня. День народження Владика вони святкували у підвалі, йому тоді подарували пряник – більше нічого не було.
"І коли цей день настав, а ти нас так і не знайшла, я з тобою попрощалася", - розповідала мені Настя вже потім. Тоді вона теж згадала, чому я її завжди навчала: «Запам'ятай, батьки батьками, але якщо стоятиме питання батьків та власних дітей, то завжди обираєш дітей». Саме тому вона вирішила їхати. А наступного дня росіяни кинули на Азовсталь хімічну бомбу.
ЄП: Коли ви вперше зв'язалися?
Ольга: 11 квітня десь о 12:00 ночі я за традицією по черзі набираю їх усіх. І тут Владислав піднімає слухавку. Я не вірю в своє щастя. "Синок, синку". Він кричить: «Мамо, мамо. Настя-я-я, мама дзвонить». Тоді Настя розповіла, що вони є на кордоні.
Олег: Я починаю кричати, бо розумію, що це російський кордон. А вони на тому самому відео з пологового будинку, вони свідки воєнних злочинів росіян.
Ольга: Олег боявся, що їх уб'ють, почав кричати, щоби повернули хоча б Владислава. Владик кричить, що не хоче вмирати, що боїться їхати туди. Тоді я вже кричу в трубку Насті: «Роби, як вважаєш за потрібне. Виїжджайте, я вас знайду!
ЄП: Хто їх вивіз?
Ольга: Якісь французи, які приїхали робити репортаж до лікарні. Вони обіцяли Насті, що допоможуть пройти без черги та фільтрації. І все так справді було.
Олег: Якби росіяни взяли телефон Владики, то це був би кінець.
ЄП: А що було в тому телефоні?
Олег: Перед війною я дав свій телефон синові. Там були номери учасників АТО і не лише. Телефон "не почищений". Оскільки я був головою незалежної профспілки Маріупольського торговельного порту, я також зв'язувався і переписувався з працівниками різних слідчих органів і структур. Я зі своїми товаришами боровся у порту з корупцією.
Ольга: Їм пощастило, що росіяни не перевірили телефон.
ЄП: Як ви планували виїзд?
Ольга: Дочки від першого шлюбу Олега разом із Настею почали шукати, хто б нам допоміг. Вони знайшли водія, який був готовий за п'ять тисяч доларів вивезти нас звідти на підконтрольну Росії територію. Але водій не приїхав, тож ми вирішили йти пішки. На березі над морем не пішли, бо нам сказали, що там все заміновано. Хоча наш друг велосипедом доїхав до Криму.
ЄП: Із Маріуполя? В Крим? На велосипеді?
Ольга: Має прізвисько Суїцидник.
Олег: Він дуже добрий, людина, але без гальм. Він їхав у Крим велосипедом і по дорозі побачив танк, біля якого поралися військові — танк не заводився. Він спочатку не міг розібрати, чиї вони, а вже потім з'ясувалося, що то росіяни. Суїцидник під'їхав ближче, запитав, чи потрібна допомога. А в нього золоті руки. Він копався, копався, копався і танк завівся. Росіяни наказали йому їхати з ними до штабу — мовляв, нам такі, як ти, потрібні. Ну, він гайда на велосипед і полями — тікати від них. Більше того: потім він із Криму повернувся назад до Маріуполя, побачив свій розбитий будинок і поїхав назад до Криму.
ЄП: Наразі відомо, що з ним?
Ольга: Він – кримський татарин. Наш, українець.
Олег: Тому ми вирішили йти пішки, але довідалися, що неподалік волонтери вивозять автобусами людей на Бердянськ. Більше ми нічого не знали. Ми вирішили їх розшукати — я, дружина та Євген, друг і колега по роботі, який теж виїхав із Маріуполя і мешкав з нами в пансіонаті.
Було 14 квітня. Лив дощ, під ногами страшне болото — маріупольський бруд жахливий. Ми пройшли десь п'ять кілометрів, побачили мікроавтобус, навколо багато людей. Сказали, що вивозять до Запоріжжя. Ми були готові їм цілувати ноги. Водій запитав, чи ми поїдемо стоячи? То хоч на одній нозі.
ЄП: Як ви проходили блокпости?
Ольга: Дорогу, що зазвичай триває 2-3 години, ми їхали 12 годин. Я постійно молилася. Загалом ми пройшли 25 блокпостів. На кожному чоловіка роздягали. Дивилися, чи є синці від прикладів, які татуювання. Ми проїжджали повз танки. На трьох постах чеченці Олега не роздягали, казали: батю, заходь назад до автобуса. Думали, що йому років 80. Так він тоді мав вигляд.
На одному з блокпостів деенерівець побачив у моєму телефоні повідомлення, що прийшла зарплата. Що це за гроші? Я на нього дивлюся і думаю: Ти що, ідіот? Це ж вони, напевно, не знають, що зарплата може приходити на банківську картку. Дикуни. У когось у телефоні вони побачили групу ОСББ та подумали, що це якось пов'язане із СБУ. Їм люди дуже довго пояснювали, що це просто поєднання співвласників будинку. На одному блокпосту колишній українець, нині «деенерівець», виродок, підходив до чоловіків і ставив питання російською. А потім різко переходив на українську із запитанням: а де працював?
Олег: За відповідь українською як мінімум могли відбити нирки. У найгіршому випадку — розстріляти.
Ольга: Біля останнього російського блокпоста ми проїжджали замінованим відрізком дороги. Потім я побачила стовп із маленькими блакитно-жовтими прапорцями. Український блокпост. Щастя! До автобуса зайшов наш військовий, западинець, і такий: «Всі живі, всі здорові? Ласкаво просимо!» Я не могла повірити, що ми вибралися з того пекла. Коли ми приїхали до Запоріжжя, виглядали як бомжі. Перше, що зробили, купили шаурму. Так хотілося їсти. Наступного дня ми поїхали до Черкас, там мешкає мама Олега.
Олег: Але в автобусі, яким ми виїжджали з Маріуполя, також були ті, хто просто їхав у якихось справах до Запоріжжя, а потім повертався назад. Їм усе було нормально.
Ольга: Так, там є ті, хто чекав на росіян.
ЄП: Навіть після того, що побачили та пережили?
Олег: Я не вірю, що до таких може щось дійти.
Ольга: До декого вже доходить. Вони ж прямо не скажуть, що вони — дурні і не розуміли, що таке Росія. "Оля, це вже не те місто, це вже не те життя". Я відчуваю, про що вони. Думаю, якщо ви чекали — тепер живіть там. Мені їх не шкода.
Олег: На моїй роботі, у бригаді з 59 людей, у 2013 році, людина 20, якщо не більше, явно були проти України. Тобто, проти українців брали курс на Захід. європейськими державами. Інші «тихушники» — «ждуни». 90-х пішла до школи, був лише один український клас. 30 років питанням мови та перетворенням радянського менталітету на свідому українську, особливо в нашому регіоні, майже ніхто не займався, але дуже малий відсоток. про рідну мову і не викорінювали російське телебачення та сайти, які заволоділи мізками значної частини населення.
Не розвивалися нові демократичні незалежні профспілки, які теж багато б пояснювали робітникам. Їх просто знищували. Керівники різних рівнів, голови «кишенькових» профспілок із радянським корінням, маючи власні відомчі ЗМІ та сайти, не проводили відповідні зустрічі, не розповідали і не роз'яснювали своїм підлеглим (а це десятки тисяч маріупольців), ні про цілі Майдану, ні про цілі. яку Росія розв'язала проти України ще 2014 року року. Яскравий приклад — Маріупольський порт. Ось до чого це спричинило.
ЄП: Які зараз у вас настрої?
Ольга: Я сама — російськомовна, але вважаю, що в Україні російська мова взагалі не повинна звучати. Нам потрібна залізобетонна огорожа з Росією, щоби РФ через неї навіть не було видно. З 1991-го Україна не брала участі в жодних війнах, а руся сунула свій ніс усюди — Придністров'я, двічі Чечня, Грузія, Сирія, Україна.
Олег: Вони щось нам за Донбас розповідають, а самі Чечнею двічі проїхалися, вбиваючи людей зі своїми ж, російськими паспортами. Вони нічого не знають про власну історію, як усе насправді відбувалося у Другу світову і хто допоміг Радянському Союзу перемогти. Вони цього не розуміють.
Ольга: Одна наша знайома, москвичка, запитала, чому Настя не зробила у березні у Маріуполі свідоцтво про народження дитини. Міста немає, яке свідчення? А вона почала розпитувати, чому тоді у «ДНР» не зробили. Я їй відповіла: ДНР — не Україна. «ДНР» – це ваші російські виродки». А вона мені: Я вже нічого не розумію.
ЄП: Зараз підтримуєте зв'язок з нею?
Ольга: Ні. Я маю іншу знайому росіянку, яка жила в Маріуполі. Після 24 лютого вона не спілкується зі своїми родичами з Росії. Говорить їм: «Ви зомбовані дурниці». Якось сказала мені: «Ти навіть не уявляєш, як я ненавиджу русю». А я їй чесно відповіла, що думала, що вона з окупації виїхала до Ростова, а не до Одеси. Ти шо? Та коли виїжджала з Маріка, ці виродки на блокпосту питали, чи маю чай. Я їм так кинула на землю – ось. Якби вони не мали автоматів, я б їм очі подряпала».
ЄП: Як Настя з чоловіком, дитиною та Владиславом виїжджали з Росії?
Ольга: Їх не випускали з Росії, бо малюк не мав свідоцтва про народження. Росіяни змушували Настю зробити російське свідчення, і її це розлютило. Вона на російському кордоні кричала: «Запам'ятайте: мій син народився в Україні, він українець!» До її чоловіка підійшов російський митник і сказав: «Вгамуй свою дружину». Той йому відповів: «Тобі треба, ти — і вгамуй, а я ризикувати не буду».
До війни у Насті було звичайне ставлення до Росії. Вона говорила, що там теж люди, діти, і що ми також маємо свої мінуси. 24 лютого все змінило. Все в Росії – зомбі, виродки. Вона їх ненавидить. Її світогляд перекинувся. Усвідомлення того, що вона українка, прийшло моментально, з початком повномасштабної війни. Чесно кажучи, я боялася, що Настя з чоловіком вирішать залишитися в Росії. Коли я їй це сказала, вона відповіла: "Мам, як ти могла про мене так подумати?"
ЄП: Нині вони в Нідерландах. Як їм таки вдалося виїхати?
Ольга: Коли вона дзвонила, я відчула, що вона на межі. На ній двотижнева дитина, брат. Тому ми взяли ноги до рук і поїхали до черкаського РАГСу. Коли я туди залетіла, у мене все було написане на обличчі. Олег пояснив, що росіяни не випускають доньку з Росії через відсутність свідоцтва про народження. І нам у Черкасах зробили цей документ. Ми відсканували і надіслали Насті свідчення про народження її сина та нашого онука, українця Даміра.
Олег: Вони знайшли кольоровий принтер уже у Білорусі та надрукували там свідчення. Після того, як росіяни не пропустили їх до Латвії, вони поїхали до Білорусі. Між кордоном Росії та Білорусі був невеликий звичайний пост. Їх пропустили до Білорусі, навіть не переглянувши всі документи.
ЄП: І білоруси пропустили їх до ЄС?
Ольга: Та їх без проблем випустили до Латвії. Машину особливо не перевіряли. Єдине, що запитали у Владика, чи не вивозять його силою, адже прізвище в нього було інше.
ЄП: Коли ви вперше побачились із Настею?
Ольга: З Черкас, після лікування у місцевій лікарні, я вирушила до Львова. Потім із польсько-українського кордону до Нідерландів мене везли німецькі волонтери, які розподіляли українців країнами ЄС 7 травня вони привезли мене до моїх дітей у Роттердам. і Владиком якраз були на вулиці. А ми вже під'їжджали. Закричу: «Сто-о-оп!». Німці різко по гальмах.
ЄП: Ви хотіли б повернутися жити до Маріуполя?
Ольга: Ні. Я дуже хочу туди поїхати – там поховані мої батьки, брате. Але жити там не зможу. У мене зірве дах. А по-друге, я не зможу спілкуватися з цими виродками, які чекали на «російський світ». Мене або вб'ють, або посадять. Ми хотіли б заробити грошей, купити десь квартиру в маленькому містечку в Україні і спокійно жити, але після 24 лютого ми вже не будуємо планів. Ми щоранку прокидаємося і на цьому дякуємо Богові. У теплі, не голодні — більше нам уже не треба.
Дім Гусаков після російського бомбардування.
Джерело: Особистий архів сім'ї Гусаків ЄП: Напевно, дуже складно щоразу розповідати те, що ви пережили.
Ольга: Так, але ми готові кричати про це. Щоб цей жах не прийшов до інших країн. Росію треба зупинити. Ми хочемо, щоб увесь світ знав: росіяни злочинці. Ми хочемо, щоб вони навіть не давали права говорити.
Олег: Залишити їх там за парканом, нехай живуть у своєму світі та зжирають один одного.
Ольга: Дуже хочеться, щоб Путіна, Лаврова, всю їхню банду судили у Гаазі. А потім, щоб їх віддали українцям. Ми б їх частинами рвали. У Маріуполі немає родини, яка б не пережила якогось жаху чи не втратила когось із рідних. Росіяни мають за це відповісти.
