Акції на кордоні Польщі та України тривають майже місяць, а їхні протестувальники висувають такі вимоги:
- Скасування «транспортного безвізу», тобто повернення для українських перевізників системи видачі дозволів на роботу в Євросоюзі, скасованої за кілька місяців після початку повномасштабного російського вторгнення.
- Заборона українським компаніям здійснювати перевезення всередині ЄС, тобто обмежити їхні можливості певною кількістю рейсів з України до Євросоюзу та назад.
- Посилення правил перевезень за сертифікатом Європейської конференції міністрів транспорту (ЕКМТ), тобто вимоги відповідності автомобіля екологічним стандартам. Це має ускладнити видачу українським перевізникам сертифікатів на техогляд їхніх транспортних засобів.
- Введення окремої черги для вантажівок із реєстрацією в ЄС на пунктах пропуску через кордон з української сторони (читайте — польських вантажівок, які переважно зайняті вантажоперевезеннями між Україною та європейськими країнами).
- Доступ водіям польських компаній до системи «Шлях», що дасть змогу українцям призовного віку (насамперед тим, хто після лютого 2022 року продовжує працювати у Польщі на місцевих перевізників) вільно перетинатиме українсько-польський кордон.
- Створення на кожному пункті пропуску (знову ж таки — з українського боку) окремої черги для порожніх фур — поляки, на відміну від українських перевізників, часто привозять товари в Україну та повертаються назад без вантажу.
Щодо останньої вимоги, українські перевізники навіть запропонували варіанти її реалізації, але вони поки що залишаються невтіленими через принципову нездійсненність інших пунктів, особливо перших, які називають політичними. Деякі експерти припускають, що організатори протестів висували їх виключно для торгів, щоб заздалегідь отримати переваги на ринку перевезень між Україною та ЄС, який, як очікується, чекає на стрімке зростання після завершення російської війни проти України. Однак це не завадило іншим експертам висунути версію військово-політичного підтексту протестів, а саме підозрювати їхніх реальних організаторів у роботі на Кремль.
І тут справа не лише в тому, що для кремлівців особливим задоволенням садистів є використання демократичних процедур для боротьби з урядами демократичних країн. Головним фронтменом перевізників-протестувальників виступає Рафал Меклер — не лише великий місцевий гравець на ринку транспорту, а й лідер люблінського відділення антиукраїнської партії «Конфедерація», яка також відома своїми путінофільськими поглядами. Підозри щодо його підбурювання Кремлем виникли ще з перших днів протестів, коли їхні учасники обіцяли вільно пропускати в Україну гуманітарні та військові вантажі, і постало питання: як їм переконатися, що фура перевозить щось саме для Збройних сил України, і з ким вони потім цією інформацією (яка може перетворитися на розвіддані) поділяться.
Ну а нещодавні блокування протестувальниками цистерн з паливом на кордоні, які вже вплинули на ціни на українські АЗС і викликали нервозність у власників придбаних минулої зими генераторів, призвели до того, що навіть польські експерти (зокрема Даріуш Матерняк в ефірі «Радіо Свобода» ) почали порівнювати дії надміру активних громадян із протестами німецької пролетаріату, який намагався блокувати постачання зброї Польщі під час походу Тухачевського на Варшаву 1920 року.
Ці підозри посилює той факт, що організаторами та учасниками протестів, яких, до речі, не підтримує більшість польських перевізників, виступають насамперед ті, хто був задіяний у перевезеннях між Польщею та її східними сусідами – Росією та Білоруссю. «замазаними» у різних корупційних схемах, без яких, як відомо, у країні-агресорі бізнес не робиться. версію варто залишити спецслужбам і сподіватися, що за нового польського уряду (або за виникнення обставин, які спонукають політичну волю нинішнього) вони зможуть розібратися (якщо кремлівський слід підтвердиться) і з організаторами акцій, і з дивною поведінкою деяких польських правоохоронців, які часто виявляються виключно на боці учасників протесту, хоча багато юристів все частіше (особливо після смертей заблокованих на кордоні українців) водіїв) називають його незаконним. Цей процес може пройти тихо, без гучних викриттів, просто у вигляді переконання «активістів», що продовження їхньої активності може призвести до таких викриттів (або навіть юридичних звинувачень), та згортання протестів, наприклад, через « погодних умов».
Складніше розв'язати ситуацію, якщо організатори зможуть довести, що їхні дії позбавлені політичного підтексту, а вони керувалися виключно інтересами польських підприємців (те, що насамперед власними є вже інше питання). Адже бажання зберегти домінуюче (іноді кажуть, що майже монопольне) становище поляків на європейському ринку перевезень, яке вони серйозно постаралися витіснити на ньому попередніх великих гравців — німців та французів, з погляду багатьох місцевих виборців цілком обґрунтоване. Ну а протести брюссельських «єврократів», які стверджують, що вимоги протестувальників не відповідають інтеграційним угодам між Україною та ЄС (а отже, і Польщею як його частиною) можуть лише сприяти симпатіям консервативно налаштованих поляків до тих, хто блокує кордон. Що вже говорити про звинувачення українських перевізників у спробі Рафаеля Меклера та тих, хто за ним стоїть, «рейдернути» транспортний коридор між Україною та ЄС, щоб компенсувати втрачене через закриття кордонів із РФ та Білоруссю?
У таких обставинах надії офіційного Києва на те, що з новим польським урядом вдасться швидко володіти ситуацією (на кшталт заяви Володимира Зеленського, що сусідам треба дати час), можуть виявитися не цілком обґрунтованими, бо навіть невідомо, коли вона буде сформована. Адже поки що правляча «Право і справедливість» (ПіС) намагається максимально тягнути з передачею влади. До того ж може спробувати використати протести перевізників для виконання кількох своїх завдань.
Перша може полягати у вирішенні (на свою користь) кількох численних протиріч, які накопичилися у відносинах Варшави та Брюсселя за тривалий час перебування ПіС при владі. Потім використати цю «перемогу над єврократами» під час місцевих виборів та виборів до Європарламенту, запланованих наступного року (а якщо вистачить «запала» — то й під час президентських виборів 2025 року). Друга (не менш, а може, й важливіша) — змусити потенційного прем'єра Дональда Туска починати свій термін із необхідності вирішення досить складної проблеми, а саме сидіти не на шпагаті, а на тристоронньому розсуванні між місцевим бізнесом, допомогою України та законами ЄС. Це також може допомогти ПіС відіграти в електоральних циклах 2024-2025 років. поразка на парламентських виборах 2023 року. Ну і третя мета: подальше затягування протестів може призвести до посилення розмов про співпрацю «Конфедерації» з російськими спецслужбами (або навіть до її повного «зашкварення» у зв'язках з Кремлем), а отже, і до «протверезингу» частини радикально-консервативного польського електорату і поверненню його до більш помірно-консервативного (тобто ПіСівський) табір.
У цьому контексті зусилля офіційного Києва «перечекати» проблему до приходу нового польського уряду під керівництвом Туска можуть виявитися невиправданими (або виправданими меншою мірою, ніж очікувалося). Адже крім вищезазначених обставин до нього, на думку колишнього посла України в Польщі Андрія Дещиці, мають увійти й представники Селянської партії, які захищатимуть інтереси місцевих фермерів та перевізників.
Таким чином, найбільш доцільним є розгляд поточної ситуації як «репетиція» тих численних раундів переговорів, які Україна має провести з іншими членами ЄС, інтегруючись до нього. І, як не парадоксально, добре використати польський досвід отримання значних преференцій для найбільш уразливих галузей національної економіки.
Ну а українському суспільству варто пам'ятати про допомогу, яку вона отримала від польського суспільства за останні два повноформатні військові роки. І не піддаватися регулярним спробам антипольських провокацій.
